Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 77)

«Наче у мене й так недостатньо турбот».

Скарги завмерли на губах Адоліна. Скарги на те, що у світі, ймовірно, є тисячі гідних людей, але не всі з них будуть обрані. Скарги на те, що він задоволений своїм життям і йому не потрібно відповідати ідеалам якихось спренів.

Натомість Адолін просто схилив голову і кивнув. Далінар виграв суперечку. Чорношип не звик ні до чого іншого. Річ не в тому, що Адолін погодився, а в тому, що він не знав, що думати, — і це було справжньою проблемою. Він не міг протистояти батькові зі своїм «можливо».

Далінар ляснув його по плечу іншою рукою і побажав щасливої дороги. Адолін завів Баского у будівлю — він великий князь, ватажок експедиції, але чомусь усе ще маленький хлопчик.

Всередині було тісно через коней. Ці круглі контрольні будівлі мали обертову внутрішню стіну, а також фрески на підлозі, що вказували на різні місця. Зазвичай для того, щоб почати перенесення, Променистий використовував свій Сколкозброєць як ключ, повертаючи внутрішню стінку в потрібну точку.

Сьогодні Шаллан зробила дещо інше. За кивком Адоліна вона прикликала свій Сколкозброєць і вставила його в замкову щілину на стіні. Потім продовжила штовхати, її меч розтікся сріблястою калюжкою по стіні, а руків’я розтеклося по руці, як рідина.

Вона підняла руку, рухаючи увесь механізм блокування прямо вгору. За мить вони перенеслися в Гадесмар.

22

Беззмістовні розмови

Я зв’язався з іншими, як ти просив, і отримав багато різних відповідей.

Протягом останнього тижня Адолін кілька разів доручав своїм солдатам робити переходи в Гадесмар. Він навіть посилав коней туди й назад, щоб запевнитися, що вони не запанікують. Тож більшість із них були готові до побаченого. Проте всі, в тому числі й Адолін, замовкли, вражені неймовірним видовищем.

Небо було чорне, як опівночі, тільки без зірок. Сонце здавалося занадто далеким, занадто слабким, щоб добре освітити це місце, хоча його не поглинула темрява. Адолін міг легко роздивитися невелику платформу навколо них — вона була завбільшки з контрольну будівлю. Сонячне світло омивало пейзаж, але з якогось дива не освітлювало небо.

Контрольна будівля не перемістилася разом із ними. Натомість двоє величезних спренів, вартових брами, висіли в повітрі поруч — у тридцять чи сорок футів заввишки, один мармурово-білий, а інший — оніксово-чорний.

Адолін підняв руку до них і зробив крок по платформі.

— Дякую вам, Древні! — гукнув він.

— Усе робиться так, як вимагає Прародитель бур, — прогуркотів мармуровий вартівник. — Наш батько, Родич, помер. Натомість ми будемо слухатися Прародителя.

Дуже давно в Урітіру жив таємничий спрен, на ім’я Родич. Тепер він був мертвий. Або дрімав. А можливо, це одне й те саме. Відповіді спренів про Родича суперечили одна одній. У будь-якому разі, перш ніж померти, Родич наказав цим вартовим припинити пускати людей до Гадесмару. Багато вартових дотримувалися цього правила. Однак деякі дослухалися до прохання Прародителя бур. Вони говорили, що за відсутності інших Виковувачів уз Далінар і Прародитель бур гідні послуху, навіть усупереч давнім наказам.

Це було удачею, тому що, хоча Шаллан могла прослизнути до Гадесмару за допомогою своїх сил, вона не взяла б нікого із собою, а також не повернулася б самостійно. Навіть Ясна, чия сила начебто дозволяла це робити, мала труднощі з поверненням звідти.

Ця платформа була однією з десяти, встановлених тут на високих колонах, складаючи візерунок, подібний до того, який утворювала Присяжна брама перед Урітіру. Адолін бачив над ними інших вартових.

Кожна колона була обвита спіральним пандусом, що вів до океану намистин далеко внизу. Але сама вежа створювала набагато величніше видовище за будь-що інше. Адолін обернувся і подивився на мерехтливу гору світла і кольорів. Перламутрове сяйво не зовсім повторювало форму вежі, натомість мало вигляд чогось кристалічного, проте не фізичного, а зітканого зі світла. Променистого, блискучого й мерехтливого.

Вежа була такого ж кольору, як і небо в Гадесмарі, коли над Рошаром проносилася великобуря. І в цьому Царстві вона просто кишіла спренами емоцій. Вони пролітали крізь неї великими зграями, набуваючи різноманітних форм — з великої відстані Адолін бачив їх лише як маленькі кольорові плямки, хоча знав, що спрени тут набувають дивних форм — більш органічних, бридкіших. Вони літали, повзали й продиралися крізь мерехтливе світло вежі, роблячи її схожою на вулик. Тільки опинившись тут, Адолін зрозумів, наскільки багато спренів приваблюють люди в Урітіру.

Деякі спрени були небезпечними в цьому Царстві, але їм сказали, що природа вежі забезпечує захист від них. Спрени тут переповнювалися емоціями й поводилися спокійніше.

Усім знадобилося кілька хвилин, щоб оглянути приголомшливий краєвид: гору райдужних кольорів, вартових, спренів і довгий спуск до океану внизу. Нарешті Адолін відірвався від споглядання, щоб швидко перерахувати усіх учасників експедиції, оскільки до Променистих приєдналися їхні особисті спрени.

Фрактал стояв біля Шаллан — висока фігура в занадто жорсткій мантії, замість голови — символ, що постійно змінювався. Адолін відчував, що може відрізнити Фрактала від інших криптиків. Цей крокував пружно, підскакував, а троє інших криптиків плавно пливли. Їхні символи також були трохи... іншими. Адолін схилив голову набік, намагаючись зрозуміти, чому вирішив так, адже символи постійно змінювалися, ніколи не повторювалися, наскільки він міг судити. Проте швидкість, з якою вони змінювалися, і загальне відчуття від кожного з них були різними.

Зу — найближча до Адоліна Промениста — підстрибнула й обійняла свого високого спрена.

— Ха! — вигукнула золотоволоса Каменестражниця. — У цьому світі ти — гора, Уа’паме!

Шкіра її спрена нагадувала потрісканий камінь і світилася зсередини, ніби розплавлена. В іншому він мав загалом людські риси. У цьому Царстві Уа’пам носив обшитий хутром одяг, як і можна було очікувати від жителя високогір’я. Адолін не знав напевно, як тут усе влаштовано. Хіба спрени відчувають холод?

Ґодеке був Вістреходом, тому з ним була спренка культивації, той вид, який Адолін уже бачив багато разів: вона нагадувала невисоку жінку, повністю сплетену з лози. Ці лози щільно перекручувалися, утворюючи обличчя з двома кристалами замість очей. Кришталеві руки, неймовірно тонкі й ніжні, визирали з рукавів її одягу. Вона відчужено озирнулася навколо.

Остання зі спренів здавалася Адоліну найдавнішою. Вона, схоже, була повністю зіткана з туману, за винятком обличчя, яке висіло в повітрі перед її головою у вигляді порцелянової маски. Маска наче мерехтіла, завжди відбиваючи світло, — насправді він міг присягнутися, що з деяких точок огляду здавалося, наче вона зроблена з напівпрозорого кристала. Спрен, здається, був жіночої статі, принаймні мав жіночу фігуру та голос.

Ця істота була спренкою Аршккам, Споглядальниці істини. Одягнена в жилет і штани, що якимось чином висіли в повітрі й вкривали тіло, повністю зіткане з білого туману. На руках рукавички. Невже пальцями рухав туман у рукавичках?

— Подобається витріщатися на мене, людино? — спитала вона тонким голосом, що дзвенів, наче бите скло. Губи маски не рухалися, коли вона говорила. — Знай: ми, спрени туману, можемо обирати собі подоби. Зазвичай вибираємо людську подобу, але це не обов’язково. Ти здаєшся таким зачарованим. Як я тобі — гарна чи жахлива?

— Я... — тільки й промовив Адолін.

— Не відповідай, — прогуркотів спрен Зу Уа’пам. — А ти. Не дражнися.

— Я не дражнюся, — відповіла та. — Просто питаю. Мені цікаво знати, як мислять люди.

— Досить гідна мета, — сказав Адолін, знову озираючись.

Усі спрени Променистих були на місці, але де ж вона?

Шаллан спіймала його погляд і кивнула на пандус, який вів донизу. Адолін поспішив туди й зупинився на вершині, побачивши, що остання спренка сидить там і чекає. Вона — ще одна спренка культивації, обличчя сплетене з лози, схожої на шнури. Але її лози були тьмяно-коричневими, щільніше стягнутими, від чого обличчя здавалося запалим.

Мая була вдягнена в те ж тьмяне буре ганчір’я. Однак він здогадався, чим воно колись було. Не мантією, яку носила спренка Ґодеке. А військовою формою.

Найбільш дратували її видряпані очі. Здавалося, що хтось порізав її обличчя ножем, от тільки вона не стікала кров’ю, і порізів на тілі не було. Її очі стерли. Вирвали. Позбавили існування. Коли вона дивилася на Адоліна, то нагадувала картину, яку понівечили вандали.

Вона сиділа на пандусі зіщулившись. Ніколи не говорила, за винятком одного разу понад рік тому, коли прошепотіла йому своє ім’я. Вона була його Сколкозбройцем. І, як він сподівався, подругою.

— Маяларан, — сказав він, простягнувши руку до неї.

Вона розглядала руку, потім схилила голову набік. Ніби побачила якийсь дивний чужорідний предмет і не могла визначити, яка з нього користь. Адолін рушив униз по пандусу і злегка взяв її за руку, а потім поклав її долоню у свою. Закручені шнури її шкіри мали тверду гладку текстуру, як хороше руків’я зі свинячої шкіри.

— Ходімо, — сказав він. — Дозволь представити інших.

Він потягнув її за руку, вона встала і мовчки пішла з ним на вершину платформи.

— Це Шаллан, — Адолін вказав на неї, — моя дружина. Ти ж пам’ятаєш її з Фракталом, так? Це Ґодеке, він колись був подвижником. Аршккам — наша Споглядальниця істини, вона доглядала за сиротами. І Зу... — Адолін завагався. — Зу, чим ти раніше займалася?