Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 85)

— Якщо ви прийшли помолитися або спалити захисні гліфи, я направлю вас до Конгрегації Келека. Це трохи далі звідси, — сказав подвижник, протираючи окуляри й мружачись на Каладіна. — Ми тут не беремо молитовних замовлень.

— Прошу вибачення, — сказав Каладін. — Але нам не потрібні молитви. Чи приймали ви недавно пацієнта без руки? Сім’я розшукує його, і ми допомагаємо в пошуках.

— Я не можу розголошувати інформацію про пацієнтів, — відповів чоловік нудним тоном, надягаючи окуляри, потім тихо вилаявся, знову зняв їх і протер об сорочку, намагаючись знайти пропущену пляму. — Мені знадобиться дозвіл принаймні ясновельможного третього дану. В іншому разі зверніться до сестри Яри зі звичайним проханням про відвідування. У мене десь є бланк, який повинна заповнити ваша дружина.

Тефт поглянув на Каладіна.

— Зроби це, — сказав Каладін. — Сил зранку кудись полетіла, і вона розсердиться на мене, якщо покличу її раніше.

Тефт зітхнув, витягнув руки, і в них з’явився сріблястий Сколкоспис. Буресвітло в трьох сусідніх ліхтарях згасло, вливаючись у нього, змушуючи його очі загорітися. Від шкіри почав підійматися світний туман. Навіть борода, здавалося, засяяла, а одяг — колись звичайний — заколивався, коли чоловік піднявся в повітря приблизно на фут.

Подвижник перестав протирати окуляри. Він витріщався на Тефта, немов забувши, що було в нього в руках.

— Ой! Ясновельможний, Променистий, — сказав він, потім шанобливо вклонився спочатку Тефту, потім Каладіну, хоча, здається, не впізнав того. — Ясновельможний, Променистий. Я подбаю про ваше прохання!

Каладін не надто переймався через повагу, яку люди виявляли до них. Люди, які колись плювалися, почувши, як хтось говорить про «Загублених Променистих», швидко змінили своє ставлення, коли їхній великий князь і королева теж стали такими. Це змусило Каладіна замислитися, як швидко люди відвернулися б від них, якби побожність раптом стала немодною.

Проте в цьому виявилися свої переваги. Особливо з подвижниками, які швидко вказали, що воринізм завжди був тісно пов’язаний із Променистими лицарями. Чоловік впустив їх, неуважно засовуючи окуляри в нагрудну кишеню одягу. Він провів їх до архівної кімнати, заваленої журналами та паперами, і попросив одного з подвижників, який сидів усередині, стежити за дверима, поки сам буде займатися «шанованими гостями». У його тоні не відчувалося особливого ентузіазму, але він і не скидався на ентузіаста.

— Однорукий... — пробурмотів подвижник, риючись у журналі біля дверей.

— Його звуть Норіл, — сказав Тефт. — Не схоже, щоб у нього були якісь причини користуватися фальшивим ім’ям.

— Ось він, ясновельможний, — сказав подвижник, нахиляючись ближче і вказуючи на слова на сторінці. Він поплескав по нижніх кишенях свого халата, немов у пошуках окулярів. — Однак він сказав нам, що не має живих родичів. Можливо, це інша людина. Ах, і він під постійним наглядом на випадок, якщо знову спробує вчинити самогубство, ясновельможні. Одна невдала спроба. У нього серйозні порушення психіки.

— Проведи нас до нього, — сказав Каладін.

Подвижник нарешті знайшов свої окуляри, але просто знову почав протирати скельця. Він вивів їх із архівної кімнати та супроводив по темному коридору, ледь освітленому рідко розставленими ліхтарями.

Каладін пішов за ним, піднявши сферу, щоб краще освітити це місце. Наче було недостатньо погано опинитися замкненим глибоко у вежі, подалі від світла та вітру. Невже їм ще потрібно робити це приміщення таким тьмяним? Він не міг не згадати про свої дні у в’язниці після того, як допоміг Адоліну на арені. Каладін десятки разів опинявся під замком, але того разу йому було найгірше. Сидіти там, киплячи від злості, наче варитися на повільному вогні й загнивати. Відчувати, що в нього вкрали вітри й відкрите небо...

Темні часи. Ті, про які він волів би не згадувати. Вони проходили по коридору двері за дверима, кожні з яких були позначені цифровим гліфом. Він побачив навколо чимало спренів смутку. У дверях були маленькі віконця, але Каладін припустив, що темні камери за ними не використовувалися — принаймні поки не почув бурмотіння з однієї з них. Він одразу зупинився і підняв свою сферу, заглядаючи всередину. У безликій камері, притулившись спиною до голої стіни, сиділа жінка, розгойдуючись взад-вперед і бурмочучи щось нерозбірливе.

— У скількох із цих кімнат є люди? — запитав Каладін.

— Гм? О, в більшості, — сказав подвижник. — Чесно кажучи, у нас тут трохи не вистачає персоналу для догляду, ясновельможний. Ми приймали пацієнтів майже з усіх князівств, коли зібралися тут. Якби ви могли довести це питання до відома королеви...

— Ви замикаєте їх тут? — запитав Тефт. — У темряві?

— Багато розумово хворих погано реагують на надмірну стимуляцію, — пояснив подвижник. — Ми наполегливо працюємо, щоб забезпечити їм тихі, спокійні місця для життя, позбавлені яскравого світла.

— Звідки ви це знаєте? — запитав Каладін, крокуючи слідом за подвижником.

— Терапія призначена одними з найкращих мислителів серед подвижників.

— Але звідки вам знати? — знову запитав Каладін. — Чи стає краще комусь із них? Ви випробували кілька теорій і порівнювали їх? Ви тестували різні методи лікування чи ліки на різних групах пацієнтів?

— Немає ліків проти душевних недуг, ясновельможний, — сказав подвижник. — Навіть Вістреходи нічого не можуть для них зробити. Хіба якщо тільки їхній стан не пов’язаний із нещодавньою черепно-мозковою травмою.

Він зупинився біля дверей, на яких був надряпаний гліф «двадцять дев’ять».

— З усією повагою, ясновельможний, ви повинні залишити медичні питання тим, хто в них навчений розбиратися, — він постукав у двері кісточками пальців. — Він тут.

— Відчини двері, — наказав Каладін.

— Але, ясновельможний, він може бути небезпечним!

— Він колись нападав на когось? — запитав Каладін. — Заподіяв шкоду комусь, крім себе?

— Ні, — сказав подвижник. — Але божевільні люди можуть бути непередбачувані. Він може заподіяти шкоду.— Хлопчику, — сказав йому Тефт. — Ти міг би проткнути нас сотнею мечів, і ми б просто поскаржилися, що наш одяг зіпсовано. Відчини ці двері, буря їх забери!

— Ой! Ну, добре.

Він порився в кишені, дістав окуляри, потім порився в іншій кишені, поки не знайшов в’язку ключів. Підніс ключі до носа один за одним, щоб розгледіти символи на них, і нарешті відімкнув двері.

Каладін ступив усередину. Його сапфіровий броам освітив фігуру, яка лежала, скорчившись, на підлозі біля стіни. Під іншою стіною було трохи соломи для постелі, але чоловік нею не користувався.

— Не даємо йому ковдри чи простирадла, — пояснив подвижник, заглядаючи всередину. — Він може спробувати задушитися.

— Норіле? — нерішуче запитав Каладін. — Норіле, ти не спиш? Чоловік нічого не сказав, хоч і поворухнувся. Каладін підійшов ближче, помітивши зашитий рукав. Чоловік не мав лівої руки. Враховуючи всі обставини, в кімнаті пахло не так і погано — подвижники принаймні тримали його в чистоті. З одягу на ньому були тільки короткі штани й тонка сорочка.

— Норіле, — сказав Каладін, опускаючись на коліна. — Твоя племінниця Кресса шукає тебе! Ти не один. У тебе є сім’я.

— Скажи їй, що я помер, — прошепотів чоловік. — Будь ласка!

— Вона турбується про тебе, — сказав Каладін.

Чоловік щось пробурмотів, продовжуючи лежати на підлозі обличчям до стіни. «Буря забери! Мені знайоме це почуття, — подумав Каладін. — Я відчував щось схоже». Він оглянув тиху кімнату, відрізану від сонячного світла та вітру.

Це було дуже, дуже неправильно.

— Ти можеш стояти? — запитав у Норіла. — Я не змушуватиму тебе йти та розмовляти з нею. Просто хочу відвести тебе в інше місце.

Норіл не відповів.

Каладін нахилився ближче:

— Я знаю, що ти відчуваєш. Темно, ніби у світі ніколи не було світла. Наче все в тобі — порожнеча, і ти хочеш просто щось відчути. Що-небудь. Біль принаймні покаже, що ти живий. Натомість ти нічого не відчуваєш. І ти дивуєшся, як може людина ще дихати, але вже бути мертвою?

Норіл повернув голову і поглянув на Каладіна, заморгавши червоними від недосипання очима. У нього була потріпана, нечесана борода. — Ходімо зі мною, поговорімо, — попрохав Каладін. — Це все, що тобі потрібно зробити. Тоді, якщо захочеш, щоб я сказав племінниці, що ти мертвий, я це зроблю. Ти можеш повернутися сюди та згнити заживо. Але якщо зараз не підеш, я продовжуватиму дошкуляти тобі. У мене це добре виходить. Повір, я вчився у найкращих.

Каладін підвівся і простягнув руку. Норіл узяв її й дозволив підняти себе на ноги. Вони попрямували до дверей.

— Що це таке? — запитав подвижник. — Ви не можете його випустити. Він тут під нашою опікою! Ми повинні піклуватися про...

Він замовк, коли Каладін зміряв його пильним поглядом. Бурекляття! Будь-хто міг заподіяти собі смерть, якщо його протримати тут занадто довго.

— Хлопче, — сказав Тефт, м’яко відводячи подвижника вбік, — на твоєму місці я б не став прямо зараз перечити ясновельможному, Буреблагословенному. Якщо цінуєш те, що всі твої частини тіла при тобі.

Каладін вивів Норіла з монастиря прямо до краю вежі. Тефт приєднався до нього, а подвижник — Каладін так і не спитав його імені — поплентався слідом. На щастя, він не побіг по допомогу, але явно не міг дозволити їм просто піти з пацієнтом.