Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 83)

Адолін знайшов її за п’ять годин — вона все ще сиділа на палубі, притулившись спиною до поруччя, затято малюючи. Він приніс їй їжу — тепле карі та лавіс, судячи із запаху. Це була остання «справжня» їжа на найближчий час. Вона мимохідь помітила, що від ароматів забурчало в животі, але все одно продовжувала працювати з ескізами спренів піків, наче зачарована.

Було б так добре забути про все і просто малювати. Не турбуватися про місію чи власний психоз, навіть про Адоліна. Настільки зануритися в мистецтво, щоб більше нічого не мало значення. У творчості було відчуття нескінченності, ніби час розмазувався, як фарба на полотні. Мінливий. Змінний.

Коли вона нарешті прийшла до тями від аромату солодкого карі та погляду усміхненого Адоліна, що сидів поруч із нею, то відчула, що світи покращилися. Стали більш цілісними. Вона стала собою більше, ніж протягом декількох минулих місяців.

— Спасибі, — сказала Шаллан, передаючи йому альбом і беручи їжу. Вона притулилася до нього і почала їсти, спостерігаючи за Аршккам і її спренкою туману, що проходила повз — колись треба зробити ескіз тієї дивної спренки.

— Ти просунулася у вивченні записника Йалай? — запитав Адолін. — Уже зрозуміла майже все, — відповіла Шаллан. — Там багато припущень, але мало суті. Примарокровні, схоже, шукають Ба-Адо-Мішрам, одну з Розстворених. Але я не можу точно визначити, що вони хочуть зробити, коли знайдуть її.

Адолін хмикнув:

— А шпигун? Серед наших?

— Усе ще працюю над цим. Але волію не говорити про нього сьогодні. Мені потрібен час, щоб обдумати все, — вона ще трохи поїла, відчуваючи його груди за спиною. — Ти напружений, Адоліне. Хіба ми не повинні розслабитися в цій частині подорожі?

— Я турбуюся про місію.

— Через те, що сказала Сил? Що спрени честі навряд чи нас слухатимуть?

Він кивнув.

— Якщо вони захочуть нас вигнати, то виженуть, — сказала вона. — Але ти не можеш звинувачувати себе за те, що ще не відбулося. Буря його знає, що зміниться з цього моменту до нашого прибуття.

— Мабуть.

Вона набрала повну ложку лавісу і відчула окремі зернятка язиком, пухкі й просякнуті солодким карі, в роті вони перетворювалися на кашу — грубу, проте одночасно чудову. Фрактал завжди говорив, що люди дивні — виживають завдяки речам, які знищують.

— Коли я покинула батьківщину, — сказала вона Адолінові, — то думала, що знаю, куди прямую. Але й гадки не мала, що зі мною станеться. Де опинюся в кінці шляху.

— У тебе була хороша мета, — відказав Адолін. — Ти хотіла стати підопічною Ясни, і тобі це вдалося.

— Я вирішила пограбувати її, — тихо мовила Шаллан і відчула, як Адолін заворушився й подивився на неї. — Моя сім’я збідніла, нам погрожували кредитори, батько помер. Ми думали, що, можливо, я зумію пограбувати цю алетійську єретичку, вкрасти її Душезаклинач, і тоді ми зможемо використовувати його, щоб знову розбагатіти.

Вона готувалася до критики. Потрясіння.

Натомість Адолін розсміявся. Благослови його Всемогутній, він розсміявся.

— Шаллан, це найсмішніше, що я коли-небудь чув!

— Правда? — вона повернулася до нього й усміхнулася.

— Пограбувати Ясну.

— Ну так.

— Пограбувати Ясну.

— Та знаю!

Він дивився на неї, і його усмішка розширилася.

— Вона ніколи не згадувала про це, тож можу побитися об заклад, що тобі це вдалося, так? Принаймні ти її обдурила на якийсь час?

«О бурі, як же я кохаю цього чоловіка», — подумала вона. За його гумор, кмітливість, щиру доброту. З цією усмішкою, яскравішою, ніж холодне сонце Гадесмару, вона стала Шаллан. До глибини душі, повністю.

— Так, мені вдалося, — прошепотіла вона йому. — Я підмінила його на фальшивий і майже втекла. Але, ти ж розумієш, це Ясна.

— Так, великий недоліку твоєму плані. Тобі, напевно, все б вдалося зі звичайною людиною.

— Ну, Душезаклинач завжди був несправжнім, тож я була приречена з самого початку. Навіть якби він виявився справжнім... У мене було перебільшене уявлення про мої здібності до злодійства. Смішно згадувати, що я мала ці дурні схильності ще до появи Вейл.

— Шаллан, тобі більше не потрібно почуватися невпевненою. Місія у військових таборах? Ти впоралася з нею бездоганно.

— Поки хтось інший не вбив Йалай. Бездоганно, — вона подивилася на нього, потім усміхнулася. — Не хвилюйся. Я більше не борюся з почуттям незахищеності.

— Добре.

— Я б сказала, що воно мені подобається.

— Шаллан...

Вона знову всміхнулася, даючи йому зрозуміти, що почувається добре, попри це зауваження. Він пильно подивився їй в очі, потім сам усміхнувся. І вона чомусь знала, що зараз почує.

— Ну, я б сказав, що ти непогана злодійка... — почав він.

— О, не смій.

— ...бо ти вкрала моє серце.

Вона застогнала, відкинувши голову назад.

— Ти посмів.

— Що? Тільки тобі дозволені дурні жарти?

— Мої жарти не дурні. Вони неймовірні. І необхідно багато роботи, щоб придумати жарт миттєво, саме для певної ситуації.

— Багато роботи. Придумати миттєво. Ніби ти не готуєш їх завчасно?

— Ніколи.

— Та ну? Мені здавалося, що в тебе часто є готовий жарт на випадок зустрічі з кимось.

— Ну звичайно. Такі жарти — чудове привітання. Вони мають бути привітними.

Адолін насупився.

— Тобто, — додала вона, — не прощавайними.

Він вирячився на неї. Потім трохи скосив очі.

«Ха! — подумала Вейл. — ХА!»

— О Боже, — сказала Шаллан. — Я тебе зламала?

— Але... «Прощавайний» — такого слова немає... Воно беззмістовне...

— Це був хитрий жарт, — пояснила Шаллан. — Він ховається на виду, як Прядильник світла. Ось що робить його геніальним.

— Геніальним? Шаллан, це було жахливо.

— Ти сповнений побожного страху. Зрозуміло.

Вона всміхнулася і притиснулася до нього, розслабившись. Поставила свою миску і взяла в нього альбом. Закінчить їсти після того, як ще трохи помалює. Цього вимагав момент.

Адолін обійняв її та спостерігав, потім тихенько свиснув:

— Ці ескізи справді гарні, Шаллан. Навіть за твоїми мірками. А що ти ще намалювала? Відчувши тепло, вона перегорнула сторінку, щоб показати зображення спренів культивації.

— Я хотіла б знайти як чоловічих, так і жіночих спренів кожного виду. Можливо, на це не буде часу у цій поїздці, але мені спало на думку, що ніхто, принаймні в сучасну епоху, ніколи не вивчав природу Променистих спренів.

— Чудово, — сказав він. — І дякую тобі. За те, що допомогла мені розслабитися. Твоя правда: я не можу знати, що буде далі. Уся ситуація може змінитися, доки ми дістанемося до спренів честі. Я спробую це запам’ятати. — Він легенько обійняв її і погладжував обличчя. — Чи можу тобі чимось допомогти?

— Допоможеш намалювати одяг правильно? — запитала вона, повертаючись до сторінки зі спренами піків. — Таке враження, що цей одяг, приколотий до плеча, на малюнку висить неправильно...

Вони перейшли до легких тем. Почасти Шаллан відчувала, що повинна робити щось важливіше, але Вейл пообіцяла пошепки: вони займуться шпигуном наступного дня. Деякий час попрацюють над чимось іншим. Потім подивляться на проблему свіжим поглядом.

«Ти розказала Адолінові про пограбування Ясни, — сказала Промениста. — Молодець. Усе було не так і погано, правда?»