Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 79)

— А те, що вони підтвердили смерть Всемогутнього?

— Смерть Гонора, — уточнив Ґодеке. — Одного зі втілень Всемогутнього. — Він усміхнувся. — Усе гаразд, ясновельможний. Я можу зрозуміти когось, хто ставить багато питань — зараз такі часи. Однак пам’ятайте: церква вчила, що всі ми є втіленнями Всемогутнього, Він живе в нас. Оскільки Він жив у істоті, яка називається Гонором, йому було доручено захищати людей. Усемогутній не може померти. Люди можуть померти. Вісники можуть померти. Навіть Гонор може померти. Але Гонор, люди й Вісники житимуть знову — перетворені Душезаклинанням через Його силу. — Ґодеке озирнувся на свою нав’ючену конячку, на якій їхала його спренка. Із сідельних сумок визирало кілька книг. — Я все ще вчуся. Ми всі також. «Книга нескінченних сторінок» не може бути заповнена, хоча ваш батько зробив дуже хороше доповнення до тексту.

— Ти нормально ставишся до того, що чоловік пише? — спитав Адолін насупившись.

— Адоліне, ваш батько не просто чоловік.

— Він...

— Ваш батько — святий чоловік. Таким і я був до того, як узявся за цю нову роль. — Ґодеке похитав головою. — Все життя я жив з каліцтвом, а потім в одну мить змінився і зцілився. Я став тим, ким завжди вважав себе. Ваш батько пережив більш яскраву трансформацію. Він такий же божественний, як і будь-який подвижник. І... маю визнати, що дещо з того, що він говорить, має сенс. Як можна заборонити людині бачити святі слова Всемогутнього тільки тому, що ця людина — чоловік? Я задумуюся, чи ми весь час правильно все інтерпретували. Чи не були егоїстичними, бажаючи зберегти все це для себе. Я не визнаю висновків, які зробив ваш батько, але радий, що люди говорять про церкву, а не просто займаються своїми справами, припускаючи, що подвижники будуть піклуватися про все інше. Багато людей думали про релігію лише тоді, коли наставав час для одного з їхніх Піднесень. — Він усміхнувся, коли повз нього пролетіла ще одна зграйка спренів слави. — Не можу дочекатися, щоб написати про це іншим моїм монахам. Коли вони почують, які чудеса створив тут Усемогутній...

Адолін не був упевнений, що все мало саме такий сенс, як йому щойно пояснили, але водночас було приємно почути, що хтось такий піднесений. Він залишив Ґодеке разом з його хвилюванням і пішов побазікати з Аршккам через її спренку-перекладачку. Вона почувалася майже так само, як і він, коли вперше опинився в Гадесмарі, — приголомшеною.

— Раніше я думала, що моє життя має сенс, — сказала жінка через спренку. — Вважала, що знаю, чим це закінчиться. Я не хотіла залишати Ташикк. Там моє життя було важким, але зрозумілим.

— Чому ж тоді ви пішли?

Вона окинула його твердим, пронизливим поглядом:

— Як я могла залишитися? Я досі не знаю, чому мене обрали. Жінку, що доживає своє життя? Але якщо дитина пішла за покликом, то я, звичайно, не могла шукати виправдання.

Дитиною, яку вона згадала, була Цуп, яка завербувала цю жінку разом із кількома іншими протягом останнього року. Дівчинка, здавалося, мала здатність знаходити інших людей, які проявляли силу.

— Що ви думаєте про неї? — запитав Адолін. — Про Цуп? Вона іноді поводиться дивно, навіть як для Променистої.

Аршккам скривилася, її губи огидно стислися:

— Вона — це те, що мені потрібно, хоча я й не знала цього. І я б не хотіла, щоб ви сказали їй про мою ніжність до неї, будь ласка. Їй потрібна тверда рука.

Це ніжність?

— Корчака, — задумливо сказала Аршккам через спренку. — Так мене прозвали діти. Це моє прізвисько. Єдиним, окрім них, хто коли-небудь проявляв до мене ніжність, був мій батько. Діти бачать у мені людину, тоді як для багатьох інших це проблема. Отже, я — Корчака. Славне ім’я, яким мене нарекли діти.

Яка дивна жінка. Але в ній відчувалася спокійна солідність, і Адолін був радий, що вони тепер із нею. Закінчивши розмову, Адолін пішов до Шаллан. Вони знову обговорили плани, які склала для них Ясна. Працюючи за підтримки монархів, що зібралися, вона видала Адоліну те, що здавалося цілою книгою з інструкціями. На щастя, він відчував, що може їх виконати. Він міг не зрозуміти, чому форма Гадесмару була настільки захопливою для картографа, але до ролі сановника й емісара його готували ще з юності.

Основний план полягав у тому, щоб піднести спренам честі дарунки разом із письмовими проханнями почати відносини. Нічого занадто наполегливого. Одне послання, написане Ясною, друге, написане Далінаром за порадою королеви Фен, і третє від азірського імператорського двору. Адолін мав попросити дозволу зайти до фортеці спренів честі, залишитися на кілька днів, щоб вони звикнули до ідеї переговорів з людьми, а потім піти, пообіцявши, що вони ще вестимуть переговори в майбутньому.

Деякі спрени Вітробігунів думали, що цього буде достатньо, але Сил — як виключення, без Каладіна, — прийшла до Адоліна напередодні. «Я хвилююся, що це не спрацює, Адоліне, — сказала вона. — Не думаю, що вас узагалі впустять. Спрени честі зараз не такі, як раніше. Вони бояться і сердяться. Я рада, що ти хочеш спробувати, проте... будь готовий до розчарування. І не дозволяй їм звинувачувати вас у тому, що колись зробили Променисті».

Уа’пам помітив корабель першим. Він помахав Адолінові рукою, потім показав через поруччя на намистини, які тепер перекочувалися лише на сто футів нижче. Там, пришвартований біля невеликої ділянки землі біля основи колони, чекав корабель із пласким дном. Баржа. Передня частина мала невелику підняту палубу, з якої можна було керувати летючими спренами — мандрами.

Жодних ознак кают або трюму — корабель був набагато менш розкішним, ніж той, на якому вони плавали минулого разу. Звичайно, Адолін не надто хотів повторювати досвід попередньої подорожі. Він би з радістю погодився на баржу, якщо на заміну отримає мирне плавання.

— Мій двоюрідний брат, — сказав Уа’пам, вказуючи на фігуру на баржі, що махала вогником. — Він вам сподобається!

— Сподіваюся.

— Справді сподобається! — сказав Уа’пам.

— Ще один спрен піків? — спитав Адолін.

— Так!

— Ми бачили деяких із них під час нашої останньої подорожі, — сказав Адолін. — Вони покинули нас у Селебранті.

— Касіденські спрени піків, зі сходу? Вони дурні! Забудь про них.

— Так... ви різних національностей?

— Звичайно! Дурний ти чоловік. Ти все вивчиш.

Істота вдарила Адоліна по спині. Хоча його кам’яна рука була теплою на дотик, проте не гарячою, як Адолін очікував від сяйнистого світла, що струменіло з тріщин.

Вони зробили останні кілька кіл навколо колони й нарешті досягли рівня моря. Тут, упритул до колони, під пандусом, стояла невеличка кам’яна будівля, хоча розвідники, послані в Гадесмар, повідомили, що вона порожня.

Адолін усе одно послав двох чоловіків обшукати її, а потім пішов назустріч двоюрідному братові Уа’пама. Той був лисим, як і інші спрени піків, яких зустрічав Адолін, хоча вони, як правило, мали більше тріщин на голові, ніж на інших частинах тіла. Спрен носив капелюх, не схожий на той, які подобалися Вейл. Знявши його, вклонився, а потім знову надів.

— Ласкаво просимо, людський принце! — привітно сказав він. — Пред’явіть оплату!

Адолін протягнув невеликий мішечок світних сфер.— Як думаєш, скільки часу потрібно, щоб дістатися до південного берега?

— Десь два тижні.

Він махнув людям Адоліна, щоб ті завели коней на довгу баржу — приблизно сорок футів у ширину і сто у довжину. Кілька інших спренів піків працювали на палубі, пересуваючи ящики, щоб звільнити місце для прибулих.

— Останнім часом плавати легко, — пояснив спрен. — Кораблів мало. Ви будете щасливі та розслаблені!

— Кораблів мало?

— Сплавлені на сході, — капітан показав у той бік. — Дивні речі в Шиноварі. Спрени честі поводяться зухвало. Ніхто не хоче подорожувати.

 Вони намагалися знайти капітана спренів, який доставить їх прямо до Міцної Цілісності — фортеці спренів честі. На жаль, їхні можливості були обмежені, і всі спрени, з якими вони говорили, відмовилися. Казали, що спрени честі не люблять, щоб кораблі підпливали занадто близько до того місця.

Більшість погоджувалися, що найбезпечнішим шляхом для групи Адоліна було плисти майже прямо на південь, поки не досягнуть суходолу. Звідти вони могли піти караваном на південний захід, уздовж узбережжя Тукару в реальному світі, аж до Міцної Цілісності.

Адолін завів на борт Баского, а потім почав знімати з коня вантаж. Незабаром усі влаштувалися й здавалися щасливими з того, що спуск закінчився. Він думав, що йти вниз буде легко, але його литки боліли, а коліна нили від неприродного руху з постійним спуском.

Він помітив, що деякі Променисті використовують Буресвітло, щоб поповнити запас енергії, але не скаржився. Хоча їхні ресурси Буресвітла неможливо поповнити, менші сфери почнуть вичерпуватися ще до завершення океанської подорожі. Справжні запаси — ті, які вони мали тримати в резерві, — були більшими самоцвітами, які зберігали Буресвітло набагато довше.

Уа’пам приєднався до свого двоюрідного брата, щоб відв’язати канати від пристані й допомогти екіпажу підготувати баржу до відплиття. Для цього слід запрягти чотирьох дуже великих мандр — довгих летючих спренів із кількома парами тонких хвилеподібних крил, які ліниво ширяли, прив’язані на повідцях.

Як тільки мандр запрягли, судно підійнялося на намистинах трохи вище. Так вони рушили — солдати Адоліна отаборилися на палубі баржі, де розставили ящики замість стін і за допомогою брезенту зробили своєрідний навіс. Баржа рухалася не надто швидко, але в тому, як вона пливла по намистинах, відчувався заспокійливий ритм. Попередні кораблі розсікали їх із гучним гуркотом. Зараз же намистини відгукнулися тихим, спокійним цокотінням.