Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 38)

Каладін не міг плакати. У нього не виходило. Він хотів це зробити, тому що принаймні стане легше. Натомість скрутився калачиком, натискаючи кісточками пальців на шрами в лобі, бажаючи засохнути й зникнути зовсім. Як очі людини, ураженої Сколкозбройцем.

І тепер — самотнього, скрученого на підлозі темної кімнати, замученого спренами страждання — слова Моаша наздогнали його. Правда в них здалася незаперечною. Під яскравим сонячним світлом легко вдати, що все гаразд. Тут же Каладін бачив усе, як є.

«Ти просто продовжуватимеш завдавати болю...»

Усе його життя було марною спробою зупинити бурю, кричачи на неї. Бурі байдуже.

«Вони всі помруть. Нічого з цим не вдієш».

Якщо так і не вдалося створити щось довговічне, то нащо знову намагатися? Усе згнило і розвалилося. Ніщо не вічне. Навіть любов.

«Є лише один вихід..»

У двері постукали. Каладін не звертав уваги на звук, але той став наполегливішим. Бурекляття! Невже хтось хоче вдертися в його покої? Раптом злякавшись, що його знайдуть у такому вигляді, Каладін встав і поправив мундир. Глибоко вдихнув, і спрени страждання зникли.

Через двері протиснувся Адолін, на плечі в якого сиділа зрадниця Сил. Так от куди вона літала? Щоб привести Адоліна, буря його побий, Холіна?

Юнак був одягнений у синю холінську форму, але не уставного зразка. Він любив прикрашати мундир, незалежно від схвалення батька. Хоча мундир був міцним, трохи жорсткуватим, накрохмаленим для підтримки акуратної форми, проте рукава оздобили вишивкою, що пасувала до чобіт. Мундир був довшим, ніж в інших, трохи схожим на капітанський мундир Каладіна, але моднішим.

Адолін чомусь зношував форму, а Каладіна вона сама ніби зношувала. Для Каладіна форма була інструментом. Для Адоліна — частиною образу. Як він примудрявся робити своє волосся — біляве, трохи припорошене чорним — таким досконало безладним? Це здавалося одночасно випадковим і навмисним.

Звичайно, він усміхався. Буреклята людина!

— То ти тут! — вигукнув Адолін. — Скеля сказав, що ти начебто пішов до своєї кімнати.

— Я хотів побути на самоті, — сказав Каладін.

— Ти проводиш забагато вечорів на самоті, мостонавідничку.

Адолін глянув на спренів виснаження неподалік і схопив Каладіна за руку — на таке мало хто наважився б.

— Мені подобається бути наодинці з собою, — відказав Каладін.

— Чудово. Але насправді жахливо. Сьогодні ти підеш зі мною. І ніяких виправдань! Я вже дозволив тобі послати мене до всіх вітрів минулого тижня і позаминулого також.

— Може, — огризнувся Каладін, — я просто не хочу бути поруч з тобою, Адоліне.

Великий князь завагався, потім нахилився, примружив очі й наблизив обличчя до Каладіна. Сил усе ще сиділа на плечі Адоліна, склавши руки на грудях, і навіть для пристойності не вдала, що їй соромно, коли Каладін зиркнув на неї.

— Скажи чесно, — промовив Адолін. — Присягнися, Каладіне. Скажи, що сьогодні ввечері тебе слід залишити на самоті. Присягнися мені.

Адолін не відводив погляду. Каладін намагався сформулювати відповідь і почувався одним із десяти дурнів, коли не зміг вимовити ані слова.

Йому зараз точно не слід бути на самоті.

— А буря тебе забери!

— Ха, — Адолін смикнув його за руку. — Нумо ж, ясновельможний майстре великий маршале буреклята пико! Переодягнися в мундир, що не просмердівся димом, а потім іди зі мною. Тебе не змушують усміхатися. Можеш не говорити. Але якщо збираєшся страждати, то це можна робити з друзями.

Каладін висмикнув руку з Адолінової хватки, але більше не суперечив. Він схопив новий одяг, відкинувши вбік той, у якому бився. Однак гнівно зиркнув на Сил, коли та підлетіла до нього.

— Адолін? — запитав Каладін, переодягаючись. — Твоєю першою думкою було полетіти до Адоліна?

— Потрібен був хтось, кого ти не зможеш шантажувати, — відповіла вона. — Цей список у кращому разі містить трьох осіб. І королева, ймовірно, перетворила б тебе на кришталевий кубок або щось подібне.

Каладін зітхнув, вийшов і приєднався до Адоліна, щоб великий князь не подумав, що він навмисно тягне час. Сил дивилася на Каладіна, ідучи в повітрі поруч, і рухалася в ногу з ним попри витончені маленькі кроки.

— Дякую, — тихо сказав Каладін, дивлячись уперед.

Адолін виконав свою обіцянку. Він не змушував Каладіна багато говорити. Разом вони попрямували до Десяти Кілець — ділянки центрального ринку вежі, де купці погодилися розташувати свої крамниці за планом Навані. В обмін же отримали податкові знижки та знали, що сторожові патрулі будуть регулярними, але ввічливими.

Ряди дерев’яних вітрин тут утворювали акуратні, впорядковані вулиці. Крамниці були схожих розмірів і вимірів, зі складами й житловими приміщеннями вгорі. Місце здавалося химерним островом порядку, що контрастував із природнішою, хаотичною атмосферою решти ринку, яка називалася Розривом, — минув рік, проте багато людей усе ще використовували намети замість постійних споруд.

Слід визнати, що ряди постійних споруд, побудованих усередині приміщення висотою в кілька поверхів, здавалися дивними. Найбільше Каладіна дивувало те, що найпрестижніші магазини, що обслуговували найбагатші сім’ї світлооких, відмовилися від запрошення Навані так само, як і найбідніші крамнички. Ні ті, ні інші не хотіли перебувати під її наглядом. Усі багаті крамниці розташувалися за межами ринку, в кількох приміщеннях уздовж найближчого коридору.

Як наслідок, хоча район Десяти Кілець і не був надто висококласним, він мав хорошу репутацію — а це два не обов’язково тотожних поняття. Улюблена винарня Адоліна називалася «Шана Джеза». Він неодноразово затягував Каладіна туди, і тому інтер’єр був йому знайомий. Обстава нагадувала буресховище, хоча у вежі в них не було необхідності. На стінах висіли фабріальні годинники, які показували, коли в Алеткарі вирували бурі, а також повідомляли про події в королівстві. Навіть приходив подвижник і спалював захисні гліфи.

Проте загалом це було галасливе місце, більше схоже на корчму, ніж на винарню. Адолін зарезервував кабінку в задній частині приміщення. Власники пишалися тим, що великий князь постійно відвідував їхній заклад, а не більш престижні винарні.

Адолін так і робив. Ніхто не вклонився, коли він увійшов; замість цього його вітали, підіймаючи кубки. Адолін Холін не був якимось далеким ясновельможним або генералом, який сидів у своєму замку і промовляв едикти, тиранічні або мудрі. Він був тим генералом, який пив зі своїми людьми й знав на ім’я кожного солдата.

Далінар таке не схвалював. У більшості випадків Каладін вважав так само. Але... це був Адолін. Він би збожеволів, якби його змусили залишитися осторонь. Це суперечило всім традиційним протоколам керівництва алеті, але Адолін утілив свій підхід у життя. Та й ким був Каладін, щоб його судити?

Коли Адолін пішов привітати людей, Каладін пройшовся приміщенням по периметру, відзначивши, що відвідувачів більше ніж зазвичай. А чи, бува, не Скеля сидить там зі своєю сім’єю, п’ючи кухлями рогоїдську пивотвань?

«Він сказав, що має зустріч сьогодні ввечері», — згадав Каладін. І дійсно, тривало якесь святкування. Були присутні ще кілька Вітробігунів та Променистих, яких він знав, хоча й небагато. Здебільшого сиділи прості люди, але серед них було багато солдатів.

Сил злетіла й почала тинятися приміщенням, оглядаючи кожен стіл. Хоча він колись вважав її захоплення дитячим, проте змінив свою думку. Вона була просто допитлива, прагнула вчитися. Якщо це по-дитячому, то всім би не завадила така риса.

Вона зачаровувалася людськими істотами. У таких приміщеннях Каладін часто бачив, як та стоїть на столі, за яким сидить велика компанія, — невидима для інших — і, схиливши голову, намагається наслідувати манери або вирази обличчя певної людини.

У кабінці Адоліна сиділа молода жінка з довгим темним волоссям, одягнена в штани та застебнуту на всі гудзики сорочку. Її довгий білий плащ висів поруч на гачку. На голові в жінки був капелюх з широкими крисами, піднятими спереду.

— Вейл, — сказав Каладін, прослизнувши до кабінки, — ти будеш із нами всю ніч чи з’явиться Шаллан?

— Напевно, тільки я, — Вейл перекинула кухоль, щоб допити останні краплі напою. — У Шаллан був напружений день, і ми живемо за часом Розколотих рівнин, а не Урітіру. Вона хоче відпочити.

«Мабуть, це так чудово — мати можливість відступати та ставати кимось іншим, коли втомишся», — подумав Каладін.

Іноді було складно ставитися до особистостей Шаллан як до трьох різних людей, але саме так вона, здавалося, і воліла. На щастя, вона зазвичай змінювала колір волосся, щоб натякати про це іншим: Вейл мала чорне волосся, а Промениста останнім часом ставала білявкою.

Підійшла молода барменка і наповнила кухоль Вейл чимось темно-червоним.

— А ви що будете? — запитала вона в Каладіна.

— Помаранчеве, — тихо сказав він. — Охолоджене, якщо у вас є.— Помаранчеве? — здивувалася дівчина. — Такий чоловік, як ви, впорається і з чимось міцнішим. Це ж вечірка! У нас є добре жовте, настояне на пеці — це такий фрукт з Азіру. Я...

— Гей! — гукнула Вейл, зі стукотом закинувши на стіл ноги в чоботях. — Чоловік попросив помаранчеве!

— Я просто подумала...

— Принеси йому те, що він просив. Це все, про що тобі слід думати.

Дівчина заметушилася та пішла. Каладін кивнув Вейл на знак подяки, хоча не любив, коли інші так ревно заступалися за нього. Він міг сам за себе постояти. Поки Далінар слідуватиме найсуворішому тлумаченню Військового Кодексу, Каладін вчинятиме так само. За винятком... ну, його друзі знали. Коли Каладін був у поганому настрої, алкоголь — який, здавалося, допоможе забути біль — завжди лише згущував темряву. Він міг використовувати Буресвітло, щоб спалити наслідки, але щойно випивав кухоль чи два, то часто... не хотів цього. Або відчував, що не заслуговує на це. Яка різниця?