Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 53)

Каладін витягнув з-за пояса метальний ніж, потім став у стійку меча та ножа. Він помахав противнику, щоб той атакував. Майстер меча посміхнувся й кинув простирадло на Каладіна. Воно роздулося й широко розкрилося, наче збираючись обійняти його. Перш ніж Каладін розрізав простирадло, Загель зник, сховавшись у бурхливому лісі з тканини.

Каладін випустив Сил і махнув, указуючи на землю. Сил кивнула і пірнула під простирадла, шукаючи Загеля. Вона вказала Каладінові напрямок, а потім метнулася між двома шматами тканини стрічкою світла. Каладін обережно слідував за нею. Йому здалося, що Загель мелькнув за простирадлами, залишаючи тінь на тканині.

— А ти сам віриш? — запитав Каладін, наближаючись. — У Бога, Всемогутнього чи ще щось?

— Мені не треба вірити, — почувся голос. — Я знаю, що боги існують. Я їх просто ненавиджу.

Каладін пірнув між двома простирадлами. У цю ж мить вони почали відриватися від мотузок. Одразу шість кинулися на Каладіна, і він міг заприсягтися, що бачив на них обриси облич та фігур. Він викликав Сил і, не втрачаючи розуму, проігнорував жахливе видовище і знайшов Загеля.

Каладін зробив випад. Загель, рухаючись із майже надприродним самовладанням, підняв два пальці та притис їх до клинка, що рухався, повертаючи його кінець достатньо, щоб той схибив.

Вітер закружляв довкола Каладіна, коли він ступив до колихких простирадл. Безтілесні, вони обтекли його, а потім обплутали ноги. Вилаявшись, він перечепився та впав на твердий камінь.

За мить Загель тримав Каладінів ніж у руці, притиснувши зброю йому до лоба. Каладін відчув кінчик просто посеред своїх шрамів.

— Ти шахраював. Ти щось робиш з тими простирадлами та тканиною. — Я не міг шахраювати, — відказав Загель. — Справа не в перемозі чи поразці, хлопче. Я хотів побачити, як ти б’єшся. Я можу сказати про людину більше, коли перевага не на її боці.

Загель встав і з брязкотом випустив ніж. Каладін підняв його, сів і подивився на простирадла, що лежали на землі, — звичайні шмати тканини, які ледь коливалися від вітерцю. Насправді будь-хто інший вважав би ці рухи грою вітру.

Проте Каладін знав вітер. То був не він.

— Ти не можеш приєднатися до подвижників, — промовив Загель. Він опустився на коліна, торкнувся одного простирадла пальцем, підняв його і повісив на мотузку. Потім так само розвісив інші.

— Чому не можу?

Каладін не був упевнений, що Загель має право забороняти йому. Але також вагався, чи захоче обрати цей шлях, якщо Загель — єдиний подвижник, якого він по-справжньому поважав, — буде проти.

— Ти змушуєш усіх, хто хоче піти в подвижники, битися з тобою за цей привілей?

— Це не битва за перемогу чи поразку, — пояснив Загель. — Ти не підхожий не тому, що програв, а тому, що не належиш до нас, — він змахнув простирадлом у повітрі, потім повісив на місце. — Ти любиш битися, Каладіне, проте не з тим Запалом, який колись відчував Далінар, і навіть не з передчуттям франта, що йде на дуель. Ти любиш битися, бо це частина тебе самого. Битва — твоя полюбовниця, твоя пристрасть, твоя життєва сила. Тобі мало щоденних тренувань. Ти прагнеш більшого. Зрештою ти розвернешся та підеш, і тобі стане гірше, ніж якби ти цього ніколи не починав.

Він кинув шалик до ніг Каладіна. Напевно, то інший шалик, бо той, з якого все почалося, був яскраво-червоним, а цей — блідо-сірим.

— Повертайся, коли зненавидиш битву, — промовив Загель. — По-справжньому зненавидиш.

Він зник між рядами простирадл.

Каладін підняв шалик, що впав, потім подивився на Сил, яка спустилася в повітрі біля нього по невидимих сходинках. Вона знизала плечима. Каладін схопив шалик, потім пройшов серед простирадл. Мечник сів на краю плато, звісивши ноги з краю, і дивився на найближчий гірський хребет. Каладін кинув шалик на купу інших — і всі тепер стали сірими.

— Хто ти? — запитав Каладін. — Ти схожий на Дотепника?

У Загелі завжди було щось дивне, якесь занадто глибоке розуміння. Щось особливе, відособлене, відмінне від інших.

— Ні, — відказав Загель. — Не думаю, що є ще хтось, схожий на Гойда. Коли я був молодшим, знав його під іменем Порох. Думаю, в нього тисячі різних імен серед тисячі різних народів.

— А в тебе? — Каладін умостився на камені поряд із Загелем. — Скільки в тебе імен?

— Кілька. Більше, ніж я зазвичай кажу вголос, — він нахилився вперед, вперши лікті в стегна, а вітер тріпав подоли його халата, що звисали з висоти тисяч футів. — Хочеш знати, хто я? Ну що ж, я різний. Найчастіше втомлений. Але я також Інвестована Сутність Другого Типу. Колись думав, що Першого, але довелося відкинути всю шкалу, коли дізнався більше. Ось у чому біда науки. Вона ніколи не закінчиться. Завжди докорінно змінює сама себе. Руйнуються досконалі системи, бо в них якась дрібниця неправильна.

— Я... — Каладін глитнув. — Не знаю, що все це означає, але дякую за відповідь. Дотепник ніколи не дає мені відповідей. Принаймні прямих. — Бо Дотепник засранець, — Загель попорпався в кишені халата та дістав щось — маленький камінець у формі завернутої мушлі. — Бачив колись такі?

— Зроблене Душезаклиначем? Каладін узяв маленьку мушлю. Та виявилася навдивовижу важкою. Він покрутив її, милуючись завитком.

— Щось схоже. Ця істота померла дуже давно. Вона осіла в бруді й повільно, протягом тисяч і тисяч років, мінерали заповнювали її тіло, аксон за аксоном[1] перетворюючи на камінь. Врешті-решт воно повністю трансформувалося.

— То це... природне Душезаклинання. З часом.

— А часу минуло багато. Приголомшливо багато. У тому місці, звідки я родом, таких каменів не було. Він занадто новий. Можливо, у вашому світі є щось глибоко заховане, але я сумніваюся. Камінь, який ти тримаєш, старий. Старіший за Дотепника, ваших Вісників чи навіть самих богів.

Каладін підняв скам’янілу мушлю, потім за звичкою крапнув на неї трохи води з фляги, щоб побачити приховані кольори та відтінки.

— Моя душа, — промовив Загель, — схожа на цю скам’янілість. Кожна її частинка була замінена чимось новим, хоча для мене це здавалося лише миттю. Моя душа зараз нагадує ту, з якою я народився, але вона повністю інакша.

— Не розумію.

— Не дивно, — Загель на мить задумався. — Уяви це так. Ти знаєш, як зробити відбиток у кремі, дати йому висохнути, а потім заповнити воском, щоб створити копію первинного предмета? Ну, це саме відбулося з моєю душею. Коли я помер, то був наскрізь просочений силою. Тому коли моя душа вилетіла, вона залишила за собою копію. Щось на кшталт... скам’янілості душі.

Каладін повагався й запитав:

— Ти... помер?

Загель кивнув:

— Це саме сталося з твоїм другом. Тим, що у в’язниці нагорі. Який з... тим мечем.

— Сет. Він мені недруг.

— І з Вісниками теж. Коли вони померли, то залишили свій відбиток. Силу, що пам’ятала, як була ними. Бачиш, сила хоче жити, — Загель кивнув підборіддям на Сил, що літала внизу стрічкою світла. — Вона — це те, що я називаю Інвестованою Сутністю Першого Типу. Я вирішив, що так правильно звертатися до них. Сила, що ожила сама.

— То ти можеш бачити її!

— Бачити? Ні. Відчувати? — Загель знизав плечима. — Відріж трохи божественного та дай йому спокій. Зрештою воно оживе. А якщо дозволити людині із занадто Інвестованою душею померти чи Інвестувати її просто під час смерті, то вона залишить за собою тінь, яку можна знову прибити до тіла. До її власного тіла, якщо бути милосердним. Якщо зробити так, отримаєш це, — Загель показав на себе. — Інвестована Сутність Другого Типу. Мертвяк, що ходить.

Яка... дивна розмова. Каладін насупився, намагаючись зрозуміти, чому Загель розповідав йому все це. «Мабуть, я сам попросив. Тож... Стривай». Може, була й інша причина.

— Сплавлені? Так ось хто вони?

— Так, — відповів Загель. — Більшість із нас перестають старіти, коли це відбувається, набуваючи свого роду безсмертя.

— Чи є... спосіб убити когось, як ти? Назавжди?

— Багато способів є. Для слабших — просто вбий тіло знову, переконайся, щоб ніхто не Інвестував душу з більшою силою, і вони не вислизнули за кілька хвилин. Для сильніших... ну, може, вийде виснажити їх. Багато з тих, що Другого Типу, живляться силою. Вона забезпечує їхнє життя. Однак я думаю, що твої вороги занадто сильні для цього. Вони вже існують тисячі років і, здається, пов’язані з Одіозумом, що дозволяє їм живитися його силою напряму. Тобі слід знайти спосіб знищити їхні душі. Не можна просто розірвати їх на шматочки. Тобі потрібна зброя, настільки могутня, що знищить душу, — він примружився, дивлячись удалечінь. — Я знаю за гірким досвідом, що таку зброю дуже небезпечно створювати, і вона, здається, ніколи не працює як потрібно.

— Є інший спосіб, — сказав Каладін. — Можна переконати Сплавлених припинити битися. Замість того щоб убивати їх, ми могли б знайти спосіб жити поряд із ними.

— Великі ідеали. Оптимізм. Так, із тебе вийшов би жахливий майстер меча. Будь обачним з тими Сплавленими, дитя. Що довше існує один із нас, то більш схожими на спренів ми стаємо. Ми захоплені єдиною метою, уми зв’язані та сковані нашим Наміром. Ми — спрени, що маскуються під людей. Ось чому вона забирає наші спогади. Вона знає, що насправді ми не люди, що померли, а дещо інше, що вселилося в труп...

— Вона? — перепитав Каладін.

Загель не відповів. Однак коли Каладін простягнув йому скам’янілу мушлю, Загель узяв її. Коли Каладін пішов, майстер меча притиснув її до грудей, дивлячись на нескінченний обрій.