Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 4)

— Поговори зі своєю дочкою, — сказав Ґавілар, повертаючись до дверей. — Думаю, мені вдалося заспокоїти гордість Амарама. Він може забрати її назад, а час закінчується. Мало хто з інших залицяльників зверне на неї увагу. Мені, мабуть, доведеться заплатити пів королівства, щоб позбутися дівчини, якщо вона знову відмовить Мерідасу.

Навані пирхнула:

— Сам поговори з нею. Якщо те, чого ти хочеш, так важливо, може, ти зробиш це хоч раз самостійно? Крім того, мені не подобається Амарам. Ясна заслуговує на краще.

Він завмер, потім озирнувся і заговорив низьким спокійним голосом:

— Ясна вийде заміж за Амарама, як я їй і наказав. Вона відкине мрію стати знаменитою, відрікшись від церкви. Її зарозумілість заплямовує репутацію всієї родини.

Навані зробила крок уперед, і її голос став таким же холодним, як і його:

— Ти розумієш, що дівчина все ще любить тебе, Ґавіларе? Вони всі люблять тебе. Елгокар, Далінар, хлопці... вони боготворять тебе. Упевнений, що хочеш показати їм свою справжню сутність? Саме вони — твій спадок. Стався до них з обережністю. Саме вони визначать, яким тебе запам’ятають.

— Велич — моя сутність, Навані. Жодні зусилля таких посередностей, як Далінар чи мій син, не зможуть цьому завадити. І особисто я сумніваюся, що Елгокар зміг би досягти бодай посередності.

— А як щодо мене? — запитала вона. — Я могла б написати твою історію. Твій життєпис. Що б ти не думав про свої дії, досягнення... це ефемерно, Ґавіларе. Слова на сторінках створюють образ для майбутніх поколінь. Ти відкидаєш мене, але я тримаю в руках те, чим ти дорожиш найбільше. Штовхни мене занадто сильно — і я почну стискати кулаки.

Він не відповів криком чи люттю, але холодна порожнеча в його очах могла б поглинути цілі королівства та залишити після себе тільки чорноту. Він підняв руку до її підборіддя й ніжно обхопив його, наче перекривлюючи колись пристрасний жест.

Болючіше за ляпас.

— Ти знаєш, чому я не залучаю тебе до цього, Навані? — м’яко спитав він. — Ти думаєш, що зможеш прийняти правду?

— Спробуй хоч раз. Це б охолодило мене.

— Ти не гідна цього, Навані. Вважаєш себе вченою, але де ж твої відкриття? Ти вивчаєш світло, але сама — його протилежність. Ти річ, яка знищує світло. Ти гаєш час, борсаючись у кухонному бруді й розмірковуючи про те, чи розпізнає якийсь нікчемний світлоокий правильні лінії на мапі. Це не дії великих. Ти не вчена. Тобі просто подобається бути поруч із ними. Ти не фабріалірка. Ти лише жінка, яка любить дрібнички. У тебе немає власної слави, досягнень чи здібностей. Усе видатне в тобі лише завдяки комусь іншому. У тебе немає влади — тобі просто подобається виходити заміж за чоловіків, які її мають.

— Як ти смієш...

— Заперечуй це, Навані, — гаркнув він. — Заперечуй, що кохала одного брата, але вийшла заміж за іншого. Ти прикидалася, що обожнюєш чоловіка, якого ненавиділа, бо знала, що він стане королем.

Вона відсахнулася, вириваючись із його хватки й відвертаючись. Заплющила очі й відчула сльози на щоках. Це було складніше, ніж він припускав: вона кохала їх обох, але наполегливість Далінара лякала її, тому Ґавілар здавався безпечнішим вибором.

Але у звинуваченнях Ґавілара була частка правди. Жінка могла збрехати собі й сказати, що насправді серйозно розглядала кандидатуру Далінара, але всі знали, що врешті-решт вона обере Ґавілара. І вона це зробила. Він був впливовішим.

— Ти повернула туди, де грошей і влади було більше, — сказав Ґавілар. — Як звичайна шльондра. Пиши про мене все, що забажаєш. Скажи це, прокричи, проголоси. Я переживу твої звинувачення, і мій спадок збережеться. Я відкрив вхід у царство богів і легенд, і щойно приєднаюся до них, моєму правлінню не буде кінця. Я буду вічним.

Потім Ґавілар вийшов, зачинивши за собою двері з тихим клацанням. Навіть у суперечках він контролював ситуацію.

Тремтячи, Навані навпомацки дісталася стільця біля столу, де кипіли спрени гніву. А спрени сорому пурхали навколо неї, наче білі й червоні пелюстки.

Лють змусила її затремтіти. Лють на нього. На себе — за те, що не дала відсіч. На весь світ — бо знала, що він частково сказав правду. «Ні, не дозволяй його брехні стати твоєю правдою. Борися з нею». Зціпивши зуби, вона розплющила очі й почала ритися в столі в пошуках олійної фарби й паперу.

Вона почала малювати, ретельно виводячи кожну каліграфічну лінію. Гордість, наче доказ для нього, змусила бути прискіпливою та досконалою. Ці дії зазвичай заспокоювали. Те, як акуратні, впорядковані лінії перетворювалися в слова, те, як фарба і папір набували сенсу.

Зрештою в неї вийшов один із найкращих захисних гліфів, які вона коли-небудь створювала. Він складався з трьох простих символів: «Смерть», «Дар», «Смерть». Вона намалювала кожен символ у формі вежі Ґавілара або геральдичного меча.

Молитва жадібно згоріла в полум’ї лампи, яскраво спалахуючи, і щойно це сталося, її катарсис змінився на сором. Що вона зробила? Молилася про смерть чоловіка? Спрени сорому вмить повернулися до неї.

Як же до цього дійшло? Їхні суперечки ставали все жахливішими. Вона знала, що віднедавна він став наче іншим чоловіком. Не був таким, коли розмовляв з Далінаром, Садеасом або навіть — зазвичай — з Ясною.

Ґавілар був вищим за це. Вона підозрювала, що він теж це знає. Завтра Навані отримає квіти. Ніяких вибачень на додачу, але ще якийсь подарунок, зазвичай браслет.

Так, він знав, що повинен прагнути кращого. Проте... вона якось пробудила в ньому монстра. І він якось спровокував у ній цю слабкість. Вона ляснула захищеною рукою по столу, іншою потираючи лоб.

Бурекляття. Здавалося, не так давно вони сиділи разом і обговорювали королівство, яке створять. Тепер же ледь могли розмовляти, щоб не дістати свої найгостріші ножі та не встромити їх прямо в найболючіші місця з точністю, якої досягли тільки завдяки давньому знайомству.

Вона із зусиллям опанувала себе, поправила макіяж, зачіску. Може, вона й була такою, як говорив чоловік, але він сам був не більше ніж провінційним головорізом, якому занадто щастило і який умів дурити хороших людей, змушуючи їх слідувати за ним.

Якщо такий чоловік, як він, міг прикидатися королем, то й вона могла б прикидатися королевою. Зрештою, у них було королівство.

Принаймні один із них повинен спробувати правити ним.

Навані нічого не чула про вбивство, доки його не скоїли.

На бенкеті вони були зразком ідеальної королівської сім’ї, щиро ставилися одне до одного, трапезували. Потім Ґавілар пішов — утік, щойно зміг знайти привід. Принаймні він дочекався закінчення вечері.

Навані пішла вниз, щоб попрощатися з гостями. Вона натякнула, що  Ґавілар навмисно ні до кого не ставився зневажливо, просто був виснажений тривалими поїздками. Так, вона впевнена, що скоро буде аудієнція в нього. Вони хотіли б приїхати, як тільки пройде наступна буря...

Вона продовжувала і продовжувала, поки їй не стало здаватися, що обличчя ось-ось трісне від нескінченних усмішок. Відчула полегшення, коли по неї прибігла посильна. Відійшла від гостей, що від’їжджали, очікуючи почути, що розбилася якась дорога ваза, чи що Далінар хропе за своїм столом.

Замість цього посильна привела Навані до палацового управителя. На його обличчі застигла маска скорботи, очі почервоніли, а руки тремтіли. Літній чоловік потягнувся до неї та взяв за руку, наче для стійкості. Сльози текли по його обличчю, застрягаючи в клочкуватій бороді.

Побачивши стан управителя, Навані зрозуміла, що рідко називала його на ім’я, рідко думала про нього як про людину. Вона часто ставилася до нього як до невіддільної частини палацу, приблизно так само, як до статуй перед входом. Так само, як Ґавілар ставився до неї.

 — Гереху, — сказала вона, зніяковіло беручи його за руку. — Що сталося? З вами все гаразд? Чи не занадто тяжко ми працювали без...

 — Король, — видавив літній чоловік. — О, ваша світлосте, вони забрали нашого короля! Ці паршмени. Ці варвари. Ці... ці чудовиська. Вона відразу запідозрила, що Ґавілар знайшов якийсь спосіб утекти з палацу, і всі вирішили, що його викрали. «Що за людина...» — подумала вона, уявляючи його в місті з тими незвичними відвідувачами, за обговоренням таємниць у темній кімнаті.

Герех міцніше стиснув її руку:

— Ваша світлосте, вони вбили його. Король Ґавілар мертвий.

— Це неможливо, — промовила вона. — Він наймогутніша людина в країні, а можливо, і в усьому світі. Оточений Сколкозбройними. Ти помиляєшся, Гереху. Він...

«Він витривалий, як буря». Але, звичайно, це було неправдою — він просто хотів, щоб люди так вважали. «Мені не буде кінця...» Коли він говорив подібне, йому було важко не повірити. Лиш коли вона побачила тіло, правда нарешті просочилася у свідомість, охолоджуючи, наче зимовий дощ. Труп Ґавілара, понівечений і закривавлений, лежав на столі в коморі, і охоронці насильно відштовхували переляканих слуг, коли ті вимагали пояснень.

Навані стояла над ним. Навіть попри кров у бороді, розбиту Сколкозбрую, бездиханність і відкриті рани на тілі... навіть тоді вона замислювалася, чи це не фальш. Те, що лежало перед нею, було неможливим. Ґавілар Холін не міг просто померти так, як звичайні люди.

Вона попросила показати їй обвалений балкон, де Ґавілара знайшли бездиханним після падіння згори. Їй сказали, що Ясна все бачила. Зазвичай незворушна, дівчина сиділа в кутку, притуливши до рота стиснуту в кулак захищену руку, і плакала.