Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 33)

— Ти ніколи не хотів битися з паршменами, — сказав Далінар. — Навіть коли вперше приєднався до моєї армії, ти не хотів, щоб тебе посилали проти паршенді.

— Мені не сподобалася ідея вбивати тих, хто проявив воїнську честь, сер.

— А тобі не здається дивним, що ви виявили таку їхню властивість? — запитав Далінар. — Усемогутній — сам Гонор — був нашим богом. Тим, кого вбив їхній бог.

— Раніше мені це здавалося дивним. Але, сер, хіба Гонор, бог честі, не був їхнім богом до того, як став нашим?

Це було одне з одкровень, яке потрясло основи Променистих — як древніх, так і нових. Хоча деякі ордени сприйняли цю правду як дивацтво і рушили далі, багато Вітробігунів не змогли цього зробити. Як і Далінар. Каладін бачив, як він морщився щоразу, коли обговорювалася ця ідея.

Цей світ належав співунам, які поклонялися Гонору, і цей бог був їхнім богом. Поки не з’явилися люди, привівши із собою бога Одіозума.

 — І тому все це підкреслює більшу проблему, — сказав Далінар. — Ця війна все частіше точиться в небі. Летючий транспорт Навані тільки погіршить ситуацію. Бо нам потрібно більше спренів честі й Вітробігунів.

Каладін глянув туди, де поруч з ним у повітрі висіла Сил. Через мить Далінар пильно подивився на неї, тож вона, мабуть, вирішила відкритися йому.

— Мені шкода, — тихо мовила вона. — Мої родичі можуть бути такими... складними.

— Вони повинні зрозуміти, що ми боремося за виживання Рошару, так само як і за виживання алеті, — сказав Далінар. — Ми не зможемо боротися далі без їхньої допомоги.

— А для моїх родичів ви небезпечні, — сказала Сил. — Так само як і співуни. Зрада Променистих лицарів вбила стількох з них...

— Інші спрени почали приходити, — сказав Каладін. — Вони самі розуміють.

— Спрени честі... жорсткіші, — сказала Сил. — Принаймні більшість із них.

Вона знизала плечима і відвела погляд убік, ніби їй було соромно. Людські жести з її боку стали в ці дні настільки звичними, що Каладін навряд чи помічав їх.

— Нам потрібно щось робити, — сказав Далінар. — Минуло вже вісім місяців, а до нас не прибув жоден новий спрен честі, — він подивився на Каладіна. — Але це проблема, над якою, як я вважаю, варто продовжити розмірковувати. Наразі мене більше хвилює, як взаємодіють між собою Небесні та Вітробігуни. Це може свідчити про те, що жоден з вас не викладається повністю. Тож я не можу залишити на полі бою солдатів, які, як я підозрюю, не битимуться з достатньою силою, коли напруга зросте.

Каладін відчув холод, зустрівшись поглядом із Далінаром. Зрештою, ця розмова була й про Каладіна також. Про те, що з ним сталося.

Знову.

— Каладіне, — сказав Далінар. — Ти один з найкращих солдатів, якими я коли-небудь мав честь командувати. Ти б’єшся пристрасно й самовіддано. Ти самостійно створив те, що стало найважливішим підрозділом моєї армії — і зробив усе це, переживши найгірший кошмар, який я міг собі уявити. Ти надихаєш усіх, кого зустрічаєш.

— Дякую, сер! Далінар кивнув, а потім поклав руку на його плече:

— Прийшов час звільнити тебе від цих обов’язків, синку. Мені шкода.

Каладіна немов ударило блискавкою. Як шок від удару ножем, відчуття раптового пробудження в незнайомому місці чи переляк від несподіваного шуму. Відчуття, ніби шлунок стискається всередині. Раптове прискорене серцебиття. Кожна частинка тіла готова до бою.

— Ні, — прошепотів він. — Сер, я знаю, який це матиме вигляд.

— І який? — запитав Далінар. — Постав сам собі діагноз, Каладіне! Скажи мені, що ти бачиш?

Каладін заплющив очі. «Ні».

Далінар міцніше стиснув його плече:

— Я не лікар, але можу сказати, що сам бачу. Солдата, який пробув на передовій занадто, занадто довго. Людину, яка пережила стільки жахів, що тепер виявляє, що дивиться в нікуди. Розум онімів, так що йому не потрібно нічого згадувати. Я бачу солдата, який не може заснути, огризається на тих, хто його любить. І цей солдат удає, що все ще може нормально виконувати свої обов’язки. Але він не може. І знає про це.

Каладін відкинув Далінарову руку, різко розплющивши очі:

— Ви не можете цього зробити! Це я створив Вітробігунів! Вони — моя команда! Ви не можете просто так узяти й забрати їх у мене!

— Я зроблю так, тому що повинен, — сказав Далінар. — Каладіне, якби ти був кимось іншим, я б відкликав тебе зі служби ще кілька місяців тому. Але ти — це ти. Тож я продовжував говорити собі, що нам потрібен кожен Вітробігун.

— Але ж це правда!

— Нам потрібен кожен здатний до бою Вітробігун. Мені шкода. Був момент, коли, якби я відсторонив тебе від командування, це зруйнувало б імпульс усієї команди. Але тепер ми щасливо минули цей етап. Ти все одно будеш з нами... Але вже не вирушиш ні в які місії.

З Каладінового горла вирвалося гарчання. Підсвідомо він відмовлявся вірити в те, що щойно сталося. Втягнув у себе Буресвітло.

Він більше не зазнає поразки. Він не дозволить якомусь світлоокому хвальку знову відібрати у нього все.

— Я не можу в це повірити! — вигукнув Каладін, і під ним завирували спрени гніву. — Ви мали бути іншим. Ви...

— Чому? — запитав Далінар, залишаючись спокійним.

— Чому що? — гаркнув Каладін.

— Чому я маю бути іншим?— Тому що ви не розкидаєтеся нами! — закричав Каладін. — Тому що ви... Тому що...

«Тому що ви турбуєтеся про своїх людей».

Каладін знітився. Він раптом відчув себе маленьким. Дитиною, яка стоїть перед суворим батьком. Він похитнувся, притулившись спиною до найближчої будівлі. Сил висіла поруч, стурбована й розгублена. Вона промовчала, щоб не перечити Далінару. Чому вона не заступилася за Каладіна?

Каладін поглянув убік. Він узяв із собою більшість з команди Четвертого мосту. Вітробігуни, яких він залишив охороняти повітряний корабель, колись були Тринадцятим мостом та зброєносцями.

Тож він побачив безліч доброзичливих облич у віддаленій частині двору Нарака. Скеля і Тефт. Ренарін. Сиґзіл, Лин і Лопен. Лейтен і Піт, Шрамм і Дрегі. Ларан, нещодавно посвячена як повноправна Промениста. Ніхто з них ще не промовив Четвертого ідеалу. Йому подобалося думати, що для них це було так само важко, як і для нього, і жоден з них не зміг цього подолати. Проте... Чи могли вони стримувати себе через нього? Через якусь помилкову повагу?

Він повернувся до Далінара:

— А що як мене там не буде? — спитав він благально, з останнім аргументом. — А що як щось трапиться, коли вони битимуться? Що робити, якщо хтось із них помре через те, що я не зміг їх захистити?

— Каладіне, а що як щось трапиться через те, що ти був з ними? — тихо спитав Далінар. — Що як хтось із них помре, бо очікуватиме на твою допомогу, а ти знову застигнеш на місці?

Каладін різко вдихнув. Він відвернувся вбік і міцно замружився, відчуваючи, як із очей течуть сльози. А що як...

Бурекляття! Далінар мав рацію.

Він мав рацію.

— Я.... — прошепотів він.

Що це були за Слова?

«Ти не зміг вимовити ці Слова, — подумав він. — А повинен був. Рік тому, коли Далінар міг померти. Потрібно було вимовити ці Слова. Натомість ти зламався».

Каладін ніколи б їх не вимовив, чи не так? Бо він застряг на рівні Третього Ідеалу. Інші спрени казали... казали, що багато Променистих ніколи не вимовляли подальших присяг.

Каладін глибоко вдихнув і змусив себе розплющити очі. — Що... що мені тепер робити?

— Тебе не понизять у званні, — твердо сказав Далінар. — Я хочу, щоб ти тренував, навчав і допомагав нам вести цю війну. Не соромся, синку! Ти добре бився. Ти пережив те, чого не пережила б жодна людина. Такого роду досвід залишає шрами, як і будь-яка рана. Це нормально — визнати їх.

Каладін провів пальцями по лобі та шрамах, які все ще були на ньому. Невиліковні, усупереч усім його здібностям, навіть через роки після того, як його затаврували.

Далінар прокашлявся, почуваючись незручно. Можливо, сказавши про рану Каладіна, він вважав згадку про шрами проявом поганого виховання. Це було не так. Метафора виявилась особливо влучною.

— Чи можу... Чи можу я виконати свої присяги, не вступаючи в бій? — спитав Каладін. — Мені ж потрібно захищати інших!

— Існує багато способів захисту, — відказав Далінар. — У старі часи не всі Променисті вирушали в бій. Я сам знайшов багато шляхів послужити нашій справі на цій війні, не розмахуючи Сколкозбройцем на передовій.

Каладін подивився на Сил. І вона ствердно кивнула. Так, таким способом він міг дотриматися своїх присяг.

— Ти станеш не першим прославленим солдатом, який перейшов на посаду допоміжної служби після того, як побачив, що загинуло надто багато його друзів, — сказав Далінар. — З Божою допомогою ми переконаємо спренів честі співпрацювати з нами, і тоді нам потрібно буде навчати загони нових Вітробігунів. У будь-якому разі ти принесеш велику користь, спостерігаючи за тренуванням Променистих.

— Я просто не буду там, де зможу заподіяти шкоду, — прошепотів Каладін. — Бо я зламаний.

Далінар знову взяв його за плече, потім підняв іншу руку, витягнувши палець, немов змушуючи Каладіна зосередитися на ньому.

— Це те, що війна робить з усіма нами, — сказав Далінар. — Вона пережовує нас, ламає і випльовує покаліченими. Немає сорому в тому, щоб відступити на крок і відновитися. Тут не більше сорому, ніж давати собі час залікувати колоту рану.

— То я повернуся до бою? — спитав Каладін. — Візьму відгул, а потім повернуся?