Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 289)

Однак Променисті узи вимагали волевиявлення, а її мати не могла промовити Ідеали — хоча Шукачі стверджували, що початок процесу створення уз цього не вимагає. Вони також думали, що перетворення на Променисту зцілить її матір, хоча не могли сказати напевно. Душевні рани складні, як вони пояснювали, і зцілення значною мірою залежить від самої особи.

Джакслім усе ще могла цього хотіти, чи не так? Вона ще могла вибирати?

— Послухай, мамо, — благала Венлі в Ритмі миру. — Почуй мене. Будь ласка.

Венлі почала співати Пісню Ранків. Першу пісню, яку вивчила. Материну улюблену. Поки вона співала, слухачі збиралися навколо, опускаючи зброю. Вони почали наспівувати ритми у такт її пісні.

Коли Венлі закінчила, Т’юд став біля неї на коліна. Маленький спрен проскочив у тіло Джакслім, щоб знайти її яхонтосерце, але жодних змін не відбулося. Венлі дістала сферу Буресвітла, але мати не випила її.

— Це було прекрасно, — сказав Т’юд. — Минуло дуже багато часу, відколи я чув пісні.

— Я поверну їх вам, — прошепотіла Венлі, — якщо приймете мене. Я цілком зрозумію, якщо ви цього не зробите, але я привела із собою інших Променистих, моїх друзів. Разом із деякими ворогами, які вирішили втекти й стати слухачами.

Т’юд замугикав у Ритмі скептицизму.

— Знову ж таки, якщо ви не приймете мене, це зрозуміло, — сказала Венлі. — Але хоча б послухайте моїх друзів. Вам знадобляться союзники, щоб вижити в цьому новому світі, світі Приборкувачів Сплесків. Ми не можемо вижити самі, як раніше.

— Ми не самі. Думаю, ти побачиш, що для нас усе змінилося, як і для вас.

Венлі заспівала в Ритмі задумливості. А потім почула шкрябання, наче камінь терся об камінь. Чи... кігті об камінь?

На Венлі впала тінь, і вона здригнулася, побачивши міцну довгу шию, що завершувалася моторошною головою у формі наконечника стріли. Прірводемон. Тут. І ніхто не панікував.

Буря забирай!

— Так ось... — прошепотіла вона. — Ось як ви вибралися з прірви тієї ночі, під час бурі?

Т’юд прогудів у Ритмі впевненості.

Перш ніж вона встигла вимагати відповіді, її перервало щось інше. Голос.

— Венлі? Венлі, це ти?

Венлі опустила голову й побачила, що очі матері зосередилися, побачивши її.

«Твої Слова, Венлі, — сказав далекий вижіночений голос у її голові, — тепер прийнято».

116

Милосердя

Так само я з нетерпінням чекаю того, щоб служити тобі, новий Одіозуме. Той, хто ще так нещодавно був одним із них. Ти розумієш. Ти один з тих, кому я очікував поклонятися.

Приблизно через чотири години після похорону Тефта Каладін пішов шукати Далінара. Чорношип повернувся минулої ночі, але того вечора Каладін був надто виснажений, щоб зробити щось більше, ніж віддати йому честь і піти спати.

Тож він перепросив, покинув святкування у винарні Джора й полетів до вершини вежі. Було так приємно ширяти самостійно. Тут, як повідомив посланець, який приніс йому вістку, Каладін і Сил знайшли Виковувача уз... ну, Виковувача уз Прародителя бур... який приймав звіти від Навані. Іншої Виковувачки уз. До цього потрібно звикнути.

Каладін і Сил мали намір зачекати поза невеликою кімнатою для нарад, доки Далінар не закінчить свою зустріч, але, щойно побачивши їх, він перервав її й швидко підійшов.

— Каладіне. Я хотів поговорити з тобою.

— Ви були зайняті, сер, — Каладін опустив погляд на свою форму. — Мабуть, не треба було її надягати.

Далінар аж почервонів. Яке дивовижне видовище.

— Щодо цього, — сказав він, — мені слід було знати, що я не зможу — і не повинен — намагатися відправити у відставку когось, як ти...

— Сер, — перебив Каладін. Він глянув на Сил, і та кивнула. Потім повернувся до Далінара. — Сер, ви мали рацію. Мені ще багато чого потрібно зцілити, перш ніж я знову зможу командувати.

— Навіть зараз? — спитав Далінар, глянувши на чоло Каладіна, на якому більше не було тавра. — Після того, чого ти досяг? Після присяги Четвертого Ідеалу?

— Ідеали не виправляють нас, сер, — сказав Каладін. — Ви ж це знаєте. Ми повинні самі себе виправити. Можливо, з невеликою допомогою. — Він віддав честь. — Ви були на правильному шляху, так вчинивши зі мною, сер. Мені потрібно на деякий час відволіктися від бою. Можливо, знадобиться стільки часу, що я ніколи не повернуся до повноцінного командування. У мене є робота — допомагати таким людям, як я та Даббід. Я хотів би попросити вашого дозволу продовжити свою справу.

— Добре. Ти виріс, солдате. Небагато людей мають мудрість зрозуміти, коли їм потрібна допомога. Іще менше мають сили піти й отримати її. Молодець! Дуже добре зроблено.

— Дякую, сер.

Далінар завагався — здавалося, його щось непокоїло. Він заклав руки за спину, спостерігаючи за Каладіном. Усі інші святкували. Але не Далінар.

— Що сталося, сер? — запитав Каладін.

— Я ще не оприлюднив цієї новини, але ми з Одіозумом призначили час для нашого поєдинку захисників.

— Чудово. І коли це відбудеться? — За десять днів.

— Десять... днів?

Далінар кивнув.

Сил ахнула, а Каладін відчув сплеск тривоги. Він завжди думав... Він провів цей рік, припускаючи, що...

— Сер, я не можу...

— Знаю, синку, — тихо вимовив Далінар. — Ти все одно не підійшов би на роль захисника. Це мені треба зробити самому.

По шкірі Каладіна пробіг холодок. Десять днів.

— Війна... Це означає... що вона закінчиться?

— Так чи інакше, вона закінчиться, — сказав Далінар. — Умови наберуть чинності через десять днів після поєдинку. Він вирішить долю Алеткару серед... решти питань. Незважаючи на це, військові дії триватимуть до того дня, тому ми повинні залишатися пильними. Я очікую, що ворог намагатиметься захопити те, що зможе, до того, як договір остаточно визначить кордони. Можливо, тут я прорахувався. Попри це, кінець уже видно. Але мені знадобиться чиясь допомога до початку цього поєдинку. Це не просто бій на мечах — я не можу пояснити, що саме там буде. Я теж не впевнений, що сам розумію, але все більше переконуюся, що мені потрібно досконаліше оволодіти своїми силами.

— Не знаю, чи зможу допомогти з цим, сер, — сказав Каладін. — Хоча в нас спільний Сплеск, наші здібності здаються дуже різними.

— Так, але є дехто, хто може мені допомогти. На жаль, він божевільний. А тому, Каладіне, ти зараз не потрібен мені як солдат. Ти потрібен мені як лікар. Ти з тих небагатьох, хто особисто розуміє, що означає, коли власний розум зраджує тебе. Чи хочеш ти вирушити на завдання — відновити його розум та знайти спосіб допомогти йому, щоб він зміг допомогти мені?

— Звичайно, сер. Хто він?

— Вісник Іші. Творець Присяги, Вісник Істини й той, хто колись зв’язав Сплавлених.

Сил тихо свиснула.

— Сер, — сказав Каладін, відчуваючи збентеження. — Десяти днів недостатньо, щоб допомогти людині навіть зі звичайним бойовим шоком. На це знадобляться роки, якщо ми взагалі зможемо знайти дієві методи. Щоб допомогти Віснику... Що ж, сер, їхні проблеми, здається, набагато серйозніші за мої.

— Я знаю, солдате. Але думаю, що недуга Ішара має надприродний характер, і він дав мені підказки, як допомогти йому одужати. Усе, що мені зараз потрібно від тебе, — це згода допомогти. І бажання вирушити до Шиновару в дещо... дивній компанії.

— Сер?

— Поясню пізніше, — сказав Далінар. — Мені потрібен час, щоб обдумати все й вирішити, що я справді хочу зробити.

Каладін кивнув, але глянув на Сил, і та знову свиснула.

— Десять днів? — перепитала вона. — Гадаю, що все відбувається...

Далінар повернувся до кімнати для нарад, потім зупинився й потягнувся рукою до чогось на сусідньому столі. Це флейта?

Дотепникова флейта.

— Забрав її в Цуп, — пояснив Далінар, передаючи флейту Каладіну. — Вона сказала, що Даббід упізнав цю річ — вона твоя.

— Так, — сказав Каладін із благоговінням. — До речі, як там Цуп?

— Мій обід зник. Тож я б сказав, що з нею все добре. Ми знайшли її спрена, коли вежа відновилася, і вони з якоїсь причини вирішили ходити повсюди з яскраво-червоним курчам. — Він зітхнув. — Хай там як, вона сказала, що знайшла флейту в ящику торговця на ринку Розрив.

Того, що продає трофеї з Розколотих рівнин. Там можуть бути й інші речі, які твої люди мусили покинути.

«Що?»

— А вона сказала, що то за торговець? — запитав Каладін.

Прокинувшись, Переслідувач глибоко й розлючено вдихнув.