Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 55)

Більша частина світу була втягнута у війну, але Урітіру стояло відокремлено. Це було місце спокою та безтурботності серед бур. Солдати прибували сюди, коли звільнялися зі служби. Торговці привозили товари, надаючи перевагу миту воєнного часу, лише б не перевозити товари через лінію фронту. Приїздили вчені, щоб отримати натхнення та працювати над розв’язанням проблем нової ери. Урітіру справді стало чимось значним.

От якби Елгокар дожив і побачив, яким чудесним стає це місце. Найкраще, що вона могла зробити, — це виростити його сина, щоб він оцінив усе. Навані розкрила обійми, дійшовши до місця зустрічі. Нянька опустила Ґавінора на землю, і він кинувся в обійми Навані.

Вона міцно притисла його до себе, оцінюючи їхній прогрес. Коли Ґавінора врятували, він був такий наляканий та боязкий, що зіщулився, коли Навані спробувала обійняти його. Травма, тепер торішня, нарешті почала полишати хлопчика. Він часто був серйозним — занадто серйозним як для п’ятирічного, — проте, принаймні з нею, знову навчився сміятися.

— Бабусю! — вигукнув хлопчик. — Бабусю, а я їздив на коні!

— Сам? — запитала вона, підіймаючи його.

— Адолін допоміг мені. Але це був великий кінь, і я не злякався, навіть коли він пішов! Дивись! Дивись!

Ґавінор показав пальцем, вона підняла його, і разом вони оглядали поля далеко внизу. З такої відстані неможливо було роздивитися деталі, але це не зупинило маленького Ґавінора, і він почав дуже докладно розповідати бабусі про масті всіх коней, яких бачив.

Вона підбадьорила його усмішкою. Його захоплення не тільки було заразним, а й приносило полегшення. Протягом перших кількох місяців перебування у вежі він майже не розмовляв. Тепер же його бажання щось робити, а не просто наближатися до коней — вони зачаровували, проте також лякали його, — було величезним покращенням.

Поки Ґавінор говорив, вона тримала його, теплого попри прохолодне повітря. Хлопчик усе ще лишався занадто маленьким для свого віку, і лікарі сумнівалися, чи не сталося з ним щось дивне під час перебування в Холінарі. Навані гнівалася на Есудан через усе те, що там сталося, але не менше гнівалася на саму себе. Наскільки була винна сама Навані в тому, що лишила Есудан наодинці та дозволила викликати одного з Розстворених?

«Ти не могла знати, — сказала собі Навані. — Ти не можеш бути винною в усьому». Вона намагалася подолати ці відчуття, зокрема й ті ірраціональні, які нашіптували, буцімто вона також винна в смерті Елгокара. Якби ж не дозволила йому піти на ту дурну місію...

Ні. Ні, вона триматиме Ґавінора, їй буде боляче, але вона рухатиметься вперед. Вона навмисне пригадала ті чудові миті, коли тримала Елгокара ще маленьким хлопчиком, і не зосереджувалася на думці, що цей хлопчик колись помре від списа зрадника.

— Бабусю? — спитав Ґавінор, поки вони дивилися на гори. — Я хочу, щоб дідусь навчив мене битися мечем.

— Ох, я впевнена, що колись він це зробить, — Навані показала на щось. — Подивись на ту хмару! Така величезна!

— Інші хлопчики мого віку вчаться битися мечами. Правда? — голос Ґавінора стих.

Так і було. В Алеткарі сім’ї, а надто світлоокі, йшли на війну разом. Азіші вважали таке неприродним, але для алеті це було звичним. У віці десяти років діти навчалися бути помічниками офіцерів, а хлопчикам часто дарували тренувальний меч, щойно вони починали ходити.

— Тобі не слід турбуватися про це, — сказала онукові Навані.

Якщо в мене буде меч, ніхто не нашкодить мені. Я зможу знайти того, хто вбив мого тата. І вбити його.

Навані взяли дрижаки, і не від холодного повітря. З одного боку, казати так було дуже по-алетійськи. Попри все, ці слова розбили їй серце. Вона міцно обійняла Ґавінора.

— Не турбуйся про це.

— Поговориш з дідусем? Будь ласка!

— Я спитаю в нього, — відповіла вона, зітхнувши.

Ґавінор кивнув з усмішкою. На жаль, вона не могла провести з ним більше часу. У Навані була призначена зустріч із Далінаром та Ясною менше ніж за годину, а до того вона ще мала проконсультуватися з кількома вченими тут, на Хмарному шляху. Зрештою жінка повернула Ґавінора няньці, потім витерла очі, почуваючись по-дурному, що плаче через таку дрібницю, і поспішила далі.

Річ у тім, що... Елгокар так багато дізнався. Останніми роками вона бачила, що він став великим — кращим чоловіком, ніж Ґавілар, гідним королівської влади. Матері ніколи не слід горювати за своїми дітьми. Не слід думати про бідного маленького хлопчика, що лежить сам, мертвий, на підлозі покинутого палацу...

Вона змусила себе йти вперед, кивнувши тим солдатам, які забажали вклонитися чи, як не дивно, відсалютувати їй, притиснувши руки до плечей кісточками назовні. Дивні зараз солдати. Вона гадала, що якщо деякі командири вчаться читати, а деякі з їхніх сестер приєднуються до Променистих, життя стане ще дивнішим.

Навані зрештою дійшла до дослідницької станції, розташованої в дальньому кінці Хмарного шляху. Головним ученим у галузі атмосферних вимірювань був подвижник з особливо довгою шиєю. З лисою головою та обвислою шкірою під підборіддям, брат Беннех понад усе скидався на вугра, що надягнув мантію та відростив собі пару рук тільки завдяки силі прагнення. Проте він був веселим хлопцем та жваво підскочив до неї зі своїми записниками.

— Ваша світлосте! — промовив, навмисне ігноруючи буревартівника Елтсбара, що знімав показники з приладів неподалік. — Гляньте сюди, гляньте сюди!

Беннех показав на історію показників барометра, які занотував у записник:— Ось, ось!

Він постукав по барометру, що стояв на «науковому столі» разом із термометрами, якимись рослинами, сонячним годинником і маленькою астролябією. А ще буревартівники наставили там купу різної астрологічної нісенітниці.

— Він підіймається, — промовив Беннех, майже затамувавши подих, — перед бурею.

— Чекайте. Тиск на барометрі росте перед бурею?

— Так.

— Це... навпаки, правильно?

— Так, звичайно, звичайно. І погляньте: показники температури теж трохи ростуть перед бурею. Ви цікавилися, наскільки холодніше тут, на Хмарному шляху, ніж унизу, біля полів. Ваша світлосте, тут тепліше.

Вона насупилася, потім глянула на людей, що прогулювалися тут. Перед їхніми обличчями не було й сліду пари від дихання. Тут за відчуттями було прохолодніше, і вона сама це помітила, але чи не тому, що вона очікувала такого? Крім того, вона завжди виходила сюди з внутрішньої частини вежі й порівнювала з температурою всередині, а не з тою, що внизу.

— Наскільки зараз холодно внизу? — запитала вона.

— Я запитав через телестилеграф. Вимірювання переконливі. На плато щонайменше на п’ять градусів холодніше.

На п’ять градусів? О буря!

— Тепло перед бурею та підвищення тиску, — промовила Навані. — Це суперечить нашим знанням, але хіба хтось раніше робив вимірювання на такій висоті? Можливо, те, що природно на рівні моря, тут навпаки.

— Так, так, — погодився подвижник. — Можливо, я міг би зрозуміти таке, але погляньте на ці книги. Вони суперечать такій теорії. Вимірювання, зроблені під час різних торгових експедицій у Рогоїдські гори... Дозвольте мені відшукати...

Він почав ритися в паперах, хоча вони й не були потрібні Навані. Вона підозрювала, що відбувається. Чому тиск і температура ростуть перед бурею? Тому що споруда накопичувала сили. Вежа могла пристосовуватися до бур. Іще один доказ — і даних уже назбиралося так багато, що з них можна було скласти гори. Вежа мала здатність регулювати температуру, тиск, вологість. Якби відновити повну функціональність Урітіру, життя тут значно покращилося б.

Але як усе відновити, якщо спрен, що тут жив, напевно, помер? Навані була так зосереджена на цій проблемі, що мало не пропустила поклони. Підсвідомо вона припустила, що кланяються їй, але людей було забагато, а поклони — занизькими.

Вона повернулася та побачила Далінара, що саме проходив повз. Поруч із ним ішов Тараванджіан. Люди відступили зі шляху двох королів, і Навані почувалася по-дурному. Вона знала, що ті мали зустрітися сьогодні вдень, а тут було одне з їхніх найулюбленіших місць для прогулянок. Спільна прогулянка двох королів вселяла в інших надію, проте Навані помітила, що між ними є якась суперечність. Вона знала те, чого не знали інші. Наприклад, те, що Далінар більше не зустрічається з колишнім другом біля вогнища, щоб теревенити годинами. А Тараванджіан більше не відвідує закриті зібрання внутрішнього кола Далінара.

Вони не могли, та й не хотіли виключати Тараванджіана з коаліції монархів. Його злочини були жахливими, проте не більш кривавими, ніж Далінарові. Те, що Тараванджіан послав Сета вбивати азірських монархів, без сумніву загострило відносини та посилило напругу в коаліції. Але поки що всі погоджувалися, що слуги Одіозума — набагато небезпечніші вороги.

Однак Тараванджінові більше не довіряли. А жахливі діяння Далінара принаймні були частиною офіційно оголошеної війни.

Хоча... Навані мусила визнати, що розповсюдження мемуарів Далінара справді почасти підірвало його моральний образ. Солдати Холінів, колись горді аж до зарозумілості, нині ходили, злегка зсутулившись, і більше не підіймали голови так високо. Усі знали про звірства під час війни Холінів за об’єднання, чули про жахливу репутацію Чорношипа, про спалені та пограбовані міста.