Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 6)
— Ти сказав цьому чоловікові, що співчуваєш його втраті, — сказала Абіаджан. — Ти з такою готовністю говориш це кожному з них! Але, здається, в тобі стільки ж співчуття, скільки в камені. Невже ти нічого не відчуваєш до цих людей?— Я це відчуваю, ваша світлосте! — відказав Лірін. — Але мушу бути обережним, щоб мене не поглинув їхній біль. Це одне з перших правил для того, хто хоче стати лікарем.
— Цікаво, — паршменка підняла захищену руку, заховану в широкому рукаві хави. — Чи пам’ятаєш ти, як вправляв мені руку, коли я була ще дитиною?
— Так, пам’ятаю.
Абіаджан повернулася — із новим ім’ям і новим дорученням від Сплавлених — після того, як втекла разом з іншими паршменами після Вічновію. Вона привела з собою багато паршменів, усіх, хто походив з тих країв. Але з тих, хто раніше жив у Гартстоуні, повернулася лише Абіаджан. Вона мовчала про те, що пережила за минулі місяці.
— Такі цікаві спогади, — сказала вона. — Тепер усе минуле життя здається мені сном. Я пам’ятаю біль. Розгубленість. Сувору постать, яка заподіяла мені ще більше болю. Хоча тепер розумію, що все, чого ти прагнув, — це зцілити мене. Стільки неприємностей заради дитини-рабині.
— Я ніколи не переймався тим, кого лікую, ваша світлосте! Не важливо, хто це — раб чи король.
— Упевнена: той факт, що Вістіов заплатив за мене шалені гроші, не мав із цим нічого спільного, — вона примружилася, дивлячись на Ліріна. І коли знову заговорила, в її словах пролунала інтонація, ніби звучали слова пісні: — Ти співчував мені, бідній розгубленій дитині-рабині, у якої вкрали розум? Ти оплакував нас, лікарю, і те життя, яке ми тоді вели?
— Лікар не повинен плакати, — тихо сказав Лірін. — Лікар не може
— Як і камінь, — повторила вона і похитала головою. — Чи бачив ти якісь ознаки спренів пошесті в цих біженців? Якщо ці спрени проникнуть у місто, то можуть убити всіх.
— Хворобу викликають не спрени, — пояснив Лірін. — Вона поширюється через забруднену воду, неналежні санітарні умови, а іноді й через дихання тих, хто її переносить.
— Забобони, — відказала вона.
— Це мудрість Вісників, — відповів Лірін. — Але ми повинні бути бережними.
У фрагментах старих рукописів — перекладах перекладів — згадувалося про те, як швидко поширювалися хвороби, що забирали життя десятків тисяч людей. Подібні речі не були зафіксовані в жодному із сучасних текстів, які йому доводилося читати, але до нього доходили чутки про щось дивне на Заході — це називали «новою пошестю». Подробиць було обмаль.
Абіаджан продовжила свій шлях без подальших коментарів. Її супровідники — група піднесених паршменів і паршменок — пішли слідом. Хоча вона носила одяг алетійського крою та моди, кольори були світлішими та не такими яскравими. Сплавлені пояснювали, що співуни в минулому уникали яскравих кольорів, вважаючи за краще замість цього підводити візерунки на шкірі.
Лірін відчув ознаки пошуку ідентичності в тому, як діяли Абіаджан та інші паршмени. Їхні акцент, одяг, манери були явно запозичені в народу алеті. Але вони завмирали щоразу, коли Сплавлені починали говорити мовою предків і шукали способи наслідувати цих давно померлих паршменів.
Лірін повернувся до наступної групи біженців — цього разу цілої родини. Хоча він мав би радіти, але не міг не замислитися, наскільки важко буде прогодувати п’ятьох дітей і батьків, кожен з яких знемагав від недоїдання.
Коли він відправив їх далі, знайома постать рушила вздовж черги до нього, відганяючи спренів голоду. Тепер Ларал була одягнена в просту сукню служниці, на руці — рукавичка замість довгого рукава. Вона несла відро з водою до біженців, які очікували її. Однак Ларал ходила не як служниця. В ній було щось іще... В цій молодій жінці залишилася рішучість, яку не могла придушити жодна вимушена покірність. Кінець світу здавався їй приблизно такою ж неприємною подією, як колись неврожай.
Вона зупинилася поруч із Ліріном і запропонувала йому попити. Взяла бурдюк для води й налила в чисту чашку, як він і наполягав, замість того щоб черпати прямо з відра.
— Він третій від початку черги, — прошепотіла Ларал, поки Лірін сьорбав з чашки.
Лірін хмикнув.
— Нижчий, ніж я очікувала, — зазначила Ларал. — Його вважають великим воєначальником, лідером опору Гердазу. Але він більше схожий на мандрівного торговця.
— Геніальність проявляється у всіх формах, Ларал, — сказав Лірін, махнувши, щоб та ще раз наповнила чашку, аби мати привід продовжити розмову.
— І все ж... — сказала вона і замовкла, коли їх минав Дурнаш, високий паршмен з мармуровою чорно-червоною шкірою і з мечем за спиною. Як тільки він відійшов далі, Ларал тихо продовжила: — Чесно кажучи, я подивована тобою, Ліріне. Ти жодного разу не пропонував нам здати цього замаскованого полководця.
— Його б стратили, — мовив Лірін.
— Але ж ти вважаєш його злочинцем, чи не так?
— На ньому лежить жахлива відповідальність — він продовжив безнадійну боротьбу з переважальними силами ворога. Пожертвував життям своїх людей у безнадійній битві.
— Деякі назвали б це героїзмом.
— Героїзм — це міф, який розповідають молодим ідеалістам, особливо коли хочуть, щоб ті проливали за когось кров. Через це вбили одного з моїх синів і забрали другого. Ти можеш залишити свій героїзм собі та повернути мені життя тих, хто загинув даремно в дурних конфліктах.
Принаймні здавалося, що все майже закінчилося. Тепер, коли опір у Гердазі остаточно зник, слід було очікувати, що потік біженців сповільниться.
Ларал дивилася на нього блідо-зеленими очима. Вона завжди була проникливою жінкою. Як би йому хотілося, щоб життя пішло в іншому напрямку, щоб старий Вістіов протримався ще кілька років. Лірін міг би назвати цю жінку дочкою, і, можливо, зараз поруч з ним були б і Тіен, і Каладін, працюючи лікарями.
— Я не здам генерала гердазійців, — сказав Лірін. — Перестань так на мене дивитися! Я ненавиджу війну, але не засуджуватиму вашого героя.
— І твій син скоро прийде по нього?
— Ми послали Каладінові звісточку. Цього має бути достатньо. Переконайся, що твій чоловік готовий відвернути їхню увагу.
Вона кивнула і пішла далі, щоб запропонувати води охоронцям-паршменам на в’їзді в місто. Лірін швидко оглянув кількох наступних біженців, потім дістався до групи фігур у плащах. Він заспокоїв себе, виконавши вправи із прискореним диханням, яких наставник навчив його в операційній багато років тому. Хоча всередині у Ліріна вирувала буря, його руки не тремтіли, коли він махнув закутаним у плащі фігурам.
— Мені потрібно провести огляд, — тихо сказав Лірін, — тож не буде нічого підозрілого, якщо я виведу вас із черги.
— Почни з мене, — озвався найнижчий чоловік.
Інші четверо обережно підійшли, ставши навколо нього.
— Не стійте так, ніби ви його охороняєте, дурні, — прошипів Лірін. — Сідайте на землю ось тут! Можливо, будете хоч не так схожі на банду злодіїв. Вони зробили, як він сказав. Лірін підсунув табурет до очевидного лідера. На верхній губі у нього виднілися тонкі, посріблені сивиною вусики, і на вигляд йому можна було дати років за п’ятдесят. Засмагла шкіра здавалася темнішою, ніж у більшості гердазійців, роблячи його більше схожим на жителя Азіру. Очі в чоловіка були глибокого темно-коричневого кольору.
— То ти — це ти? — прошепотів Лірін, прикладаючи вухо до грудей чоловіка, щоб перевірити серцебиття.
— Так, це я.
Дієно енне Кала. «Дієно» старогердазійською означає «норка». Гесіна пояснила йому, що
Можна було б очікувати, що Норка — як, очевидно, і вважала Ларал — буде жорстоким воїном, викуваним на тому ж ковадлі, що і такі люди, як Далінар Холін або Мерідас Амарам. Проте Лірін знав, що вбивці мають найрізноманітніший вигляд. Може, Норка й був невисоким, без одного зуба, але в його худорлявій статурі відчувалася сила, і при огляді Лірін помітив чимало шрамів. Насправді ті, що навколо зап’ясть... це були шрами, залишені кайданами на шкірі раба.
— Спасибі тобі, — прошепотів Дієно, — за те, що запропонував нам притулок.
— Це не мій вибір, — відказав Лірін.
— Однак ти гарантуєш, що учасники опору втечуть, щоб вижити. Хай благословення Вісників буде з тобою, лікарю!
Лірін дістав бинт і почав перев’язувати рану на руці чоловіка, яку не обробили належним чином.
— Нехай Вісники благословлять нас швидким припиненням цього конфлікту.
— Так, якщо ці загарбники втечуть назад у Геєну, яка їх породила.
Лірін продовжував свою роботу. — Хіба ти... не згодний, лікарю?
— Ваш опір зазнав невдачі, пане генерале, — сказав Лірін, щільно затягуючи пов’язку. — Ваше королівство пало, як і моє. Подальший конфлікт призведе лише до загибелі більшої кількості людей.
— Звичайно, ти не збираєшся підкорятися цим монстрам.
— Я підкоряюся особі, яка тримає меч біля моєї шиї, пане генерале, — сказав Лірін. — І так завжди.
Він закінчив свою роботу, потім побіжно оглянув чотирьох супутників генерала. Жодної жінки. Як генерал прочитав надіслані йому повідомлення? Лірін удав, що виявив рану на нозі одного з чоловіків, і після невеликого інструктажу чоловік як слід кульгав, а потім видав крик болю. Укол голкою змусив спренів болю у формі маленьких помаранчевих рук піднятися з землі.
— Ця рана потребує хірургічного втручання, — голосно сказав Лірін. — Або ти можеш втратити ногу. Ні, жодних заперечень! Ми зараз же за це візьмемося.