Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 39)

— Отже, — промовила Вейл, — я чула, твоя місія пройшла добре? Ціле місто вкрали просто з-під їхніх буреклятих носів? Сам Норка врятувався? Голови полетять у Холінарі, коли Одіозум дізнається про це.

— Сумніваюся, що він сильно турбується про одне місто, — сказав Каладін. — І вони не знають, що Норка з нами.

— Хай там як... — Вейл підняла свій кухоль.

— А ти? — запитав Каладін.

Вона прибрала ноги зі стола й нахилилася вперед:

— Ти б це бачив. Йалай була майже як висохлий скелет. Ми здолали її ще до прибуття. Але, звичайно, приємно було поквитатися з нею.

— Не сумніваюся.

— Шкода, що хтось її вбив, — сказала Вейл. — Я б із задоволенням поспостерігала, як вона звивається перед Далінаром.

— Її вбили? — здивувався Каладін. — Що?

— Так, її прикінчили. Хтось із наших людей, на жаль. Мабуть, його підкупив той, хто хотів її смерті. До речі, це секрет. Ми говоримо всім, що вона наклала на себе руки.

Каладін озирнувся.

— Тут ніхто не почує, — заспокоїла Вейл. — Наша кабінка звукоізольована.

— Усе одно. Не обговорюй військові таємниці публічно.

Вейл закотила очі, а потім похитала головою, і її волосся поступово посвітлішало, постава випрямилася.— Отримаєш повний звіт від Далінара пізніше, Каладіне. Є дещо дивне щодо цієї події, і воно мене турбує.

— Я... — сказав Каладін. — Подивимося. Ти згодна з Вейл, що Шаллан у порядку? Їй просто потрібен відпочинок?

— З нею все добре, — сказала Промениста. — Ми знайшли баланс. Ось уже рік без появи будь-яких нових особистостей. Крім...

Каладін підняв брову.

— Є деякі, напівсформовані, — Промениста відвернулася. — Вони чекають, щоб побачити, чи дійсно Трійця може працювати. Або ж розсиплеться, випускаючи їх назовні. Вони несправжні. Не такі справжні, як я. І все ж. Все ж... — вона зустрілася поглядом з Каладіном. — Шаллан не сподобається, що я так багато розкриваю. Але, як її друг, ти повинен знати.

— Не впевнений, що зможу допомогти. Останнім часом я ледве здатен упоратися з власними проблемами.

— Допомагає сама твоя присутність тут, — сказала Промениста.

Справді? Коли Каладін був у подібному настрої, він відчував, що приносить оточенню лише темряву. Чому вони хочуть бути з ним? Він сам не хотів би бути із собою. Але припускав, що Промениста мусила це сказати, і тим самим відрізнялася від інших.

Вона всміхнулася, коли Адолін повернувся, потім потрусила головою, і волосся почорніло. Дівчина відкинулася назад, розслабилася. Як їй приємно, мабуть, перетворюватися на Вейл із її невимушеними манерами.

Поки Адолін всідався, барменка повернулася з напоєм для Каладіна. — Якщо ви вирішите спробувати те жовте... — сказала вона Каладіну. — Дякую, Мел, — швидко перервав Адолін. — Але йому сьогодні не слід нічого пити.

Барменка сяйливо всміхнулася йому — одружений чоловік чи ні, вона завжди так робила — і пішла пливучою ходою, здається, підбадьорена тим, що з нею розмовляв сам великий князь. Хоча він насправді зробив їй зауваження.

— Як там наречений? — спитала Вейл, витягнувши кинджал і балансуючи ним на кінчику пальця.

— Сп’янів, — відповів Адолін.

— Наречений? — перепитав Каладін.

— Весільна вечірка? — Адолін махнув у бік компанії, яка щось святкувала. — Для Джора?

— Кого? — запитав Каладін.

— Каладіне, — сказав Адолін, — ми ходимо до цього закладу вже вісім місяців.— Не турбуйся, Адоліне, — сказала Вейл. — Каладін не помічає людей, доки вони не спрямують на нього зброю.

— Помічає, — відказав Адолін. — Йому не байдуже. Але Каладін — солдат, і тому він думає, як солдат. Правильно, мостонавідничку?

— Гадки не маю, про що ти, — буркнув Каладін, попиваючи вино. — Ти навчився турбуватися про свій загін, — сказав Адолін, — і відкидати непотрібну інформацію. Закладаюся, що Каладін може згадати вік, колір очей і улюблену їжу всіх, хто служить під його командуванням. Але він не збирається піклуватися про запам’ятовування імен співробітників бару. Так само як і мій батько.

— Ну, — мовила Вейл, — це справді весело і таке інше, але чи не час нам перейти до важливішої теми?

— Якої? — запитав Адолін.

— Наприклад, з ким ми зведемо Каладіна наступного разу.

Каладін ледь не захлинувся вином:

— Не треба його ні з ким зводити!

— А Сил думає інакше, — відповіла Вейл.

— А ще раніше Сил думала, що людські діти з’являються через ніс, коли люди сильно чхають, — відказав Каладін. — Вона не розбирається в цьому.

— М-м-м, — тихо прогудів їхній стіл. — А як вони з’являються? Мене завжди цікавило.

Каладін здригнувся і лише тепер зрозумів, що Фрактал виступив на частині дерев’яної стільниці. Він не був невидимим, як Сил, але якимось чином проникав у матеріал предметів довкола. Зосередившись на ньому зараз, можна помітити ділянку стільниці, яка, здавалося, була вкрита круговим орнаментом — але той якимось чином рухався і перетікав, як брижі в цистерні з водою.

— Я поясню про дітей пізніше, Фрактале, — сказала Вейл. — Це складніше, ніж ти міг уявляти. Почекай... ні. Попроси Шаллан пояснити. Їй це сподобається.

— М-м-м, — відповів стіл. — Вона змінює кольори. Як захід сонця. Чи заражена рана. М-м-м.

Адолін розслабився, поклавши руку на спинку барного сидіння, проте не обійняв нею Вейл. Вони мали дивні стосунки, коли Шаллан оберталася на Променисту чи Вейл. Принаймні в них, здавалося, майже закінчився період, коли вони постійно поводилися, як закохані дурники.

— А дами мають рацію, — сказав Адолін. — Ти став ще похмурішим, відколи Лин порвала з тобою.

— Не в тому річ.

— І все ж короткий романчик не нашкодить, так? — сказала Вейл. Вона кивнула підборіддям до однієї з офіціанток, що проходила повз, високої молодої жінки з незвично світлим волоссям. — А як щодо Гем? Вона висока.

— Чудово! Висока! Оскільки ми обоє майже однакові, якщо міряти в дюймах, то обов’язково порозуміємося. Лишень подумати, скільки тем можуть обговорити двоє високих людей. Наприклад... Гм...

— О, не будь таким кислим, — Вейл ляснула його по плечу. — Ти навіть на неї не подивився. Вона гарненька. Глянь на ці ноги. Підтримай мене, Адоліне.

— Вона приваблива, — погодився той. — Але та блузка жахливо сидить на ній. Треба сказати Марні, що уніформа тут жахлива. Вони повинні мати принаймні два різні відтінки, щоб відповідали різним тонам шкіри.

— А як щодо сестри Ка? — запитала Вейл Каладіна. — Ти її вже зустрічав, так? Вона розумна. Тобі подобаються розумні дівчата.

— Невже комусь вони не подобаються? — здивувався Каладін.

— Мені, — Вейл підняла руку. — Мені тупих, будь ласка. На них так легко справити враження.

— Розумні дівчата... — Адолін потер підборіддя. — Погано, що Рістіна дісталася Шрамму. Вони б стали хорошою парою.

— Адоліне, Рістіна зростом приблизно фути три, — відказала Вейл.

— Ну і? Ти ж чула, що сказав Каладін. Йому байдуже на зріст.

— Угу, але багатьом жінкам не байдуже. Треба знайти когось, хто підійде йому. Погано, що він утратив свій шанс із Лин.

— Я не... — запротестував Каладін.

— А як щодо тієї? — Адолін вказав на когось, хто саме зайшов до таверни.

Двійко світлооких жінок, одягнених у хави. Мабуть, невисокого рангу, якщо відвідують винарню, яку полюбляють темноокі. З іншого боку, тут був Адолін. І речі на зразок нану та рангу... стали на диво менш визначальними протягом останнього року, під час правління Ясни.

Одна з новоприбулих була молодшою, з розкішною фігурою, підкресленою обтислою хавою. Мала темну шкіру та червоні губи, явно підфарбовані.

— Це Дахна, — промовив Адолін. — Дочка одного з батькових генералів, Келе. Вона любить говорити про стратегії — була писаркою на його воєнних нарадах іще з чотирнадцяти років. Можу вас познайомити.— Будь ласка, не треба, — відказав Каладін.

— Дахна... — промовила Вейл. — Ти ж до неї залицявся, правда? — Ну, було таке. А звідки ти знаєш?

— Адоліне, любий, замахнися на гердазійця в багатолюдній кімнаті — і вдариш шістьох жінок, до яких ти колись залицявся, — вона примружила очі, розглядаючи новоприбулу. — Вони ж несправжні, так? У неї там щось підкладено?

Адолін похитав головою.