Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 40)

— Серйозно? — здивувалася Вейл. — О Прародителю бур! Щоб собі такі відростити, мені б довелося з’їсти шістьох чалів. І які вони на дотик?

— Це лише твої припущення, — відказав Адолін.

Вона сердито зиркнула на нього, потім штрикнула в плече:

— Ну, кажи.

Він підняв очі на стелю і демонстративно відпив напій, хоча всміхнувся, коли вона знову його штрикнула.

— Шляхетні чоловіки такі теми не обговорюють, — безтурботно відказав він.

— Я не шляхетна і не чоловік. Я твоя дружина!

— Ти мені не дружина.

— У нас із твоєю дружиною одне тіло. Цього достатньо.

 — У вас двох дуже дивні стосунки, — зауважив Каладін.

Адолін повільно кивнув йому, ніби сказавши: «Ти навіть не уявляєш». Вейл допила решту напою, потім перекинула порожній кухоль:

— Де ж ця буреклята офіціантка?

— А ти впевнена, що з тебе не досить? — запитав Адолін.

— Я сиджу рівно?

— Наче так.

— Ось тобі й відповідь.

Вона вислизнула з кабінки, при цьому пройшла повз Адоліна так, що відчутно торкнулася його тіла своїм, потім протислася через натовп у пошуках офіціантки.

— Вона сьогодні якась дивна, — зауважив Каладін.

— Вейл сиділа під замком протягом місяця, прикидаючись тою жінкою у військовому таборі. І Промениста дуже хвилювалася через їхню місію. За ті кілька разів, коли нам вдавалося зустрітися, Шаллан практично лізла на стіни від напруження. Тож таким способом вона розслабляється.

Ну, якщо це їм допомагає...— Чи справді Йалай Садеас мертва?

— На жаль, так. Батько вже послав армії до військового табору. Згідно з попередніми звітами, її люди запропонували умови капітуляції — очевидно, знали, що так буде, — Адолін знизав плечима. — І все одно таке відчуття, наче я зазнав поразки.

— Ти мав щось робити. Ця група вже ставала занадто могутньою, занадто небезпечною, щоб не звертати на неї уваги.

— Та я знаю. Але ненавиджу ідею боротьби зі своїми ж. Ми повинні змінюватися на краще. Стати більш значними.

«І це каже той, хто вбив Садеаса», — подумав Каладін. Цей факт іще не був загальновідомим, тож він не говорив уголос на випадок, якщо хтось підслуховує.

На цьому розмова припинилася. Каладін грав зі своїм кухлем і хотів би випити ще порцію, але йому лінь було продиратися крізь натовп, щоб замовити її. Люди по черзі вітали Джора, і коли наречений сам проходив повз них, Каладін зрозумів, що впізнав його. Джор тут викидайло — привітний хлопець. На його плечі сиділа Сил.

Вейл зникла надовго. Каладіну здалося, що помітив її в кутку — вона грала в зламай-шию на скалки. Він здивувався, що в місті залишився ще хтось, згодний грати проти Вейл.

Зрештою Адолін присунувся трохи ближче. У нього був власний напій, п’янкий фіалковий — але він ледве випив половину кухля. Він більше не дотримувався Кодексу занадто суворо, але, здавалося, знайшов власну рівновагу.

— Отже, що відбувається? — запитав Адолін, — Це явно не лише через Лин.

— Здається, ти казав, що мені не доведеться розмовляти.

— Не розмовляй, якщо не хочеш, — Адолін зробив ковток, чекаючи. Каладін витріщався на стіл. Шаллан часто щось вирізала на предметах, тому дерево столу вкривали невеликі, проте хитромудрі замальовки, і багато з них були наполовину закінчені. Він провів пальцем по одному малюнку із зображенням сокирогончака та чоловіка, надзвичайно схожого на Адоліна.

— Сьогодні твій батько звільнив мене з чинної служби. Він думає, що я... більше не годжуся для битв.

Адолін важко видихнув:

— Буремна людина...

— Адоліне, він має рацію. Згадай, як тобі минулого року довелося витягати мене з палацу.— У будь-кого може затьмаритися розум під час бою, — відказав Адолін. — Я сам колись дезорієнтувався, навіть коли носив Сколкозбрую.

— Це гірше. І трапляється частіше. Я лікар, Адоліне. Я вчився виявляти такі проблеми, тому знаю, що він має рацію. Знаю вже кілька місяців.

— Ну добре, — Адолін коротко кивнув. — Хай так. Що будемо з цим робити? Як тобі допомогти?

— Ніяк. Знаєш Даббіда, хлопця з моєї команди? Того, хто не розмовляє? Бойовий шок, як і в мене. Він такий, відколи я його завербував. Адолін замовк. Каладін зрозумів, що він обдумує можливі відповіді. Адолін умів багато чого, але не приховувати свої думки та емоції від інших.

На щастя, він не зробив жодного з очікуваних коментарів. Ні банальної підтримки, ні заохочень для Каладіна підбадьоритися та служити далі. Обидва тихо сиділи в галасливому приміщенні, зробивши довгу паузу. Зрештою Адолін промовив:

— Знаєш, батько може помилятися.

Каладін знизав плечима.

— Він людина, — сказав Адолін. — Пів міста вважає, що він якийсь відроджений вісник, але він усього-на-всього людина. Він і раніше помилявся. Жахливо помилявся.

«Далінар убив матір Адоліна», — подумав Каладін. Ця новина, щойно з'явилася, швидко поширилася. Містяни читали, слухали чи чули про дивну автобіографію Далінара. Написана самим Чорношипом під руки, вона не була закінчена, але чернетки розлетілися скрізь. У ній Далінар зізнався у багатьох речах, включаючи ненавмисне вбивство власної дружини.

— Я не лікар, — сказав Адолін. — І навіть на половину не такий здібний командувач, як мій батько. Але не думаю, що тебе слід відсторонити відбоїв, принаймні назавжди. Тобі потрібно щось інше.

— Що саме?

— Якби ж я знав. Має бути спосіб допомогти тобі. Спосіб упорядкувати твої думки.

— Хотілося б, щоб усе було так просто. Але чому тебе це хвилює? Яке це має значення?

— Ти мій єдиний мостонавідничок, — усміхнувся Адолін. — Де мені взяти іншого? Усі почали відлітати, — його усмішка зникла. — Іще одне. Якщо ми знайдемо спосіб допомогти тобі, то, можливо... можливо, ми зможемо знайти спосіб допомогти їй. Його погляд ковзнув через приміщення, до Вейл.

— З нею все добре, — відказав Каладін. — Вона знайшла рівновагу. Ти ж чув, вона вважає, що в неї все гаразд.

— Так само як ти кажеш усім, що в тебе все гаразд? — Адолін зустрівся з ним поглядом. — З нею не все гаразд. Їй боляче. За минулий рік я бачив, як вона бореться, і бачив натяки на те, що скочується — хоча й повільніше зараз — до гірших глибин. Їй потрібна допомога, а я не знаю, чи зможу їй допомогти.

Стіл загудів.

— Ти маєш рацію, — сказав Фрактал. — Вона приховує це, але щось не так.

— Що підказують твої медичні знання, Келе? — запитав Адолін. — Що мені робити?

— Не знаю. Нас учили боротися з тілесними недугами, а не лікувати душевні розлади. Хіба що звернутися до подвижників.

— Думаю, це неправильно. — Угу.

Каладін насупився. Він і сам точно не знав, що подвижники роблять з душевнохворими пацієнтами.

— Мені поговорити з ними? — спитав Фрактал. — З подвижниками щодо допомоги?

— Можливо, — відповів Каладін. — Дотепник може знати, як допомогти. Здається, він знає все про такі речі.

— Звичайно, ти можеш давати поради, Келе, — сказав Адолін.

— Покажи їй, що тобі не все одно. Вислухай її. Підбадьор, але не змушуй бути щасливою. І не залишай наодинці, якщо турбуєшся про неї... — Каладін замовк і сердито зиркнув на Адоліна.

Адолін усміхнувся. Це стосувалося не тільки Шаллан. Геєна! Невже він дозволив Адоліну перехитрити себе? Можливо, йому треба замовити щось міцніше.

— Я хвилююся за вас обох, — сказав Адолін. — І збираюся знайти спосіб вам допомогти. Якось.

— Ти буреклятий дурень. Ми повинні знайти тобі спрена. Чому тебе досі не прийняли в жоден з орденів?

Адолін знизав плечима:

— Думаю, я не годжуся.

— Це все через твій меч. Сколкозбройні показують кращі результати, якщо відмовляються від старих Сколків. Ти маєш позбутися свого.