Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 78)

— В основному створювала проблеми, — сказала іріалійка.

Вона зняла із себе товсте пальто і глибоко зітхнула. Під пальтом носила щільну пов’язку навколо верхньої частини тулуба, трохи схожу на сараші воїнів. Мала бронзову шкіру, яка здавалася Адолінові металевою, а її волосся не було схоже на його власне світле волосся — воно здавалося занадто золотистим. Хоча його мати походила з Ріри, що поблизу Ірі, ці два народи були різними.

— Уперед, Уа’паме! — сказала Зу. — Поглянемо, що внизу цього пандуса?— Обережно, — застеріг спрен піків Зу, яка накинула пальто на одне плече і попрямувала до пандуса.

— Ну, — сказав Адолін Маї, — це Зу. Інші шестеро — Прядильники світла Шаллан та їхні спрени. А ось мої солдати...

Коли він потягнув Маю, щоб познайомити її з Фелтом, до них підійшла спренка туману:

— Немає сенсу говорити з мертвоокою, — сказала істота, не рухаючи губами. — Невже ти цього не розумієш? Що змушує тебе говорити з тим, що тебе не розуміє?

— Вона розуміє, — відказав Адолін. — Ти думаєш, що розуміє. Це цікаво.

Адолін проігнорував дивну спренку і натомість познайомив Маю зі своєю командою. Він попередив, щоб вони чекали на неї, тож усі з повагою вклонялися і не надто дивилися на її дивні очі. Леддер навіть похвалив її вигляд клинка, сказавши, що завжди захоплювався її красою.

Мая сприйняла все це зі своєю характерною безмовною урочистістю. Вона не схилила голови, а просто стояла біля Адоліна, дивлячись на тих, хто говорив.

Вона справді розуміла. Він відчував її емоції через меч. Насправді Адолінові здавалося, що він завжди відчував її зацікавлення.

Шаллан підійшла і взяла його за руку:

— Ми повинні рухатися далі. Подивися, чи не прибув корабель.

— Так, авжеж, — сказав він. — Ось, наглянь хвилинку за Маєю. Мені потрібно перевірити Баского.

Він поспішив до коня, і коли підійшов, уже знав, що будуть погані новини. Люди у Царстві матерії тут мали вигляд вогників, схожих на полум’я свічок, що плавали в повітрі. Група з них зібралася біля коня і взаємодіяла з чимось мерехтливим, що світилося синіми кольорами.

Щоб запевнитися, Адолін перевірив скрині з обладунками, що висіли на Баскому. Сколкозбруя не перемістилася в це Царство. Адолін сподівався... ну, це означало, що його броня не відрізнялася від інших. Її не можна перенести в Гадесмар. Ті вогні були його зброярами, які збирали Збрую, що мала впасти на платформу з іншого боку.

— Ну добре, — сказав він, відчепивши тепер порожні скрині для обладунків. — Знімемо це з тебе.

Баский видихнув так, що Адолін вирішив вважати це співчуттям. Він перерозподілив вагу, потім перевірив зброю в піхвах, причеплених до коня, в тому числі масивний дворучний меч, який важив майже так само, як Сколкозброєць. Вони вирушили до пандуса, але Адолін зупинився, схиливши голову набік. Коли Баский рушив, за ним, наче тінь, тягнувся ледь помітний слід зі світла. Коли кінь трусив головою з боку в бік, виникало чітке залишкове зображення у формі голови, але осяяної.

— Не очікував, що ти тут матимеш інший вигляд, — сказав Адолін. Баский знову видихнув — наче знизав плечима. Потім вкусив кишеню мундира Адоліна.

Адолін усміхнувся і витягнув інший фрукт, який сховав там — загорнутий у хустку, звичайно. Не хотілося забруднити мундир. Він дав фрукт коню і поплескав його по шиї:

— Ну, принаймні тобі не доведеться тягати обладунки.

Адолін почувався беззахисним. Ні Сколкозбройця, ні Сколкозбруї, і Променисті будуть обмежені — хоча вони взяли з собою достатньо заряджених самоцвітів, поновити запаси ніде.

Він наказав групі обережно спускатися пандусом. З поручнями це було не надто небезпечно, але на них чекав довгий шлях. Урітіру розташовувалося високо в горах, і їм потрібно було спуститися до рівня моря. Як не дивно, Шаллан сказала йому, що вони зробили вимірювання, і шлях виявився не таким довгим, як у Царстві матерії. Простір у Гадесмарі за своїми розмірами співвідносився з простором Царства матерії не як один до одного. Тут усе здавалося більш стиснутим, особливо у вертикальному вимірі. Картограф Ісасік вважав це місце неймовірним з причин, які Адолін не міг зрозуміти, попри те що йому пояснили все три рази.

Як-не-як похід мав зайняти кілька годин. Вони вирушили, і Шаллан приєдналася до нього, спостерігаючи, як Мая йде попереду разом з Баским.

Адолін обійняв дружину.

— Як ти гадаєш, вона була щаслива побачити мене? Я сподіваюся, що їй подобається перебувати поруч із нами. Це ж має бути краще, ніж просто ходити по цій стороні, переслідуючи мене, куди б я не пішов.

— Я впевнена, що вона щаслива, — відповіла Шаллан.

— Ти ж не... вважаєш мене божевільним, правда? Через те, що так поводжуся з нею?

— Я вважаю це милим.

— Навіть коли дражниш мене через це?

— І саме тому ти це помітив, — Шаллан усміхнулася і зупинила його, а потім стала навшпиньки, щоб поцілувати. — Мені також подобається твій одяг. Ти зробив чудовий вибір.

— Дякую, я...Адолін запнувся, бо хтось інший спочатку обійняв його, а потім Шаллан. Адолін озирнувся і побачив Фрактала, який стояв позаду, обійнявши обох. Його одяг був жорстким, наче витканим зі скла, а комір незручно притиснувся до Адолінового вуха.

— М-м-м... — промовив Фрактал. — Мені подобається мати руки. Якщо Мая не говорить, а ви хочете почути, як хтось говорить, то я роблю це дуже добре. Я можу промовляти слова про багато речей.

— Гм, дякую? — сказав Адолін.

— Нема за що. А хіба ми не повинні йти? На власних ногах? Ті, що я тепер знову маю? Мені справді подобаються мої ноги. Вони чудово придатні для пересування.

Він підняв ногу і показав босі ступні під одягом. Цікаво. Адолін завжди вважав, що в них немає ніг. Фрактал пішов далі, радісно мугикаючи щось сам до себе.

За годину Адолін усе ще бачив вежу Урітіру, що мерехтіла нагорі. Вона нагадувала багаття з кольорів і світла і при цьому, що дивно, не відкидала тіні. Багато джерел світла в Гадесмарі не утворювали тіней. А ті, що їх мали, іноді відкидали в неправильному напрямку.

Вони з’їли сухі пайки, продовжуючи неухильно спускатися по спіралі навколо величезної колони. Врешті-решт він зміг розрізнити океан унизу. У Гадесмарі суходіл і море помінялися місцями, тому тут континент був величезним океаном із намистин. Суходіл можна було знайти там, де бігли річки після великобур, або на краю континенту, де в реальному світі розташовувались океани.

Усе, що існувало в Рошарі, проявилося і в Гадесмарі. Більшість предметів ставали намистинами, тоді як живі люди й тварини — маленькими вогниками світла, схожими на ті, що він бачив вище. Вони пройшли деякі з таких завислих у повітрі вогників, коли спускалися. Адолін припустив, що це вартові, які охороняли комплекс тунелів і печер під Урітіру. І справді, вогників виявилося більше, ніж він очікував — тітка Навані, мабуть, зажадала, щоб печери охороняли краще.

Зрештою й ті вогники зникли вище, і йому залишилося споглядати тільки нескінченний краєвид океану. Адолін збився з пантелику, розмірковуючи про ці намистини. Вони — душі всіх предметів, які утворюють матеріальний світ. Вони коливалися та змішувалися разом, утворюючи хвилі й припливи, і все це складалося з маленьких намистин, за розміром не ширших, ніж його вказівний палець.

 Адолін проводив час, намагаючись познайомитися з членами своєї команди. Зу любила вибігати вперед, а її спрен часто радив бути обережними — і ці поради зазвичай ігнорували. Зу працювала провідницею на Решійських островах упродовж багатьох років. Вона втекла туди, щоб знайти місце, де люди, за її словами, не «продовжуватимуть встановлювати правила того, як я повинна жити». Вона була рада вирушити в місію і піти якомога далі від вежі, яку вважала задушливою.

Вона зізналася, що має невеликий бойовий досвід. Її спрен говорив небагато, зазвичай короткими реченнями, проте Адолінові подобалося мати для захисту спрена, буквально створеного з каменю.

Коли Зу знову вибігла вперед, щоб усе розвідати, Адолін пішов поруч із Ґодеке. Вістрехід усе ще витріщався на небо, усміхаючись, наче дитина, яка отримала новий меч.

— Творіння Всемогутнього дивовижні, — сказав він. — Вдуматися тільки: ця краса завжди була тут, поряд із нами. Гляньте, це що, якийсь новий вид спренів?

Він показав пальцем на істот, що пролетіли в небі. Вони нагадували курчат із тілами у формі цибулини й лопотіли крилами.

— Думаю, що це спрени слави, — сказав Адолін. — Спрени емоцій у цьому світі схожі на тварин. Їх затягує на наш бік, коли вони відчувають якісь сильні емоції, і ми бачимо їх уже спотвореними.

— Дивовижно, — сказав Ґодеке. — Дякую, що взяли мене в цю подорож, ясновельможний. Арчиналь багато розповідала мені про це місце, але я ніколи не думав, що зможу побачити його на власні очі. Сьогодні ввечері спалю молитви подяки... тобто, якщо у нас буде вогнище. Я все ще не знаю, як тут усе працює!

— Ти, виходить... продовжуєш вірити у Всемогутнього? — запитав Адолін. — Сповідувати воринізм і все таке? Попри те, що вже знаєш про зраду Вісників?

— Вісники — це не сам Бог, а Його слуги, — пояснив Ґодеке. — Клянуся бурями, я й сам не раз підводив Його, — його обличчя набуло відстороненого виразу. — Не думаю, що ми можемо звинувачувати їх утому, що вони зрештою здалися. Швидше, я міркую про те, як чудово, що вони так довго працювали, щоб давати нам безпеку.