Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 86)

Норіл ішов повільно, і Каладін дозволив йому звикнути до думки про те, що він уже поза своєю камерою.

— Подих Келека! — пробурмотів Тефт Каладінові. — Я був занадто суворий з тією подвижницею. Я насварив її за те, що вона залишила Норіла у себе замість того, щоб відправити його до спеціалістів. Але якщо спеціалісти збиралися вчиняти з ним саме так, то я розумію, чому вона вагалася.

Каладін кивнув. Незабаром після цього по коридору промчала Сил.

— Ось ти де! — сказала вона.

— Спрени честі можуть відчувати, де їхній лицар, — сказав Каладін. — Тож тобі не треба вдавати здивування, знайшовши мене.

Сил перебільшено закотила очі, і він міг поклястися, що збільшила їх для кращого ефекту.

— Що це ми робимо? — запитала вона, приземляючись йому на плече. Вона манірно всілася, схрестивши ноги й поклавши руки на коліна. — Насправді мені все одно. Я маю тобі щось сказати. У сокирогончаків Аладара народилися цуценята. Я поняття не мала, як сильно мені потрібно було побачити цуценят, поки не пролетіла повз них сьогодні вранці. Це найогидніші істоти на планеті, Каладіне. Вони чомусь настільки огидні, то здаються милими. Такими милими, що я мало не померла! Проте я не можу померти, тому що я вічний окраєць самого Бога, і ми маємо правила щодо таких випадків.

— Ну, я радий, що ти почуваєшся краще.

— Так, я теж, — вона вказала на Норіла: — Бачу, ти знайшов його. Відведеш до племінниці?

— Не зараз, — відповів Каладін.

Він провів Норіла великим коридором, по якому люди текли, наче потік, в обох напрямках. Подолавши коридор вони, нарешті, вийшли на балкон. Великий і спільний, на зразок того, що поруч із клінікою Каладіна.

Норіл зупинився в арковому проході, і його очі наповнилися сльозами, коли глянули на небо. Тефт узяв його за руку і відвів трохи далі, туди, де біля поруччя стояли кілька стільців із виглядом на гори.

Каладін мовчки підійшов до поруччя.

Нарешті Норіл заговорив:

— З нею все гаразд? З моєю племінницею.

— Вона турбується про тебе, — відповів Каладін, повертаючись і влаштовуючись на стільці. — Мій батько — лікар, з яким ти познайомився в Гартстоуні, — каже, що в тебе були важкі часи до того, як він зустрів тебе.

Чоловік кивнув, але його погляд лишався пустим. За словами Ліріна, він утратив свою сім’ю за жорстоких обставин і був не в змозі їм допомогти. — У деяких із нас це все накопичується потроху, — сказав Каладін, — поки ми не розуміємо, що тонемо. Я думав, що в мене все погано. Але, мабуть, я б не помінявся місцями з тобою. Шквал ударів ось так відразу...

Норіл знизав плечима.

— Кошмари? — запитав Тефт.

— Так. Я не можу згадати всіх подробиць. Можливо, це милість Всемогутнього, — він глибоко вдихнув і відкинув голову назад, щоб подивитися на небо. — Я не заслуговую на милосердя. Я ні на що не заслуговую.

— Ти просто хочеш перестати існувати, — сказав Каладін. — Ти ж не хочеш насправді заподіяти собі смерть, принаймні не щодня. Але вважаєш, що було б зручніше, якби більше не існував.

Для всіх краще мене не бачити, — мовив Норіл.

Сил знову приземлилася Каладінові на плече і нахилилася вперед, пильно спостерігаючи за Норілом.

— Знаєш, це не так, — сказав Каладін. — Усім не стане краще, якщо ти зникнеш. Але племінниця любить тебе. Твоє повернення зробило б її життя кращим.

— Я так не думаю, — мовив Норіл.

— Я знаю. Ось чому потрібен хтось, хто це скаже. Тобі потрібно з кимось поговорити, Норіле, коли темрява особливо сильна. З кимось, хто нагадає, що світ не завжди був таким — і не завжди буде таким.

— Звідки ви... знаєте про це? — запитав Норіл.

— Я відчув це на собі, — пояснив Каладін. — Відчуваю це майже кожен день.

Норіл повернувся до Тефта.

— Людина не може ненавидіти себе за те, що зробила чи не зробила, — сказав Тефт. — Раніше я так і чинив. І досі намагаюся іноді, але продовжую нагадувати собі, що це легкий шлях. Це не те, чого від мене очікували, розумієш?

— Так, — сказав Норіл, відкидаючись на спинку стільця. У нього все ще був той самий зацькований погляд. Але принаймні здавалося, що він дихає глибше. — Дякую. За те, що витягнули мене з того місця. За те, що поговорили зі мною.

Каладін подивився на подвижника, який тинявся позаду. Тефт змушував Норіла говорити — не про щось важливе, а просто про те, звідки він родом. Очевидно, він утратив руку багато років тому, через іншу подію, а не тоді, коли загинула сім’я.

Що більше він говорив, то краще, здавалося, почувався. Не виліковувався, звичайно. Але почувався краще.

Каладін підвівся і підійшов до подвижника, який усівся на кам’яній лаві, що слугувала частиною балкона. Чоловік одягнув окуляри й пильно дивився на Норіла.

— Він говорить, — сказав подвижник. — Нам не вдалося домогтися від нього нічого, крім бурчання.

— Це не дивно, — кивнув Каладін. — Коли ти в такому стані, як він, важко відчувати бажання щось робити — навіть говорити з кимось. От бурі... Коли мені погано, я думаю, що хочу чого завгодно, тільки не говорити. Але я помиляюся. Хоча не можна змушувати себе, та якщо є хтось, із ким можна поговорити, то це зазвичай допомагає. Ви повинні дозволити йому зустрічатися з іншими людьми, які відчувають те саме, що й він.

— Але цього немає в керівництві з лікування, — заперечив подвижник. — Тут сказано, що ми повинні тримати божевільних подалі один від одного. Розмовляючи разом, вони підживлюють меланхолію один в одного.

— Я бачив, як це відбувається, — сказав Каладін. — Але чи ви дійсно знаєте це напевно? Ви пробували робити так?

— Ні, — подвижник збентежено відвів погляд від Каладіна. — Я знаю, ви злі на нас, ясновельможний! Але ми робимо все, що в наших силах. Більшість людей не хочуть помічати таких, як він. Вони спихають їх на догляд подвижників. Ви можете вважати нас черствими, але ми єдині, кому не все одно. Ми намагаємося щось робити.

— Я не думаю, що ви безсердечні, — сказав Каладін. — Думаю, ви просто неправильно підходите до цього питання. Ми, лікарі, знаємо, що людину, яка перебуває в шоковому стані, слід перемістити так, щоб ноги були підняті, а голова опущена. Але того, у кого рана на спині або шиї, у жодному разі не можна переміщати, поки ми не визначимо ступінь пошкодження. Різні недуги, різні рани можуть вимагати абсолютно різного лікування. Скажіть мені, які методи лікування ви призначаєте людині, яка страждає на меланхолію?

— Ми... — подвижник глитнув. — Тримаємо їх подалі від усього, що може їх розлютити або турбувати. Тримаємо їх у чистоті. Даємо спокій.

— А якщо хтось з агресивними нахилами? — запитав Каладін.

— Так само, — зізнався подвижник.

— Бойовий шок? Галюцинації?

— Ви вже знаєте мою відповідь, ясновельможний!

— Хтось має постаратися заради таких людей, — сказав Каладін. — Хтось повинен поговорити з ними, спробувати різні методи лікування, подивитися, що, на його думку, працює. Що насправді має допомагати. — Бурекляття, він говорив зовсім як батько. — Нам потрібно вивчити їхню реакцію, використовувати емпіричний підхід до лікування. А не просто припускати, що людина, яка зазнала психічних травм, назавжди зламана.

— Усе це звучить чудово, ясновельможний, — зітхнув подвижник. — Але ви розумієте, якою важкою буде боротьба за те, щоб змінити думку головних подвижників? Розумієте, скільки грошей і часу доведеться витратити, щоб зробити те, що ви пропонуєте? У нас немає для цього ресурсів.

Він подивився на Норіла, який відкинув голову назад із заплющеними очима, відчуваючи сонячне світло на шкірі. Сил опустилася на стілець поруч із ним і вивчала його, наче прекрасну картину.

Каладін відчув, як щось рухається глибоко всередині нього. Він переживав, що робота з батьком не принесе йому справжнього задоволення. Хвилювався, що не зможе захистити людей, як того вимагали його обітниці. Що з нього вийде нікудишній лікар.

Але якщо він розумівся на чомусь більше за подвижників і лікарів, навіть за батька, — то це було саме воно.

— Випишіть цю людину під моє піклування, — велів Каладін. — І попередьте своє начальство, що я прийду по інших. Подвижники можуть поскаржитися навіть її світлості Навані, якщо захочуть. Вони отримають від неї ту саму відповідь, яку я даю вам зараз: ми спробуємо щось нове!

26

Трохи шпигунства

Смерть як Відданості, так і Домінії дуже турбує мене, оскільки я не усвідомлював, що цю неймовірну силу, якою ми володіли, можна зламати таким способом. У моєму світі сила завжди накопичувалася і шукала собі нову Посудину.

На четвертий день подорожі Шаллан по-справжньому насолоджувалася життям. Вони опинилися найближче до небезпеки три дні тому, коли помітили двох Сплавлених, що пролітали вдалині. Люди швидко кинулися у схованку — під брезент, розтягнутий між двома купами ящиків у задній частині баржі, — але вони дарма злякалися. Сплавлені не повернули в напрямку баржі.

Не враховуючи цієї події, вона могла проводити час у безтурботному малюванні. За винятком, звичайно, тих випадків, коли до неї підходили криптики.

Вони любили дивитися, як вона малює. Тепер усі четверо оточили її — Фрактал, а також троє інших, зв’язаних із її агентами. Вони дружно гуділи, дзижчали й підстрибували, спостерігаючи, як вона намагалася замалювати Уа’пама, що стояв на верхній палубі баржі.

Дівчина вже звикла до присутності Фрактала. Насправді він їй подобався — вона насолоджувалася тим, як спрен гудів, коли чув неправду, або тим, як починав ставити питання про найбуденніші людські справи. Але коли всі четверо скупчилися довкола, спокійність Шаллан почала перетворюватися на паніку.