Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 56)

Доки Далінар волів прикидатися, що його вчинки благородні, королівство могло прикидатися разом із ним. Нині ж алеті мусили глянути у вічі тій правді, яку довго приховували за виправданнями та політичним виром. Жодна армія, яку б бездоганну репутацію не мала, не виходила з війни незаплямованою. І жоден лідер, яким би благородним не був, не міг не потонути в кремі, коли вступав у гру на завоювання.

Вона провела ще трохи часу з Беннехом, вивчаючи показники, потім завітала до королівських астрономів, які саме встановлювали нову систему телескопів з найякіснішими тайленськими лінзами. Вони були впевнені, що, відкалібрувавши телескопи, побачать найзахопливіші краєвиди звідси. Навані поставила жінкам кілька запитань, поки ті працювали, але потім пішла, відчувши, що набридає їм. Істинна покровителька наук знала, коли заважає, а не допомагає. Однак, уже повернувшись, щоб піти, Навані зупинилася, а потім витягнула з кишені дивну Сетову сферу з Пустосвітлом.

— Тално? — звернулася до однієї з інженерок. — Ти ж була ювелірною, так? До того як почала працювати з лінзами?

— І досі час від часу цим займаюся, — відповіла невисока жінка. — Минулого тижня провела на монетному дворі кілька годин, перевіряючи вагу сфер.

— Що думаєш про це? — Навані показала їй сферу.

Тална загорнула пасмо волосся за вухо та взяла сферу рукою в рукавичці.

— Що це? Пустосвітло? — вона попорпалася в кишені куртки, витягла звідти ювелірну лупу та притиснула до ока.

— Ми не впевнені, — відповіла Навані.

— О Прародителю бур! Гарний діамант. Гей, Нем! Поглянь. Підійшла інша інженерка, взяла сферу з лупою і тихенько присвиснула.

— У мене в сумці є прилад, що збільшує краще.

Вона махнула рукою, і помічниця прислужливо подала більший прилад, через який можна було дивитися обома очима.

— Що там? — спитала Навані. — Що ти бачиш?

— Майже досконалий, — відповіла Нем, тримаючи сферу маленьким пінцетом. — Цей камінь не виріс у яхонтосерці, я впевнена. Структура ніколи не стане такою ідеальною. Ця сфера коштує тисячі, ваша світлосте. Напевно, вона триматиме Буресвітло місяцями без витоку. Можливо, навіть роками. А Пустосвітло — ще довше.

— Вона лежала в печері шість років, — розповіла Навані. — І світилася, чи як можна назвати цю чорноту — так само, коли її знайшли. — Справді доволі дивно, — погодилася Тална. — Дивна сфера, ваша світлосте. Це, напевно, Пустосвітло, але воно здається якимось неправильним. Я маю на увазі, що воно чорно-фіолетове, як я і раніше бачила, але...

— Повітря довкола нього викривляється, — закінчила за неї Навані.

— Атож, саме так! Як дивно. Чи можна нам узяти цю сферу для вивчення?

Навані завагалася. Вона планувала власноруч поекспериментувати зі сферою, але мала турбуватися про потреби вежі та попрацювати над удосконаленням летючої машини. Чесно кажучи, вона планувала провести дослідження сфери ще відтоді, як отримала її, але ніколи не вистачало часу.

— Так, будь ласка, — відповіла Навані. — Проведіть кілька стандартних тестувань для визначення яскравості Буресвітла та інші дослідження, а потім перевірте, чи зможете перенести Світло в інші самоцвіти. Якщо зможете, спробуйте підживити ним різні фабріали.

— Пустосвітло не діє на фабріали, — Нем насупилася. — Але ваша правда, можливо, це зовсім не Пустосвітло. Воно справді дивне на вигляд...

Навані взяла з них обіцянку приховати сферу та доповісти про результати тестування лише їй. Вона дозволила взяти для порівняння кілька справжніх сфер із Пустосвітлом, захоплених у бою. Потім залишила дивну сферу в них, від чого відчула хвилювання. І не тому, що не довіряла цим двом ученим — вони вже працювали з надзвичайно дорогим та складним обладнанням, довівши свою надійність. Але в глибині душі Навані розчарувалася, бо сама бажала вивчити сферу.

На жаль, це була робота для вчених. Не для неї. Залишивши сферу в умілих руках, Навані рушила далі й першою увійшла до маленької кімнатки без вікон біля верхівки вежі, де Ясна з Далінаром проводили приватні зустрічі. Верхні поверхи були досить невеликими, щоб контролювати їх повністю, а пости охорони обмежували доступ туди.

Надто часто кімнати та коридори внизу справляли гнітюче враження. Ніби щось спостерігало за тобою. Отвори у стінах — вентиляційні канали, що проходили через усі приміщення, — часто спліталися в дивні візерунки, і ледь можна було нанести їх на мапу за допомогою дітей, яких запускали повзати всередину. Ніколи не можна було стовідсотково знати, що ніхто не зачаївся біля отвору поблизу, підслуховуючи приватні розмови.

Однак на горішніх поверхах розміщувалось лише з десяток кімнат, а то й менше, і всі ретельно нанесли на мапу та перевірили на акустику. Більшість кімнат мали вікна, що робило їх привабливими. Вона почувалася легше навіть у кам’яній кімнатці без вікон, як ця, знаючи, що відкрите небо прямо за стіною.

Очікуючи, Навані гортала свої записи, створюючи теорії щодо темної сфери Ґавілара. Вона розгорнула власноруч записані покази Рлайна, слухача з Четвертого мосту. Він присягнувся, що Ґавілар дав його генералці Ешонай сферу з Пустосвітлом за роки до Вічновію. Коли Навані показала йому другу сферу, його реакція була цікавою:

«Я не знаю, що це, ваша світлосте. Але воно викликає біль. Пустосвітло небезпечно манить до себе, нібито якщо доторкнуся до нього, моє тіло його жадібно втягне. А це... інше. У нього пісня, якої я ніколи не чув, і в моїй душі від нього неправильні ритми». Вона перегорнула сторінку та записала кілька думок. Що станеться, якщо спробувати вирощувати рослини під темним світлом цієї сфери? Чи посміє вона дозволити Променистому спробувати висмоктати цю дивну енергію?

Вона писала ці рядки, коли прибули Адолін та Шаллан з Норкою. Останніми тижнями вони час від часу розважали його, показуючи вежу, виділяли місце для його військ, які мали прибути разом із Четвертим мостом за кілька днів. Низенький гердазієць не носив форму, лише звичайні штани та застібнуту на гудзики сорочку, пошиту в простому гердазійському стилі, а також підтяжки та просторий плащ. Як дивно. Невже він не знає, що більше не біженець?

— ...думаєте, зможете мене навчити? — запитала Шаллан — рудоволоса, без капелюха. — Я справді хочу знати, як ви вибралися з тих наручників.

— Це мистецтво, — пояснив генерал. — Більше ніж просто практика — це інстинкт. Кожен засіб ув’язнення — це головоломка, яку треба розв’язати. А нагорода? Можливість піти, куди не слід. Бути тим, ким не можна. Ваша світлосте, це неналежне захоплення для молодої жінки зі зв’язками у вищому світі.

— Повірте, я маю що завгодно, але не зв’язки. Постійно знаходжу довкола свої частинки, що валяються, забуті...

Шаллан підвела Норку до інших дверей і показала на пост охорони за ними. Адолін обійняв Навані та сів поряд із нею.

— Вона захоплена ним, — прошепотів до Навані. — Я мав здогадатися, що так буде.

— Як він одягнений? — прошепотіла вона у відповідь.

— Знаю, знаю, — Адолін скривився. — Я запропонував йому своїх кравчинь, сказав, що пошиємо йому гердазійську форму. А він сказав: «Гердазу більше немає. Крім того, чоловік у формі не потрапить туди, куди я хочу». Не знаю, що з ним робити.

В іншому кінці маленької кімнатки Норка розглядав один із кам’яних вентиляційних каналів, киваючи Шаллан, яка пояснювала, як влаштована система безпеки кімнати.

— Він розробляє план утечі, — Адолін зітхнув та закинув ноги на стіл. — Він уже тікав від нас п’ять разів за сьогодні. Я не можу вирішити: він параноїк, божевільний чи просто в нього такий жорстокий гумор, — він нахилився до Навані. — Підозрюю, він не поводився б так, якби Шаллан настільки не захопилася ним першого разу. Він справді любить хизуватися собою. Навані помітила на Адоліні нові чоботи, оздоблені золотом — уже третя пара, що вона бачила за цей тиждень.

Прибув Далінар, залишивши двох особистих охоронців біля вхідних дверей. Він усе ще намагався вмовити Навані взяти й собі кількох охоронців, і та завжди погоджувалася, коли мала якесь обладнання, яке треба переносити. І, чесно кажучи, Далінар не міг скаржитися. Як часто він залишав власних охоронців?

У кімнаті стояли лише декілька стільців і маленький столик, той самий, на який Адолін закинув ноги в чоботях. Ох, цей хлопець! Він ніколи не відкидався на спинку стільця і не задирав ноги, коли носив звичайне взуття.

Проходячи повз, Далінар постукав по Адолінових чоботях кісточками пальців:

— Декорум. Дисципліна. Добропорядність.

— Деталь, дуель, десерт... — Адолін подивився на батька. — Ой, вибач. Я думав, що ми кажемо випадкові слова, що починаються з одного й того самого звука.

Далінар сердито зиркнув на Шаллан.

— Що таке? — спитала вона.

— Він ніколи не був таким до твоєї появи.

— Поможи нам, Прародителю бур, — жартома промовила Шаллан, сідаючи біля чоловіка та кладучи йому на коліно захищену руку. — Нарешті Холін навчився іноді розслаблятися? Звичайно, місяці перестануть рухатися по орбітах, а сонце впаде додолу.

Ані Шаллан, ані Далінар не визнавали, що сваряться через Адоліна — Навані справді підозрювала, що Далінар наполягатиме, буцімто він схвалив їхній шлюб. Але він також не віддавав нікого зі своїх дітей під вплив сторонньої людини. Навані відчувала, що Далінар занадто прискіпується до Шаллан через зміни в хлопцеві. Шаллан не змушувала його бути тим, ким він не був; крім того, він нарешті почувався достатньо вільним, щоб усвідомити власну особистість не лише як сина Чорношипа.