Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 5)

Тільки тоді навколо Навані почали з’являтися спрени потрясіння, схожі на трикутники заломленого світла. Тільки тоді вона повірила.

Ґавілар Холін був мертвий.

Садеас відвів Навані вбік і з непідробним сумом пояснив, що сталося. Вона слухала оніміло й відірвано. Була настільки зайнята, що не помітила, як більшість паршенді таємно покинули палац — сховалися в темряві за мить до нападу свого поплічника. Їхні вожді залишилися, щоб прикрити відхід.

Немов у трансі, Навані повернулася в комору до холодного тіла Ґавілара Холіна. Його порожньої оболонки. Судячи з поглядів слуг і лікарів, вони очікували від неї скорботи. Можливо, завивань. Звичайно, в кімнаті купами з’являлися спрени болю, навіть кілька рідкісних спренів туги, схожих на зуби, що росли зі стін.

Вона відчувала щось схоже на ці емоції. Печаль? Ні, не зовсім. Жаль. Якщо він дійсно був мертвий, то... ось і все. Їхньою останньою справжньою розмовою була чергова сварка. Шляху назад нема. Раніше вона завжди могла сказати собі, що вони помиряться. Що оминуть шипи та знайдуть зворотний шлях до того, якими були раніше. Якщо не люблячими, то принаймні врівноваженими.

Тепер цього ніколи не буде. Усе скінчено. Він мертвий, вона вдова, і... о бурі, вона ж молилася про це. Це усвідомлення пронизало її наскрізь. Залишалося сподіватися, що Всемогутній не дослухався до її дурних благань, написаних у мить люті. Хоча якась частина її ненавиділа Ґавілара, вона насправді не бажала йому смерті. Хіба не так?

Ні. Ні, все мало закінчитися зовсім не так. І вона відчула ще одне почуття. Жалість.

Тіло Ґавілара Холіна, що лежало в калюжі крові на столі, здавалося досконалою насмішкою з його грандіозних планів. Він думав, що вічний, чи не так? Він мріяв досягти якогось грандіозного плану, занадто важливого, щоб поділитися ним з дружиною? Ну що ж, Прародитель бур і Матір Світу були байдужі до бажань людей, якими б грандіозними ті не здавалися.

Чого вона не відчувала — то це горя. Його смерть була важливою, але для неї нічого не означала. Важливим було лише те, що її діти ніколи не дізнаються, яким він став.

«Я стану кращою, Ґавіларе, — подумала вона, закриваючи йому очі. — Заради того, ким ти колись був, я прикидатимуся заради світу. Я передам тобі твій спадок».

Потім вона застигла. Його Сколкозбруя, точніше броня, яка була на ньому, зламалася біля пояса. Вона запустила пальці в його кишеню і торкнулася свинячої шкіри. Витягла мішечок зі сферами, якими він хвалився, але виявила, що той порожній.

О бурі! Куди він їх заховав?

Хтось у кімнаті кашлянув, і вона раптом усвідомила, який вигляд це мало збоку — копирсатися в його кишенях. Навані витягла сфери з волосся, опустила їх у мішечок, поклала йому в руку, а потім торкнулася чолом до розбитого нагрудника. Це символізувало б, ніби вона повертає йому подарунки як символ того, що її світло стає його світлом після смерті.

Потім, відчувши його кров на обличчі, встала й удала, що опановує себе. Протягом наступних годин, впорядковуючи хаосу місті, перевернутому з ніг на голову, вона боялася, що заробить собі репутацію байдужої жінки. Натомість люди, здавалося, вважали її стійкість заспокійливою.

Короля не стало, але королівство продовжувало жити. Ґавілар пішов із цього життя так, як і прожив — з грандіозною драмою, після якої Навані змушена збирати уламки.

Частина перша

Тягар

КАЛАДІН ♦ ШАЛЛАН ♦ НАВАНІ ♦ BEHЛI ♦ ЛІРІН

1

Черствість

По-перше, ви повинні змусити спрена наблизитися. Тип самоцвіту тут має велике значення; деякі спрени за своєю природою більше тяжіють до певних видів самоцвітів. Крім того, важливо заспокоїти спрена чимось, що він найбільше знає і любить. Наприклад, для спрена полум’я конче потрібне хороше багаття.

Лірін сам здивувався тому, наскільки спокійно почувався, коли перевіряв ясна дитини на цингу. Того дня роки професійної лікарської підготовки стали йому в пригоді. Дихальні вправи, які він робив, щоб не трусилися руки, добре спрацьовували як під час шпигунських операцій, так і під час хірургічного оперування.

— Ось, — сказав він матері дитини, витягнувши з кишені маленький шматок панцира з вирізаними написами. — Покажи це жінці в обідньому шатрі. Вона принесе трохи соку для твого сина. Простеж, щоб він випивав увесь цей сік щоранку.

— Дякую вам дуже, — промовила жінка з виразним гердазійським акцентом. Вона міцніше притиснула до себе сина, потім подивилася на Ліріна зацькованим поглядом, повним відчаю: — Якщо... якщо дитина... знайдеться...

— Я подбаю, щоб тобі повідомили, як тільки щось дізнаємося про інших твоїх дітей, — пообіцяв Лірін. — Співчуваю твоїй утраті.

Жінка кивнула, витерла щоки та понесла дитину до сторожової вежі за містом. Тут кілька озброєних паршменів підняли її каптур і порівняли обличчя з малюнками, які надіслали Сплавлені. Гесіна, дружина Ліріна, стояла поряд, щоб читати описи, якщо потрібно.

Позаду них ранковий туман огорнув Гартстоун, що нагадував купу темних, затінених грудок. Наче пухлини. Лірін ледь міг розгледіти шатра, натягнуті між будівлями, які давали убогий прихисток багатьом біженцям, що тікали з Гердазу. Цілі вулиці було перекрито, і примарні звуки — дзвін посуду, розмови людей — здіймалися крізь туман.

Ці халупи, звичайно ж, ніколи б не вистояли в бурю, але їх можна було швидко зірвати та згорнути. Іншого житла просто не вистачало. Люди ховалися в укриття від бурі на кілька годин, але не змогли б там постійно жити.

Лірін обернувся та поглянув на чергу з тих, хто чекав сьогодні на прийом. Ця черга розчинялася в тумані, а в ній, наче струмені пилу, кружляли комахоподібні спрени голоду та спрени виснаження, схожі на струмені пилу. Бурекляття! Скільки ще людей зможе вмістити це місто? Села поблизу кордону, мабуть, залюднені вщерть, якщо так багато людей пробралося настільки далеко вглиб країни.

Минув понад рік відтоді, як прийшов Вічновій і пав Алеткар. Рік, протягом якого країна Гердаз — менший сусід Алеткару на північному заході — ще якимось дивом продовжувала битися. Два місяці тому ворог нарешті вирішив остаточно розгромити королівство. Незабаром після цього кількість біженців зросла. Звісно, солдати воювали, тимчасом як прості люди голодували й покидали будинки, бо їхні поля були витоптані.

Гартстоун робив усе, що тільки міг. Арік та інші чоловіки, що колись охороняли маєток Рошона, а зараз не мали права носити зброю, тепер організовували чергу і не давали нікому проникнути в місто, доки Лірін їх не огляне. Він переконав її світлість Абіаджан, що необхідно оглянути кожного окремо. Вона переживала через пошесть, він же просто хотів перехопити тих, хто, можливо, потребував лікування.

Її солдати, все ще насторожені, рушили вздовж черги. Паршмени з мечами в руках. Вони навчилися читати, наполягаючи на тому, щоб їх називали співунами. Через рік після їхнього пробудження Лірін усе ще вважав ці переконання дивними. Але насправді, яке йому діло до цього? У певному сенсі мало що змінилося. Ті ж старі конфлікти поглинули паршменів так само легко, як і ясновельможних алеті. Люди, які відчули смак влади, хотіли більшого, а потім намагалися здобути бажане за допомогою меча. Прості люди стікали кров’ю, і Лірін залишився, щоб зашивати їхні рани.

Він повернувся до своєї роботи. Сьогодні Лірінові належало оглянути ще щонайменше сотню біженців. Десь серед них ховався чоловік винуватець більшої частини цих страждань. Саме він був причиною того, що Лірін сьогодні так нервувався. Однак наступним у черзі стояв не він, а якийсь обірваний алеті, який утратив руку в бою. Лірін оглянув рану біженця, але на той момент їй було кілька місяців, тож лікар нічого не міг удіяти з такими великими рубцями.

Лірін поводив вказівним пальцем туди-сюди перед обличчям чоловіка, спостерігаючи, як його очі відстежують рух. «Це в нього шок», — подумав лікар.

— Чи є у тебе свіжі рани, про які ти мені не розповів?

— Ран немає, — прошепотів чоловік. — Але ж розбійники... Вони забрали із собою мою дружину, добрий лікарю. Забрали її... І залишили мене прив’язаним до дерева. Просто пішли геть сміючись...

«Це непокоїть. Психічний шок — не та хвороба, яку можна усунути скальпелем».

— Як тільки потрапиш у місто, — сказав він, — відшукай чотирнадцятий намет. Скажи тамтешнім жінкам, що це я послав тебе.

Чоловік тупо кивнув з порожнім поглядом. Чи запам’ятав він ці слова? Зафіксувавши риси обличчя чоловіка — сиве волосся, зачесане назад, три великі родимки у верхній частині лівої щоки та, звичайно ж, відсутню руку, — Лірін зробив позначку, щоб перевірити цей намет сьогодні ввечері. Там його помічниці наглядали за біженцями, схильними до самогубства. Це було найбільше, чим Лірін міг їм допомогти, коли потрібно піклуватися про таку велику кількість людей.

— Прямуй туди, — сказав Лірін, м’яко підштовхуючи чоловіка в бік міста. — Намет номер чотирнадцять. Не забудь. Співчуваю твоїй утраті.

Чоловік пішов.

— Ти так легко це говориш, лікарю! — пролунав голос ззаду.

Лірін різко розвернувся і негайно ж схилився в поклоні на знак поваги. Абіаджан, нова градоправителька, була паршменкою з молочно-білою шкірою і яскравим мармуровим візерунком на щоках.

— Ваша світлосте! — мовив Лірін. — Що ви маєте на увазі?