Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 74)
— Це працює, — продовжила Сил, приземляючись на плече Адоліна. — Його батьки завжди поруч. Так що він майже ніколи не буває сам. Йому досі сняться кошмари, але я думаю, що він почав більше спати.
Адолін спостерігав, як Каладін згортає пов’язки, а потім помітив, як він глянув на хірургічні скальпелі, розкладені в ряд. Він же не повинен тримати їх відкритими, хіба ні?
Принц, що дотепер стояв, притулившись до одвірка, зробив раптовий рух, випрямившись, так що його ноги зашурхотіли по каменю. Каладін негайно потягнувся по скальпелі, потім озирнувся і, побачивши, що все гаразд, розслабився.
Адолін підійшов і поклав руку на плече Каладіна:
— Гей, це переслідує нас усіх. І мене теж, Келе. — Він порився в кишені, витягнув металевий диск близько дюйма в діаметрі й дав його Каладінові. — Я заскочив, щоб передати тобі це.
— Що це таке? — запитав Каладін, беручи диск.
З одного боку було вигравіювано зображення божественної фігури в мантії, а з іншого — та сама фігура в бойовому спорядженні. Обидві фігури оточені дивними іноземними гліфами. Колись диск був покритий якоюсь кольоровою емаллю, але вона майже вся стерлася.
— Загель подарував мені цю штуку, коли я закінчив навчання в нього, — сказав Адолін. — Він казав, що це з його батьківщини — там вони використовують ці речі як гроші. Дивно, так?
— Чому не використовують сфери?
— Може, у них просто бракує самоцвітів? Він звідкись із заходу. Не схожий на іноземця, тому припускаю, що він, мабуть, з Бавландії.
— На цьому боці, схоже, зображений Вісник, — сказав Каладін, примружившись і намагаючись роздивитися дивні символи. — Що тут написано?
— «Війна — останній вибір для держави, яка зазнала невдачі, — сказав Адолін, постукуючи по фігурі в божественному вбранні. Він повернув диску пальцях Каладіна, показуючи інший бік: — Але це краще, ніж не мати вибору взагалі».
— Що?
— Загель сказав мені, що завжди вважав себе боягузом через те, що тренував солдатів, — провадив Адолін. — Він говорив, що якби дійсно вірив у припинення війни, то повністю відмовився б від свого меча. Потім дав мені диск, і я второпав, що він мав на увазі. В ідеальному світі нікому не
— Як це стосується мене? — запитав Каладін.
— Ну, немає нічого ганебного в тому, що ти на якийсь час відмовився від меча. Можливо, назавжди. Однак я знаю, що тобі це подобається.
— Мені не повинно подобатися вбивати, — тихо мовив Каладін. — Я навіть не повинен отримувати задоволення відбою. Я мав би ненавидіти все це, так само як мій батько.
— Ти можеш ненавидіти вбивства і насолоджуватися поєдинком, — сказав Адолін. — До того ж є практичні причини підтримувати свої навички на високому рівні. Витрать ці місяці на відпочинок. Але коли я повернусь, ми знайдемо можливість знову проводити спаринги разом, добре? Я хочу, щоб ти побачив у дуелях те саме, що і я. Річ не в тому, щоб завдавати комусь болю. Річ у тому, щоб бути найкращим у своїй справі.
— Я... Не знаю, чи зможу коли-небудь думати так, як ти, — відповів Каладін. Він стиснув металевий диск у кулаці. — Але спасибі тобі. Я пам’ятатиму про цю пропозицію.
Адолін поплескав його по плечу, потім глянув на Сил:
— Мені потрібно вирушати в Гадесмар. Є якісь поради для мене на дорогу?
— Будь обережний, Адоліне, — сказала вона, злітаючи в повітря. — Мій вид не схожий на вищих спренів. Ми керуємося не законами, а мораллю.
— Це ж добре, хіба ні? — спитав Адолін.
— Добре... якщо не трапиться так, що ти не погодишся з їхнім тлумаченням моралі. Таких, як я, буває дуже важко переконати за допомогою логіки, тому що це для нас... ну, те, що ми
Адолін кивнув: Тоді гаразд. Кеде, не дозволяй нікому спалити вежу вщент, поки мене не буде!
— Це ти мав би стати лікарем, Адоліне, — сказав Каладін. — Не я. Ти дбаєш про людей.
— Не кажи дурниць! — заперечив Адолін, відчиняючи двері й вказуючи на робочий одяг Каладіна. — Я б
І пішов, підморгнувши Каладінові.
Адолін вийшов з головної брами величної вежі Урітіру і пірнув у прохолодне повітря плато. Він прийшов на цілих шість хвилин раніше. Зручно, бо пристрій тітки Навані дозволяв йому самому стежити за часом. Якби в кожного був такий годинник, він витрачав би набагато менше часу на очікування приходу своїх друзів у винарнях.
Широка рівнина перед ним здавалася занадто гладкою як для природної. Вона тягнулася, наче дорога, до гірських вершин удалині. З боків плато височіли десять ідеально круглих платформ, до кожної з яких вели пандуси. Ці Присяжні брами були порталами в різні місця по всьому світу. На цей час працювали лише чотири: ті, що на Розколотих рівнинах, в Тайлені, Я-Кеведі та Азірі.
Група зібралася на платформі, що вела до Розколотих рівнин, але вони вирушають не туди. Це була та брама, через яку команда Адоліна повинна увійти в Гадесмар. Видихаючи клуби пари, Адолін підбіг до пандуса, де зброярі вкладали його Сколкозбрую в дорожню скриню, вистелену соломою. Хоча матеріал був твердим, як камінь, вони завжди поводилися з ним з особливою обережністю. До Сколків ставилися з певною повагою.
— Сколкозбруя не зможе перенестися, ясновельможний, — попередив його один зі зброярів. — Коли ви опинитеся в Гадесмарі, вона залишиться на платформі. Це вже перевіряли на кількох комплектах.
— Моя броня може поводитися інакше, — сказав Адолін. — Я хочу впевнитися. Якщо Збруя все-таки не зможе перенестися, відправте її разом із батьком та його експедиційними силами. Він позичить їх Фіску, щоб той доповнив свій клинок.
Зброярі віддали йому честь. Неподалік кілька інших відсталих поспішали вгору по схилу до Присяжної брами. Серед них була нова агентка Шаллан — висока алетійка з ідеальним смаком до одягу. Вона несла сумку через плече, але... вона ж начебто не збиралася в подорож?
— Берил? — Адолін покликав жінку, коли та проходила повз нього. — Хіба не Старґайл був обраний для цієї подорожі?
— О ясновельможний! — відповіла темноока. — Дружина Старгайла злягла з важкою хворобою. Він хоче залишитися з нею, тому ми вирішили, що я поїду замість нього.
Гм. Він неуважно кивнув, а жінка поспішила вгору по схилу. Шаллан здавалася дуже вибагливою щодо тих, кого хотіла взяти із собою. Він сподівався, що це не порушило її плани.
Ну, нічого не вдієш. Він підійшов до високого вороного коня, який стояв напоготові. Оточений конюхами Адоліна, які готувалися прив’язати спорядження до спини жеребця, включаючи зброю Адоліна і його скриню з одягом, Баский уже мав бути нав’юченим. Адолін підійшов до ришадіума і пильно глянув в його водянисто-блакитні очі, в яких, якщо придивитися уважніше, можна побачити слабкий відблиск райдужного виру.
Кінь поглянув на ремені, які носильники прикріплювали до його спини; вони мусили ставати на табурети, щоб дотягнутися.
— Що сталося? — запитав Адолін.
Кінь видихнув, потім знову сердито подивився на ремені.
— Ти думаєш, раз ми члени королівської сім’ї, то гордуємо працею? — Адолін вказав пальцем на коня, зустрівшись із ним поглядом. — Як завжди каже батько: ніколи не відмовляйся робити щось, що ти міг би попросити зробити для тебе іншого. — Він засунув руку в кишеню і витягнув палафрукт. — Тримай!
Кінь відвернувся.
— Чудово! — вигукнув Адолін. — Я попрошу осідлати замість тебе одного зі звичайних коней. Залишу тебе тут.
Баский повернувся до нього і кинув сердитий погляд. Потім неохоче з’їв палафрукт і виплюнув кісточку. Адолін поплескав його по морді, потім по шиї. Один із конюхів, що стояв неподалік, спантеличено спостерігав за тим, що відбувається, поки хтось із інших не підштовхнув його ліктем.
— Я також розмовляю зі своїм мечем, — сказав їм Адолін. — Кумедно, але врешті-решт вона відповідає мені тим самим. Ніколи не бійтеся проявити трохи поваги до тих, від кого ви залежите, друзі.
Двоє конюхів квапливо пішли, а двоє робітників закріпили ящики з обладунками Адоліна на одному боці коня.
— Дякую! — сказав Адолін Баскому. — За те, що ти зі мною. Я знаю, ти б волів бути з моїм батьком.
Кінь видихнув, потім уткнувся мордою в руку Адоліна. Ришадіуми самі вибирають собі вершників; їх не можна зламати чи навчити. Вони або приймали вершника, або ні. І дуже рідко хтось із них допускав до себе двох вершників. Батько любив свого коня, справді любив. Але в ці дні був настільки зайнятий зустрічами, що Баский здавався дуже нещасним. Навіть трохи покинутим. Іще... в Адоліна була своя втрата, яку він важко переживав. Тож вони здавалися природною парою, яка з плином місяців ставала все міцнішою.
Конюхи закінчили зі скринями з обладунками, а потім закріпили скриню з одягом Адоліна з іншого боку. Вона не була і близько такою ж важкою, як Збруя, тому, щоб приблизно урівноважити два боки, підійшов робітник із довгою коробкою. Адолін зупинив його, бажаючи провести останню перевірку. Опустився на коліна, щоб розстебнути засувки, і заглянув усередину.
— Буря забирай! — вигукнув чийсь голос. — Вибачте, ясновельможний, але скільки мечів вам потрібно?