Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 290)
А потім заволав від люті.
Було добре знову мати легені. Було приємно закричати про своє розчарування. Він кричатиме й кричатиме. Його вбили. Вдруге. Його вбив той самий Вітробігун. Той зухвалий смертний, який вважав, що здобув перемогу завдяки своїй
Переслідувач знову закричав, радіючи звуку, що супроводжував його лють. Його голос відбився луною — Переслідувач перебував у якомусь темному замкнутому місці. Це змусило його замовкнути. Хіба не повинен він... бути на відкритому повітрі, в бурі?
— Ти закінчив, Переможений? — промовив якийсь голос мовою співунів, але без ритму.
Переслідувач сів, повернувшись, щоб озирнутися.
— Хто сміє називати мене...
Він запнувся, побачивши, хто стоїть з іншого боку кімнати, освітленої лише сферою Пустосвітла, яку недбало тримав у руці: витончена постать дивилась у темне вікно, повернувшись спиною до Переслідувача. Він мав звивисті роги на голові та панцир, який неправильно відбивав світло. Він завжди зривав свої природні панцирні утворення під час кожного переродження, а потім замінював їх металевими вставками. Вони вросли в його тіло за допомогою зцілення Пустосвітлом і його особливих талантів.
Ел. Той, що не мав титулів.
Переслідувач замовк. Він не боявся цього Сплавленого. Він нікого не боявся. Але... Елу він не скаржився.
— Де я? — натомість запитав Переслідувач. — Чому так швидко переродився? Я ледве пробув на Брейзі день, перш ніж відчув потяг.
— Ми не хотіли чекати, — тихо сказав Ел, досі не дивлячись на Переслідувача. Ніяких ритмів. Елу заборонили ритми. — Тож ми зробили все по-старому. Як було до бур.
— Я думав, що Одіозум більше таким не займається.
— Наш новий бог зробив виняток, Переможений.
Переслідувач буркнув, підводячись з підлоги:
— Знаєш, вони передали твій титул іншому. Людині.
— Я чув.
— Як нешанобливо, — сказав Переслідувач у Ритмі глузування. — Титул мав залишитися вільним. Дай мені це Пустосвітло. Мені потрібно відновити сили, щоб повернути свій спадок.
— Повернути?
Переслідувач змусив себе зберігати шанобливий тон, не кричати. Той, що не мав титулів іноді... важко все розумів.
— Я полюватиму на смертного, який убив мене, — сказав Переслідувач. — Я вб’ю його, а потім усіх, кого він коли-небудь любив. Я вбиватиму смертного за смертним, доки моя помста не буде визнана, а моя спокута здійснена. Гадаю, ви всі це знаєте, якщо не змогли дочекатися, доки я відроджуся. Тож віддай мені це кляте Пустосвітло.
Ел обернувся, усміхаючись у тіні:
— Воно для тебе, Лезіане.
— Чудово, — мовив Переслідувач, ступаючи вперед.
— Але ти мене хибно зрозумів, — додав Ел. — Коли ми сказали, що не хочемо чекати на твоє переродження, то зважали не на твою зручність, а на мою. Розумієш, мені дуже цікаво, і ти був єдиним відповідним об’єктом.
— Об’єктом для чого? — спитав Переслідувач, підходячи до вікна й дивлячись на нічний Холінар.
— О, щоб перевірити, чи це справді працює.
Ел підняв сферу Пустосвітла... і Переслідувач побачив, що вона прикріплена до ножа. Світло мало якийсь неправильний вигляд? Повітря навколо самоцвіту викривлялося?
— Мені здається, це може бути боляче, — сказав Ел і схопив Переслідувача за бороду. — Насолодися цією останньою Пристрастю, Переможений.
Ел встромив ножа в тіло Переслідувача, хоча той пручався.
І його душа розірвалася.
Каладін ішов вулицями ринку Розрив, які тепер яскраво світилися, залиті згори прохолодним рівним світлом. Трансформація, якої зазнала вежа, була неймовірною. Повітря стало таким же теплим, як в Азірі, — зона помірного клімату простягалася аж до полів.
Людям стало легше дихати. Уся вежа тепер не тільки належним чином провітрювалася, а й вода надходила через приховані труби в багато кімнат, як у багатих містах, таких як Харбрант. І це був лише початок. У той час як деякі кімнати у вежі колись мали звичайні дерев’яні двері, у багатьох інших були кам’яні, які відчинялися дотиком. Вони не усвідомлювали, скільки кімнат пропустили під час дослідження, оскільки ті були зачинені, коли вежу востаннє запечатали. Це місце справді дивовижне.
Нарешті він знайшов крамницю торговця, про яку розповіла Далінару Цуп. Хоча година була вже пізня, ринок переповнювали люди, які святкували, тому багато магазинів були відчинені, включно з цим. Каладіна направили до ящика з різним мотлохом, і він почав порпатися в ньому, а Сил сиділа на його плечі. Він знайшов бритву Скелі. І кілька пензлів Сиґзіла. І...
Він підняв маленького дерев’яного коника, вирізьбленого до найдрібніших деталей.
Сил ахнула з трепетом.
— Я загубив коника ще до того, як опинився на Розколотих рівнинах, — пригадав Каладін. — Я загубив його ще в Алеткарі. Тіен дав його мені вдень, коли нас забрали в армію, і його забрали разом з іншими моїми речами, коли я став рабом. Як...
Каладін пригорнув коника до грудей. Він був настільки вражений, що пішов геть, а потім мусив повернутися, щоб заплатити за те, що взяв. Після того побіг назад до таверни. Раніше Каладін пообіцяв, що зустрінеться з Даббідом, Норілом та іншими, яких урятував із монастирської лікарні, щоб розслабитися після вчорашніх подій.
Каладін зробить те, що попросив Далінар, і вирушить рятувати Вісника Іші. Однак це завдання на завтра. Сьогодні ж має виконати ще одну обіцянку. Зрештою, він казав Тефту, що приєднається до цих зустрічей і почне піклуватися про себе.
Далінар відчув заряд енергії, вдихнувши запах чистого прохолодного гірського повітря. Він стояв на вершечку вежі, впиваючи його, притискаючись до Навані, і її тепло пригорталося до нього. Сонце сіло, і йому на сьогодні вистачило звітів. Він хотів провести час із дружиною та подивитися на зірки.
— Я мав знати, що ти знайдеш вихід сама, — прошепотів він Навані, коли місяць Номон залив їх світлом. — Я повинен був побачити твій потенціал.
Вона стиснула руки чоловіка.
— Я теж його не бачила. Довго відмовлялася це зробити.
Далінар почув гуркіт у своїй свідомості. Проте не сердитий. А радше... задумливий.
— Прародитель бур не знає, що з цим робити, — сказав Далінар. — Здається, він вважає це дивним. Очевидно, його Виковувач уз і Виковувач Охоронниці ночі іноді мали стосунки, але Виковувач Родича завжди тримався окремо.
— Родич... цікавий, — сказала Навані. — Я познайомлю вас, коли спрен буде готовий. Це може зайняти деякий час.
— За умови, що це станеться протягом десяти днів. Не можу гарантувати, що відбудеться після цього.
— Та угода, яку ви уклали...
— Мені шкода. Я мусив укласти угоду, коли він явився мені. Це не все, що ми хотіли, але...
— Це хороша угода, Далінаре. Навіть натхненна. У нас буде мир, навіть якщо доведеться відмовитися від Алеткару. Я думаю, ми всі усвідомлювали, що це було можливо. Натомість це дає нам шанс. Я просто прагну... Остання умова, на яку ти погодився. Вона мене хвилює.
Він кивнув і прошепотів:
— Так. Я знаю.
Проте це був його обов’язок. Пожертвувати собою, якщо потрібно, заради всіх інших. У цьому... У цьому Тараванджіан мав рацію.
Далінар досі відчував, що смерть Тараванджіана неправильна. І Далінар ніколи не матиме шансу довести, що його шлях правильний. Помер. Без прощання. Згорів у ще одній дурній змові з метою маніпулювати Сетом.
— Принаймні ми можемо зупинити кровопролиття, — мовила Навані. — Накажи нашим військам тримати позиції та чекати поєдинку.
— Добре.
Хіба що... Може, Далінарові варто було наполягати, щоб поєдинок відбувся
«Щось не так, — подумав він. — Щось змінилося. Нам потрібно підготуватися до наступних десяти днів». Від цієї правди в нього закрутило в животі.
— Я відчуваю твою напругу, — зауважила Навані.
— Я намагаюся передбачити наслідки того, що зробив, — сказав Далінар.
— Найправдивіша інформація, яку ми маємо, вказує на те, що цей поєдинок — наша найбільш розумна надія на успіх. І я сумніваюся, що будь-хто, кого виставить ворог, зможе подолати Буреблагословенного.
— Я... не збираюся виставляти Каладіна, яхонтосерденько моє.
— Чому? Він же наш найкращий воїн.
— Ні, — відповів Далінар. — Він наш найкращий солдат. Але навіть якби він був у найкращій бойовій формі, не думаю, що став би нашим найкращим воїном. Або найкращим убивцею. Дотепник каже, що ворог не може порушити нашої угоди і навряд чи спробує її неправильно витлумачити — принаймні навмисно. Насправді Дотепник, здається, думає, що перемога вже за нами, але він отримав те, що хотів. Одіозум залишиться в пастці в будь-якому випадку. Проте я хвилююся. Я щось не врахував — це точно. Принаймні вважаю, що залишив Одіозуму занадто багато можливостей продовжувати битися в найближчі десять днів.
— Ми знайдемо відповіді, Далінаре. Наразі в нас є мета. Якщо ти зможеш виграти цей поєдинок, буде достатньо. Ми знайдемо спосіб жити в цьому новому світі, коли співуни оселяться на своїх землях, а люди — на своїх.
Навані знову стиснула його руку, і він глибоко вдихнув, прагнучи насолодитися цим моментом. Буревії, як же добре обіймати її. Під ними в нічній темряві яскраво сяяли вогні вежі, а внизу, в коридорах, було так