Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 54)

16

Невідома пісня

Останній пункт цього вечора — обговорення зброї Сплавлених. Сплавлені використовують різноманітні фабріальні пристрої, щоб битися з Променистими. З того, як швидко вони розробили та застосували контрзаходи, очевидно, що вони діяли так і в минулому.

Навані підняла темну сферу й заплющила одне око, щоб ближче її розгледіти. Вона справді відрізнялася від тої, що наповнена Пустосвітлом. Для порівняння Навані взяла таку сферу — діамантову, за ряджену дивним світлом, зібраним під час Вічновію.

Вони все ще не знали, як ворог наповнює сфери Пустосвітлом: усі, які вони мали, було вкрадено у співунів. На щастя, Пустосвітло витікало набагато повільніше, ніж Буресвітло. Напевно, у неї є ще декілька днів, перш ніж сфера згасне.

Сфера з Пустосвітлом дивно світилася. Чітке пурпурове світло на чорному — Рушу описала його колір як гіперфіолетовий і стверджувала, що той існує лише в теорії, хоча Навані й гадки не мала, як колір може бути теоретичним. Менше з тим, колір був пурпурово-чорним, і обидва відтінки співіснували так, що одночасно займали той самий простір.

Дивна сфера, отримана від Сета, на перший погляд здавалася такою самою. Пурпуровий на чорному — неможливий колір. Як і для звичайних сфер із Пустосвітлом, її чорнота розросталася, і повітря довкола тьмяніло.

Але ця сфера мала ще один додатковий ефект, і Навані його не одразу помітила. Вона викривлювала повітря довкола себе. Якщо дивитися на неї занадто довго, виникало чітке відчуття дезорієнтації, неправильності яку Навані не могла визначити.

У Ґавілара були сфери з Пустосвітлом — вона пам’ятала, що бачила їх, — і це збивало з пантелику. Як її чоловік дістав Пустосвітло за роки до Вічновію? А інша чорна сфера — що це, в ім’я Рошару?

— Убивце, — промовила Навані, — подивися на мене.

Сет, Убивця в білому, підняв голову у своїй камері. Шістнадцять днів минуло з того часу, як Навані з Далінаром повернулися з випробувань «Четвертого мосту» в бою. Шістнадцять днів знадобилося, щоб надолужити відкладену повсякденну роботу у вежі, як-от планування розширення ринку та розв’язання проблем із санітарією. Тільки зараз у неї з’явилося достатньо часу, який можна було присвятити вивченню Пусто-світла та природи вежі.

Дивна особа, що зв’язалася з нею телестилеграфом, більше не писала. Навані вирішила не турбуватися через неї — вона навіть не знала, чи та людина при своєму розумі. Було багато інших причин турбуватися, наприклад, той чоловік, що сидить у камері перед нею.

Сет гойдав на колінах свій дивний Сколкозброєць, той, від якого ішов чорний дим, коли його виймали з піхов. Коли Далінара запитали, чому він залишив в’язня озброєним, той відповів: «Я вважаю, що найбезпечніше буде залишити цю річ із ним».

Навані піддавала сумніву мудрість такого рішення. Вона вважала, що краще було б утопити той клинок в океані, як зробили із самоцвітом, в якому було ув’язнено Запал. Сет не здавався достатньо врівноваженим, щоб довірити йому Сколок, а надто такий небезпечний, як цей. Насправді вона воліла, щоб убивцю стратили, як він і заслужив.

Далінар не погодився, і вони разом вирішили залишити Сета живим. Тепер шин сидів на підлозі своєї кам’яної камери, заплющивши очі, одягнений у біле на свою ж вимогу. Йому надали ті незначні зручності, про які він просив: бритву для гоління, одну ковдру та можливість митися щодня.

І світло. Дуже багато світла. Дюжини сфер освітлювали його крихітну кам’яну камеру і відганяли навіть сліди тіней.

У передній частині приміщення встановили ґрати, хоча вони не затримали б убивцю, якби той вирішив утекти. Його Сколкозброєць міг перетворювати предмети на дим лише одним доторком.

— Розкажи мені ще раз про ту ніч, коли ти вбив мого чоловіка, — попросила Навані.

— Паршенді наказали мені вбити його, — тихо відповів Сет.— А тебе не зацікавило, чому вони вирішили вбити його в ту саму ніч, коли ми підписували з ними мирний договір?

— Я вважав себе Заблудлим. Цей статус вимагав виконання всіх наказів господаря. Без питань, — у голосі Сета ледве чувся акцент.

— Зараз твій господар Далінар.

— Так. Я... знайшов кращий спосіб. Протягом усього мого Заблудлого існування я слідував шляху присяжного каменя. Я підкорявся будь-кому, у кого був такий камінь. А тепер зрозумів, що ніколи не був Заблудлим. Замість того я присягнув Ідеалу — Чорношипу. Все, що він забажає, я втілю.

— А якщо Далінар помре?

— Я... шукатиму інший Ідеал, мабуть. Я ще не думав про це.

— Як ти міг не думати?

— Просто не думав.

«О бурі, це небезпечно», — подумала Навані. Далінар міг говорити про спокутування та зцілення зламаних душ, проте ця істота була полум’ям, залишеним без нагляду, готовим утекти з вогнища та поглинути будь-яке паливо, що тільки знайде. Сет убив багато королів та великих князів — понад дюжину правителів з усього Рошару. Так, більша частина провини впала на Тараванджіана, проте Сет був інструментом, використаним для знищення.

— Ти не закінчив розповідь, — промовила Навані. — Ніч, коли вбив Ґавілара. Розкажи мені ще раз, що сталося. Про ту сферу.

— Ми впали, — прошепотів Сет, розплющивши очі. — Ґавілар був смертельно понівечений після удару, його тіло переламане. У ту мить він сприймав мене не як ворога, а як останню живу людину, яку бачить. Він звернувся з проханням. Святим проханням, останніми словами людини, що помирає. Назвав кілька імен, які я вже не пам’ятаю, і запитав, чи не ті люди послали мене. Коли я запевнив його, що ні, він заспокоївся. Я гадаю, він боявся, що сфера випаде з його рук, тому віддав її мені. Він довіряв своєму вбивці більше, ніж оточенню.

«У тому числі й мені», — подумала Навані. О бурі, вона гадала, що вже подолала гнів і розчарування щодо Ґавілара, але виявилося, що ні. Ці відчуття закрутилися десь у животі, від чого під ногами з’явилися спрени люті.

— Він наказав мені передати послання його братові, — продовжив Сет, кинувши погляд на калюжі зі спренів гніву. — Я записав ті слова, оскільки таким чином міг якнайкраще виконати передсмертне прохання. Я забрав сферу і заховав її. Тільки тоді, коли ви запитали, чи не знайшов чогось на його тілі, я дістав її.

Лише місяць тому Навані здогадалася поставити таке питання. Інакше він так і мовчав би про сферу, наче його розум був занадто дитячим чи напруженим, щоб зрозуміти, що слід про неї розказати.

Навані здригнулася. Вона вважала, що людьми несповна розуму слід опікуватися — лише тоді, коли їх утримують у надійному місці, а речі на кшталт зловісних Сколкозбройців, що говорять, у них слід відібрати. Вона мала список свідчень Сета про цей клинок. Навані вважала, що це міг бути Клинок честі, якось зіпсований. Зрештою, його дав Сетові один із Вісників. Однак вивчати клинок було складно, тому що поряд із Сетом її нудило.

Принаймні спрен меча перестав говорити в головах у тих, хто проходив повз в’язницю. Лише після третьої вимоги Далінара Сет нарешті приборкав цю штуку.

— Ти впевнений, що саме цю сферу він тобі дав? — запитала Навані.

— Так, це вона.

— І він нічого тобі про неї не сказав?

— Я вже відповідав на це питання.

— І відповіси ще раз. Доки я не запевнюся, що ти не «забув» іще якихось деталей. Сет тихо зітхнув:

— Він не говорив про сферу. Він помирав і ледь зміг вимовити останні слова. Я не впевнений, що вони були пророчими, якими іноді бувають слова людей, що помирають, у моїй країні. Але все одно виконав його прохання.

Навані розвернулася, щоб піти. Вона мала ще запитання, але доводилося мінімізувати час, проведений з убивцею. Щомиті поряд із ним вона почувалася тілесно хворою, навіть шлунок почало крутити, і вона боялася, що сніданок там не втримається.

— Ти мене ненавидиш? — запитав Сет позаду неї спокійно, беземоційно.

Занадто спокійно, занадто беземоційно як для слів до жінки, яка стала вдовою через нього.

— Так, — відповіла Навані.

— Добре, — це слово луною озвалося в маленькому приміщенні. — Добре. Дякую.

Тремтячи й відчуваючи нудоту, Навані втекла від нього.

Менш ніж за годину вона вийшла на Хмарний шлях — балкон із садом в основі восьмого ярусу вежі. Урітіру мало близько двохсот поверхів — десять ярусів по вісімнадцять поверхів у кожному, і восьмий ярус розмішувався біля вершини, на приголомшливій висоті.

Більша частина вежі була вбудована в гори, її структура вмурована в камінь. І лише тут, майже на вершині, вежа повністю височіла над довколишніми скелями. Хмарний шлях, відкритий кам’яний місток із надійним поруччям, оперізував майже весь ярус по периметру.

Звідти відкривався один із найкращих краєвидів Урітіру. Навані часто приходила сюди в перші місяці перебування у вежі, але новини про приголомшливі краєвиди розлетілися. Якщо раніше вона могла не зустріти ні душі, обійшовши весь Хмарний шлях, то сьогодні побачила тут десятки людей, що прогулювалися.

Вона змусила себе думати про це як про перемогу, а не зазіхання. Також жінка вважала цю вежу містом, де змішаються різні народи Рошару. З Присяжною брамою, що мала пряме сполучення з містами по всьому континенту, Урітіру могло стати таким багатонаціональним, яким Холінар і не мріяв.

Прогулюючись, Навані побачила не лише військову форму семи різних князівств, але й візерунки трьох місцевих урядів макабакі. Тут були тайленські купці, солдати-емулійці й торговці-натанці. Зустрілися також кілька аїмійців, останні з тих людей, що втекли з Аїмії, — чоловіки з бородами, перев’язаними шнурками.