Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 76)

«Чи знають вони? — загадався Адолін. — Що просто інструменти для Ясни?» Протягом століть пристрої алеті для Душезаклинання, якими б обмеженими вони не були, давали його королівству безпрецедентну перевагу в боях. Тепер Душезаклинанням займалися Прядильники світла й, схоже, не страждали від тих же побічних ефектів, що і користувачі пристроїв.

Адолін побачив глибші мотиви в тому, що Ясна витратила місяці на навчання Шаллан та її агентів. Хоча Шаллан хотіла лише, щоб її команда стала вправними шпигунами, Ясна, як здавалося, вважала їхню силу створювати ілюзії чимось другорядним порівняно зі здатністю прогодувати армії.

Можна було сподіватися, що схованка з пристроями для Душезаклинання, знайдена в Аїмії, частково зніме цей тягар. Шаллан спостерігала з близької відстані, сидячи на ящику з припасами, і її обличчя залишалося непроникним. Хоча Шаллан, безумовно, була найталановитішою у створенні ілюзій серед своїх людей, її власні здібності до Душезаклинання виявилися... ненадійними. Адолін заглядав на її тренування й бачив, що вона лише іноді вдало заклинала грудки зі злиплого зерна. В інших випадках випадково створювала химерні предмети: язики полум’я, іноді калюжі крові, а одного разу — напівпрозорий кристал.

Нарешті, після восьми місяців кропіткої роботи, Ясна офіційно звільнила Шаллан від своєї опіки. І Шаллан дійсно заслужила це звільнення. Вона ходила на заняття, старанно заучувала напам’ять праці вчених і поводилася як ідеальна підопічна. Хоча майстерність Душезаклинання їй не давалася, за рік вона істотно покращила свої навички.

Ясна відпустила двох агентів, які поспішили приєднатися до інших. Адолін відчув, як наростає тривога, коли всі зібралися навколо невеликої будівлі в центрі платформи. Не те щоб у нього були на те якісь причини. Просто минуло вже кілька місяців відтоді, як він востаннє відвідував Гадесмар.

Далінар підійшов до групи й чекав, поки всі заспокояться. Звичайно, він хотів поговорити. Батько Адоліна міг перетворити що завгодно на привід для запальної промови.

— Я захоплююся вашою хоробрістю, — сказав Далінар людям, які зібралися. — Знайте, що ви представляєте не тільки мене, але й усю коаліцію! З вами йдуть надії мільйонів. Світ, через який ви подорожуватимете, буде чужим, а часом і ворожим. Не забувайте, що колись там жили наші союзники. І їхні фортеці радо приймали людей. Ваше завдання полягає в тому, щоб відродити ці стародавні союзи, так само як ми відновили давні дружні зв’язки між народами. Знайте, що ви користуєтеся моєю безмежною довірою!

«Непогано, — подумав Адолін. — Принаймні ця промова була короткою».

Шестеро людей Адоліна зааплодували, як і очікувалося. Променисті ввічливо поплескали. Як правило, інші не реагували так на запальні промови Далінара. Він продовжував ставитися до них як до солдатів, хоча більшість з присутніх тут Променистих ніколи не служили в армії. Шаллан була провінційною світлоокою і вченою, яка засвоїла мистецтво шпигунства; Корчака утримувала сиротинець; Ґодеке — колишній подвижник. Наскільки знав Адолін, Зу була єдиною, хто раніше тримав у руках щось схоже на зброю, перш ніж вимовити свої присяги Променистої.

Ясна сказала кілька слів, і те саме зробив Тараванджіан. Адолін слухав упіввуха, гадаючи, чи не здалося Тараванджіану дивним, що в експедицію не взяли жодного Розпорошувача. Ніхто не назвав причини, але для Адоліна все було і так очевидно. Розпорошувачі не служили Далінарові, принаймні були недостатньо відданими за його мірками.

Коли промови завершилися, члени експедиції почали протискуватися в невелику контрольну будівлю, ведучи туди ж коней. Можливо, існував якийсь спосіб доставити всіх, хто був на платформі, в Гадесмар, але поки вони були обмежені людьми, що стояли в маленькій контрольній будівлі.

Адолін махнув Шаллан, щоб та заходила першою, без нього. Ясна, Тараванджіан і Дотепник відійшли через платформу разом зі своїм супроводом. Незабаром Адолін і Далінар залишилися віч-на-віч біля будівлі.

Пирхання порушило тишу. Баский затримався, опираючись конюхам, які намагалися заманити його до будівлі фруктами. Далінар порушив сувору позу і поплескав коня по шиї.

— Дякую тобі за турботу про нього ці кілька місяців, — сказав він Адолінові. — Зараз у мене не так багато часу для верхової їзди.

— Ми обидва знаємо, який ти зайнятий, батьку.

— Ця нова форма краща за ту, яку ти носив останнім часом.

— Кумедно, — сказав Адолін. — Чотири роки тому, коли я її одягав востаннє, ти назвав її ганебною.

Далінар напружився, прибираючи руку від шиї Баского. Потім зчепив руки за спиною і випростався на повний зріст. Такий буремно високий. Іноді батько Адоліна був більше схожий на Душезакляту статую, ніж на людину.

— Я думаю... з роками ми обидва стали менш вимогливими, — мовив Далінар.

— Гаддю, що я залишився такою ж людиною, — сказав Адолін. — Просто більше готовий дозволити тобі розчаруватися в цій людині.

— Синку, я в тобі не розчарований!

— Справді? Чи можеш ти сказати щиро, під присягою?

Далінар замовк.

— Я просто хочу, щоб ти був найкращою людиною, якою лише можеш бути, — нарешті сказав він. — Кращою, ніж я був у твоєму віці. Я знаю, що ти такий, який є. І хочу, щоб ти гідно представляв мене. Невже це так жахливо?

— Я більше не представляю тебе, батьку. Я — великий князь. Я представляю самого себе. Невже це жахливо?

Далінар зітхнув:

— Не йди цим шляхом, синку. Не дозволяй моїм недолікам спонукати тебе збунтуватися проти того, що вважаєш правильним. І тільки тому, що це те, чого я від тебе хочу.

— Я не... — Адолін стиснув кулаки, намагаючись видавити із себе розчарування. — Я не просто бунтую, батьку. Мені вже не чотирнадцять.

 — Ні. Коли тобі було чотирнадцять, ти чомусь рівнявся на мене, — Далінар подивився вслід постатям, які віддалялися, зменшуючись на платформі. — Ти бачиш там Тараванджіана? Ти знаєш, як він бачить світ? Можна заплатити будь-яку ціну, якщо те, чого хочеться досягти, того варте. Якщо підеш за ним, то зможеш виправдати все, що завгодно. Брехати своїм солдатам? Необхідно, щоб змусити їх виконувати свою роботу. Накопичувати багатство? Необхідно, щоб досягти важливих цілей. Убивати невинних? Усе для того, щоб створити сильнішу націю. — Він подивився на Адоліна. — Убити людину в глухому провулку, а потім збрехати про це? Що ж, світу стало краще без тієї людини. Насправді є багато людей, без яких цей світ міг би обійтися. Почнімо потихеньку їх прибирати...

«Можливо, я і вбив Садеаса, — подумав Адолін. — Але принаймні ніколи не вбивав невинних. Принаймні я не спалив живцем власну дружину».

Ось воно що! Бурливий згусток глибоко всередині нього. Той, до якого Адолін не наважувався доторкнутися, щоб не обпектися. Він знав, що тоді Далінар був іншою людиною. Не при своєму розумі, відданою, поглиненою силою одного з Розстворених. Крім того, Далінар убив матір Адоліна ненавмисно.

Можна було б зрозуміти ці речі, не відчуваючи їх. І це. Не було. Чимось. Що ти. Пробачив.

Адолін придушив цей лютий згусток і не дозволив йому керувати собою, не звертаючи уваги на спрени гніву біля ніг. Нічого не сказав батькові. Він не довіряв гніву, розчаруванню і — о, так — сорому, що вирували всередині. Якби він розтулив рота, щось одне з трьох вирвалося б, але він не міг знати, що саме.

— Ти або віриш так, як вірить Тараванджіан, — провадив Далінар, — або приймаєш кращий шлях: що дії визначають тебе більше, ніж наміри. Що ті цілі і той шлях, який використовується для їх досягнення, повинні збігатися. Я намагаюся зупинити тебе, перш ніж ти зробиш щось, про що по-справжньому, щиро пошкодуєш.

— А якщо я вважаю, що мої вчинки справді достойні? — спитав Адолін.

— Тоді, можливо, нам слід узяти до уваги, що я неправильно виховував тебе в юності. У цьому немає нічого дивного. Я був не найкращим прикладом.

«Це знову через тебе, — подумав Адолін. — Я не можу мати своєї думки або робити вибір. Я поводжуся так тільки через твій вплив».

Келек, Єзерезе і Вісники на небесах! Адолін любив свого батька. Навіть зараз, після всього, що дізнався про вчинки Далінара. Навіть з... урахуванням тієї події. Він любив свого батька. Йому подобалося, що Далінар так старався, і він уже став набагато кращим, ніж був колись.

І все ж Геєна! За останній рік Адолін почав розуміти, як важко може бути жити поруч з цією людиною.

— Можливо, — сказав Адолін, із зусиллям намагаючись заспокоїти себе. — Можливо, яким би неймовірним це не здавалося, у житті є понад два варіанти вибору. Я не ти, але це не означає, що я Тараванджіан. Можливо, я помиляюся по-своєму.

Далінар поклав руку на плече Адоліна. Це повинно було б утішити, але Адолін не міг не сприймати це як спосіб контролювати розмову. Підкреслити, що він батько, а Адолін — плаксива дитина.

— Синку, я вірю в тебе! — сказав Далінар. — Іди й досягни успіху в цій місії! Переконай спренів честі, що ми їх гідні. Доведи їм, що в нас є люди, готові принести присяги й здійнятися вгору.

Адолін глянув на батькову руку на своєму плечі, потім зустрівся з ним поглядом. У цих словах щось було...

— Ти хочеш, щоб я став одним із них, правда? — спитав Адолін. — Частина мети цієї поїздки, по-твоєму, полягає в тому, щоб я сам став Променистим!

— Твій брат гідний, — сказав Далінар. — І твій батько, усупереч усім зусиллям, довів, що він гідний. Я впевнений, що ти теж проявиш себе.