Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 84)

Так, непогано. Але це був найменший із її злочинів. Інші були темнішими, глибоко прихованими — настільки глибоко, що вона, якщо чесно, не могла їх пригадати. І не хотіла.

Врешті-решт дивна спренка туману підпливла ближче. Здавалося, що мінливу форму цієї істоти буде важко замалювати. Вона нагадувала пару, якимось чином захоплену в людиноподібну форму, підтримувану одягом і цією дивною маскою.

Шаллан перегорнула сторінку і почала малювати, але спренка — вона представилася ім’ям Та-Що-Спить-Наяву — зазирнула в альбом.

— О, тут тільки я? — мовила вона.

— А чого ти очікувала? — запитав Адолін.

— Вона раніше згадувала про Розстворених, — сказала Та-Що-Спить-Наяву. — Я думала, може, вона їх малює.

Шаллан застигла, піднявши олівець:

— Ти знаєш щось про Розстворених?

— Майже нічого. А що ти хочеш знати?

— Що сталося з Ба-Адо-Мішрам? — нетерпляче запитала Шаллан. — Якою вона була? Як зв’язувалася зі співунами? Чому, коли її спіймали в пастку, вони перетворилися на паршменів?

— Чудові питання, — зауважила спренка.

— І… — підштовхнув її Адолін.

— Я ж сказала, що майже нічого не знаю, — відповіла вона. — Я вважаю ці питання захопливими. Те, з чого ви дивуєтеся, так багато мені каже.

Вона рушила далі.

— Серйозно? — спитала Шаллан. — Ти нічого не знаєш про Ба-Адо-Мішрам?

— Я ще не жила, коли вона була на волі, — відповіла спренка. — Якщо хочеш дізнатися більше, запитай Вісників. Я чула, що кілька з них брали участь у її захопленні. Налан. Келек. Знайди їх, запитай.

Вона пішла, радше пливучи, ніж ступаючи, хоча мала ноги та ступні. — Мені від цього моторошно, — сказав Адолін.

— Угу, — погодилася Шаллан, відкладаючи альбом і беручи свою миску з їжею — вже охололою, але все ще смачною. — Але це заспокоює, в певному сенсі. Спрени мають бути чужими, мають мислити й говорити по-своєму. Мені подобається, що Та-Що-Спить-Наяву трохи дивна.

— Тобі просто подобається компанія, — сказав Адолін.

Вона всміхнулася, але слова, сказані спренкою, залишилися з нею. «Там були Вісники. А Вісники — головний об’єкт уваги Синів Гонора, і Мрейз послав мене вислідити їхнього ватажка».

Усе це пов’язано. Доведеться придумати, як усе розплутати, не заплутавшись самій.

25

Конгрегація Милосердя

Примха була не надто корисною, а Милосердя мене турбує. Я справді вважаю, що Доблесть розважлива, і пропоную вам знову звернутися до неї. На її думку, минуло занадто багато часу від вашої останньої розмови.

— Мені шкода, ясновельможний, — сказала подвижниця, проходячи через кімнату, підбираючи подушки з підлоги й складаючи їх в оберемок. — Я справді знаю людину, яку ви шукаєте. Але її тут більше немає.

— Ви його відпустили? — спитав Каладін, ідучи поруч із нею.

— Ні, ясновельможний. Не зовсім.

Вона простягнула йому купу подушок, явно чекаючи, що він потримає їх, а сама пішла до наступного ряду і почала збирати там.

Каладін рушив за нею, балансуючи купу подушок у руках. Вони з Тефтом досі намагалися розшукати зниклого дядька біженки. Його звали Норіл, і батько Каладіна пам’ятав цю людину. Не дивно, враховуючи майже надлюдську здатність Ліріна запам’ятовувати людей та їхні обличчя.

Норіл, який колись утратив руку, прибув до Гартстоуна того ж дня, коли Каладін привів летючий корабель. У Норіла були ознаки сильного шоку, тому Лірін проявив особливу турботу про нього, переконавшись, що чоловік перебуває на повітряному кораблі для перельоту в Урітіру.

Після прибуття корабля все занурилося в хаос. Приголомшений такою кількістю біженців та їхніми хворобами, Лірін відправив Норіла до подвижників. Туди й прийшли сьогодні Каладін і Тефт. Було дивно витрачати стільки часу на особисті пошуки однієї людини, коли потрібно оглянути багато пацієнтів. Прихід сюди не дуже сприяв ефективному прийому пацієнтів. На жаль, це була та частина професії лікаря, яку Каладін так повністю й не опанував. Відмовитися від порятунку одного, щоб урятувати двох інших? Звичайно, в теорії, це було чудово. Але так робити — боляче.

Каладін ішов поруч із подвижницею, а Тефт залишився стояти, притулившись до стіни біля входу в кімнату. Інша частина кімнати теж була порожньою, хоча, судячи з рядів подушок, раніше там явно проводилося якесь навчання.

— Якщо ви не відпускали Норіла, то що з ним сталося? — спитав Каладін.

— Ми відправили його далі, — пояснила подвижниця. Вона тримала в руках стільки подушок, що він не міг розгледіти її за ними. — Наша конгрегація піклується про тілесні недуги. Ми допомагаємо реабілітувати тих, хто втратив кінцівки, очі або слух у бою. Так, у нього лишилася лише одна рука, але його рани насправді глибші.

На підлозі залишилися три подушки, і коли вона спробувала нахилитися, щоб підняти їх, її стос похитнувся, тому Каладін намагався його притримати однією рукою, потім й іншою.

— Ви не можете взяти їх усі, — сказала вона. — Дайте мені...

Вона замовкла, побачивши, що зробив Каладін. Стос, який він спочатку тримав у руках, — тепер трохи піднятий Викидом — висів у повітрі поруч. — Ой! — вона оглянула його уважніше. — Ой! Ви ясновельможний, Буреблагословенний!

Каладін підштовхнув летючий стос подушок, і ті ліниво попливли до дальньої стіни, де були складені інші невикористані подушки, а потім узяв стос подвижниці.

Вона швидко схопила останні три подушки й почервоніла, підводячи його до стіни.

— Я гадки не мала, хто ви такий! Мені шкода, Променистий.

— Усе нормально, — сказав Каладін. — Не переймайтеся!

Наче бути світлооким — це недостатньо погано.

— Ну, той чоловік, який вам потрібен... — продовжила вона. — Ми нічим не могли йому допомогти. Ми... справді намагалися утримати його, а не відправляти далі. Зрештою, ми знали, що він у поганому стані. Проте...

— У поганому стані? — перепитав Каладін.

— О так, — відповіла вона. — Минулого тижня його зловили при спробі повіситися. Лікар, який відправив його сюди, попередив, щоб ми були напоготові. На щастя, його врятували. Потім ми відправили його до Конгрегації милосердя. Вони піклуються про тих, у кого... розлади розуму.— Ви знали, що він може становити небезпеку для себе, — сказав Тефт, підходячи до неї, — і не відправили його туди негайно?

— Ми... ні, — відповіла вона. — Ми цього не зробили.

— Це безвідповідально, — мовив Тефт.

— Мій батько знав і відправив його сюди першим, — нагадав Каладін Тефтові. — Я впевнений, що подвижники вже зробили все, що могли. — Ідіть на четвертий рівень, ясновельможний, — сказала вона. — Прямо поруч з центром, уздовж Північного променя і неподалік від князівства Аладара.

Він поклав останню подушку, кивнув Тефту, і вони вдвох вирушили в дорогу. В Урітіру все нагадувало сходження на гору, особливо на нижніх поверхах.

Шаллан завжди орієнтувалася лише за шарами породи на стінах, що коливалися різноколірними лініями, нанесеними на різних шарах скелі, яку прорубали, коли будували тунель. Каладін вважав, що добре орієнтується, але йому доводилося користуватися намальованими лініями на підлозі, щоб дістатися куди-небудь.

— Досі не можу повірити, скільки в цьому місці ще не досліджено, — зауважив Тефт дорогою.

— Гадаю, що наразі більша частина вже досліджена, — сказав Каладін. — Команди її світлості Навані склали мапу всіх нижчих рівнів і провели обхід усіх верхніх.

— Провели обхід, так, — сказав Тефт, розглядаючи темний коридор. — Але чи дослідили? Ти можеш гуляти лісом щодня й ніколи не побачити жодної істоти із сотні тих, що ховаються у хащах.

Що більше вони заглиблювалися всередину, то все менше бачили людей. Освітлені ділянки, уздовж яких стояли ліхтарі із Буресвітлом, щільно прикріплені болтами до стін, залишилися позаду. І чоловікам знадобилися переносні сфери для освітлення. Ці внутрішні секції вежі здавалися моторошними. Майже всі жили й працювали біля краю. Всередину заходили тільки для того, щоб відвідати атріум або один із ринків на першому рівні. Каладін помітив, що люди здійснюють тривалі переходи вздовж краю, одного з освітлених коридорів, замість того щоб зрізати шлях через темніший центр. Бурекляття, він щойно виявив, що робить так само.

На межі краю п’ятого та шостого поверхів ще лишався вільний простір, то чому цей монастир обрав таку темну внутрішню секцію? Каладін зрадів, коли вони врешті дісталися до ділянки коридору, де знову на стінах горіли постійні ліхтарі. Малюнки на підлозі вказували на те, що наближаються до сектору князівства Аладара. Поворот праворуч на великому перехресті з гліфами на підлозі привів їх до монастиря. Вхід закривали великі дерев’яні двері. На них була намальована гліфпара у формі воринського меча, що вказувало на релігійну будівлю.

Назвати це «будівлею» можна було, звичайно, з великою натяжкою. Як правило, для такого невеликого комплексу, як цей, знаходили групу кімнат і коридорів різного розміру і розділяв їх кількома дверима в ключових точках входу. Хтось стежив за дверима, тому що коли чоловіки наблизилися, ті відчинилися, явивши молодого подвижника.

— Ясновельможний, — сказав чоловік, кланяючись. Він примружився, придивляючись до Тефта, намагаючись визначити колір його очей. Потім знову вклонився. — Ясновельможний!

Тефт пробурчав щось у відповідь. Після того як вони стали Променистими, їхні очі рідко темніли. І ніщо не заважало йому скаржитися на те, що він став світлооким. На відміну від Каладіна, який давно змирився з цим.