Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 7)
Він звелів Аріку принести ноші. Призначення інших чотирьох солдатів, включно з генералом, носіями цих нош дало Лірінові привід вивести їх усіх з черги.
Тепер їм слід було відвернути увагу. У цьому допоміг Торалін Рошон, чоловік Ларал, колишній градоправитель. Він, спотикаючись, похитуючись і нетвердо ступаючи, вийшов з оповитого туманом міста.
Лірін махнув рукою Норці та його солдатам і повільно повів їх до інспекційного посту.
— Ви ж не озброєні, так? — прошепотів він.
— Ми залишили ту зброю, яку легко побачити, — відповів Норка, — але нас видасть моє обличчя, а не зброя.
— Ми підготувалися й до цього.
«Молися Всемогутньому, щоб усе спрацювало».
Наблизившись, Лірін зміг краще розгледіти Рошона. Обвислі щоки колишнього градоправителя свідчили, що колись він мав зайву вагу, яку втратив сім років тому, після смерті сина. Рошонові наказали поголити бороду, можливо, тому, що він нею пишався, і той більше не носив свою горду такаму воїна. Її замінили наколінники й короткі штани скребника крему.
Він ніс під пахвою табурет і щось невиразно бурмотів. Під час ходьби його дерев’яна ступня дряпала камінь. Лірін точно не міг би сказати, чи справді Рошон напився, чи просто вдавав. У будь-якому разі цей чоловік привертав до себе увагу. Паршмени, що чергували на інспекційному посту, підштовхували один одного ліктями, і один із них наспівував у піднесеному ритмі — вони це часто робили, коли розважалися.
Рошон вибрав будівлю неподалік і поставив свій табурет, потім — на потіху паршменами, що спостерігали за ним, спробував піднятися на нього, але промахнувся і спіткнувся, похитнувшись на своїй дерев’янці і ледь не впавши.
Паршмени із задоволенням спостерігали за дійством. Кожен із цих новоявлених співунів раніше належав якомусь багатому світлоокому. Спостерігати, як колишній градоправитель перетворюється на п’яницю, що спотикається та цілими днями виконує найбруднішу роботу? Для них це було захопливішим, ніж виступ будь-якого оповідача.
Лірін підійшов до посту охорони.
— Цей потребує негайної операції, — сказав він, вказуючи на чоловіка на ношах. — Якщо я не прооперую його негайно, він може втратити кінцівку. Моя дружина попросить решту біженців посидіти й почекати мого повернення.
Зі всіх трьох паршменів, призначених інспекторами, тільки Дор потрудився звірити обличчя «пораненого» з малюнками. Норка очолював список небезпечних біженців, але Дор навіть не глянув на носильників. Лірін помітив це дивацтво кількома днями раніше: коли він використовував біженців з черги як робочу силу, інспектори часто зосереджувалися виключно на людині на ношах.
Він сподівався, що з Рошоном, який наразі забезпечує їм розваги, паршмени ще більше розслабляться. І все ж Лірін відчув, що спітнів, коли Дор затримався на одному з малюнків. У листі, який Лірін відправив через розвідника, що прибув з проханням про надання притулку. Норку попросили брати із собою тільки охоронців низького рангу, яких точно не буде в списках. Невже...
Двоє інших паршменів сміялися з Рошона, який намагався, попри сп’яніння, видертися на дах будівлі та зішкребти крем, що там накопичився. Дор обернувся і приєднався до решти, розсіяно махнувши Лірінові, щоб той ішов далі.
Лірін обмінявся коротким поглядом зі своєю дружиною, яка чекала неподалік. Добре, що ніхто з паршменів не дивився на неї, тому що вона зблідла, наче шинійка. Лірін, мабуть, мав не набагато кращий вигляд, але стримав полегшене зітхання, ведучи Норку та його солдатів уперед. Він міг би ізолювати їх в операційній, подалі від сторонніх очей, доки...
— Усі ви, припиніть! — крикнув ззаду жіночий голос. — Приготуйтеся висловити повагу!
Лірін відчув негайне бажання втекти звідти. Він майже зробив це, але солдати просто крокували далі. Так. Краще вдати, що нічого не чув.
— Гей ти, лікарю! — хтось гукнув його.
Це була Абіаджан. Лірін неохоче зупинився, у його голові проносилися всі варіанти відповідей, які можна використати як виправдання. Чи повірить вона, що він не впізнав Норку? Лірін уже сварився з градоправителькою, коли та наполягала на лікуванні ран Джебера після того, як цей дурник дозволив себе повісити й відшмагати батогом. Лірін обернувся, намагаючись заспокоїтися. Абіаджан поспішно підійшла до нього, і хоча співунки не червоніють, вона мала явно схвильований вигляд. Коли заговорила, її слова звучали уривчасто.
— Іди за мною! У нас відвідувач.
Лірінові знадобилася мить, щоб осмислити сказане. Вона не вимагала пояснень. Це... щось інше?
— Що сталося, ваша світлосте? — запитав він.
Норка і його солдати зупинилися неподалік, але Лірін бачив, як їхні руки рухаються під плащами. Вони сказали, що залишили всю «помітну» зброю. Хай допоможе Всемогутній, якщо це обернеться кровопролиттям...
— Усе нормально, — поспішно сказала Абіаджан. — Ми благословені.
— Ваша світлосте, — сказав Лірін, вказуючи на чоловіка в ношах. — Рана цієї людини може здатися не такою вже страшною на перший погляд, але я впевнений, що якщо негайно не займуся нею, то...
— Це може почекати! — вона вказала на Норку та його людей. — Ви, п’ятеро, почекайте! Просто
Вона рушила, не сумніваючись, що Лірін піде за нею. Зустрівшись поглядом з Норкою, лікар кивнув, щоб той почекав, а потім поспішив за градоправителькою. Що могло так її роздратувати? Зазвичай вона трималася царствено, але тепер відкинула цей образ.
Лірін перетнув поле за містом, ідучи вздовж черги з біженців, і незабаром знайшов відповідь. Незграбна фігура близько семи футів зростом з’явилася з туману в супроводі невеликого загону паршменів зі зброєю. Жахлива істота мала бороду і довге волосся кольору засохлої крові, яке ніби поєднувалося з простим одягом — наче істота носила волосся замість накидки. Шкіру мала чисто-чорну, з червоними мармуровими візерунками під очима.
Найголовніше, що в неї був зубчастий панцир, відмінний від будь-яких бачених Ліріном раніше, з парою дивних рогових виростів чи рогів, що стирчали над вухами.
Очі істоти світилися м’яким червоним світлом. Один зі Сплавлених. Тут, у Гартстоуні.
Минуло кілька місяців відтоді, як Лірін бачив їх востаннє — і то лише побіжно, коли невелика група зупинилася по дорозі на фронту Гердазі. Та група ширяла в повітрі в легких шатах, з довгими списами в руках. Вони випромінювали неземну красу, але панцир на цій істоті мав зловісний вигляд, як щось,
Сплавлений заговорив ритмічною мовою з нижчою істотою, що стояла з ним поруч, — паршменкою у воєнній подобі. «Це співунка, — сказав собі Лірін. — Не паршменка. Треба завжди використовувати правильний термін, навіть подумки, щоб не помилитися під час розмови».
Воєнна подоба зробила крок уперед, щоб перекладати для Сплавленого. З того, що чув Лірін, навіть ті Сплавлені, які говорили алетійською, часто користувалися послугами перекладачів, нібито говорити людськими мовами було нижче їхньої гідності.
— Ти, — звернулася перекладачка до Ліріна, — ти лікар? Ти сьогодні оглядав людей?
— Так, — відповів Лірін.
Сплавлений щось сказав, і співунка знову переклала його слова:
— Ми шукаємо шпигуна. Можливо, він ховається серед цих біженців.
Лірін відчув, як пересохло в роті. Істота, що стояла над ним, була кошмаром, що мала б
Сплавлений прогарчав наказ, і солдати, які його супроводжували, одразу розподілилися вздовж черги біженців. Ті відступили, а деякі навіть спробували втекти, але паршмени, хоч і дрібніші порівняно зі Сплавленими, були у воєнній подобі, наділені величезною силою і неймовірною швидкістю. Вони ловили втікачів, а інші почали обшукувати чергу, відкидаючи каптури та вивчаючи обличчя.
«Не озирайся на Норку, Ліріне! Не показуй, що нервуєш!»
— Ми... — почав Лірін. — Ми оглядаємо кожну людину, порівнюючи її з наданими нам малюнками. Я запевняю. Ми дуже пильні! Нема потреби тероризувати цих бідолашних біженців!
Перекладачка не переклала слова Ліріна для Сплавленого, але істота одразу ж щось промовила рідною мовою.
— Того, кого ми шукаємо, немає в цих списках, — сказала перекладачка. — Це молодий чоловік, шпигун найнебезпечнішого виду. Він підтягнутий і сильний порівняно з цими біженцями. Хоча, можливо, симулює слабкість.
— Так... так можна багатьох описати, — відказав Лірін.
Може, йому просто пощастило? Може, це випадковість? Можливо, це зовсім не про Норку. Лірін відчув проблиск надії, подібний до променя сонячного світла, що пробивається крізь грозові хмари.
— Ти б запам’ятав його, — продовжила перекладачка. — Високий як для людини, з хвилястим чорним волоссям до плечей. Чисто виголений, на лобі клеймо раба. На цьому клеймі є гліф
«Клеймо раба.
Неподалік один із солдатів Сплавленого відкинув каптур іншого закутаного в плащ біженця, відкривши обличчя, таке знайоме Ліріну. І все ж суворий чоловік, яким став Каладін, здавався просто загрубілим образом чутливого юнака, яким батько його пам’ятав.