Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 292)

«Що воно тоді означало? Моє життя?» — запитала вона, чекаючи.

«СЕНС — СПРАВА СМЕРТНИХ, — відповів Об’їзник. — НЕ БУР».

«Це сумно».

«СПРАВДІ? Я ДУМАЮ, ЩО ЦЕ НАДИХАЄ. СМЕРТНІ ШУКАЮТЬ СЕНС, ТОЖ ЛОГІЧНО, ЩО ВОНИ ПОВИННІ ЙОГО СТВОРИТИ. ТИ САМА МАЄШ ВИРІШИТИ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЕШОНАЙ. ЩО ТИ МАЛА НА УВАЗІ».

«Якщо я вирішую, то я зазнала поразки, — подумала вона. — Я віддала свій народ на поталу ворогу. Я померла на самоті, переможена. Я зрадила дар предків. Мені соромно за всі попередні покоління слухачів».

«Я Б ПОДУМАВ НАВПАКИ, — сказав Об’їзник. —  ЗРЕШТОЮ, ТИ ЗРОБИЛА ТАКИЙ САМИЙ ВИБІР, ЯК І ТВОЇ ПРЕДКИ. ВІДДАЛА СИЛУ ЗА СВОБОДУ. Ти ЗРОЗУМІЛА ТИХ СТАРОДАВНІХ СЛУХАЧІВ ТАК, ЯК МАЛО ХТО КОЛИ-НЕБУДЬ РОЗУМІВ АБО КОЛИ-НЕБУДЬ РОЗУМІТИМЕ».

Це дало їй спокій, і вона відчула, що її сутність починає розтягуватися. Наче рухається до чогось далекого.

«Дякую», — сказала вона Об’їзнику.

«Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ. Я ДИВИВСЯ, ЯК ТИ ПАДАЄШ, І НЕ ЗУПИНИВ ЦЕ».

«Дощ не може зупинити кровопролиття, — сказала вона, згасаючи. — Але потім усе одно омиває світ. Дякую тобі».

«Я МІГ ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ, — відповів Об’їзник. — МОЖЛИВО, ПОВИНЕН БУВ».

«Цього... достатньо...»

«НІ. Я  МОЖУ ЗРОБИТИ ТОБІ ОСТАННІЙ ПОДАРУНОК».

Ешонай перестала розтягуватися, а натомість виявила, що її тягне до чогось потужного. У неї не було очей, але вона раптом усвідомила: це буря. Вона стала бурею. Кожен гуркіт грому вона відчувала як биття свого серця.

«ДИВИСЬ, — сказав Об’їзник. — ТИ ХОТІЛА ЗНАТИ, ЩО ТАМ, ЗА НАСТУПНИМ ПАГОРБОМ. РОЗДИВИСЯ ЇХ УСІ».

Вона ширяла разом з ним, огортаючи землю, літаючи над нею. Її дощ омив кожен пагорб, і Об’їзник дозволив їй побачити світ очима бога. Вона була скрізь, куди дув вітер. Відчувала все, до чого торкався дощ. Знала про все, що освітлювала блискавка.

Здавалося, вона летіла цілу вічність, підтримувана власною сутністю Об’їзника. Вона бачила людей у їхній нескінченній різноманітності. Бачила полонених паршменів, але й бачила надію на їхню свободу. Вона бачила істот, рослини, прірви, гори, сніги... вона побачила все. Все.

Цілий світ. Вона його побачила. Кожен маленький шматочок був частиною ритмів. Сам світ був ритмами. І Ешонай під час цієї незвичайної подорожі зрозуміла, як вони поєднуються.

Це було чудово.

Коли Об’їзник закінчив свою подорож — виснажений, він покульгав в океан за Шиноваром, — Ешонай відчула, як він відпустив її. Вона згасла, але цього разу відчула, як вібрує її душа. Вона розуміла ритми так, як ніхто ніколи не зміг би, не побачивши світу, як вона.

«ПРОЩАВАЙ, ЕШОНАЙ, — сказав Об’їзник бур. — ПРОЩАВАЙ, ПРОМЕНИСТА».

Розриваючись від пісень, Ешонай дозволила собі відійти у вічність, схвильована, дізнавшись, що лежить по той бік.

Епілог

Брудні фокуси

Дотепник походжав коридорами старого палацу Елгокара на Розколотих рівнинах, шукаючи глядачів. Він підкинув монету в повітря, потім схопив її, а тоді витягнув долоню вперед і розчепірив пальці, щоб показати, що монета зникла. Але, звісно, вона таємно лежала в іншій долоні, прихована від очей.

— Розповідати історії, — сказав він, звертаючись до порожнього коридору, — це, по суті, обман.

Швидким рухом він засунув монету за пояс, усе ще розмахуючи іншою рукою для відволікання. За мить виставив перед собою руки, обидві порожні. Додав театральності, закачавши рукави.

— Складність, — сказав він, — полягає в тому, щоб змусити всіх повірити, що ти прожив тисячу життів. Змусити їх відчути біль, якого сам не відчував, змусити побачити те, чого ти сам не бачив, і змусити пізнати правду, яку ти вигадав.

Монета з’явилася в його руці, хоча він знову просто витягнув її з-за пояса. Дотепник прокотив її по кісточках пальців, а потім розділив надвоє — адже завжди були дві склеєні монети. Він підкинув їх угору, зловив, а потім зробив так, щоб їх стало чотири, додавши дві, які ховав у другій руці.

— Ті самі брудні фокуси використовуються і для розповідання історій, — продовжив Дотепник, — і для бійки в провулку. Змусь супротивника подивитися не туди, щоб дати йому по пиці. Змусь його передбачити удар і підготуватися, а сам зміни положення. Завжди бий їх туди, куди вони не очікували.

Він з розмаху простягнув уперед обидві руки, знову порожні. Ідея, що сиділа на його куртці, бадьоро задзижчала.

— Я знайшла одну! — сказала вона. — У тебе за поясом!

— Цить ти, — велів Дотепник. — Нехай глядачі будуть вражені.

— Глядачі?

Дотепник кивнув убік — кілька дивних спренів летіли в повітрі за ним. Майже невидимі, за ними тяглося червоне світло. Спрени вітру, але неправильного кольору. А ця старенька спренка розширює свій вплив. Йому було цікаво, до чого це приведе. А ще він був нажаханий. Проте ці дві емоції не виключали одна одну.

— Не думаю, що їх цікавлять твої фокуси, — сказала Ідея.

— Усіх цікавлять мої фокуси.

— Але ж ти можеш змусити монети зникнути за допомогою Світлопрядіння. Тож не має значення, скільки ти ховаєш за поясом. І якщо ти зробиш щось дивовижне, усі гадатимуть, що це все завдяки Свілопрядінню!

Дотепник зітхнув, підкинув чотири монети в повітря, потім спіймав їх і показав лише одну.

— Вони тут навіть не використовують монети як гроші, — додала Ідея. — Тож ти тільки зіб’єш їх з пантелику. Використовуй сфери.

— Сфери світяться. І занадто великі, щоб заховати в долоні.

— Це все відмовки.

— Усе моє життя — лише відмовки. — Він покрутив монету на кісточках пальців. — Ілюзія без Світлопрядіння — це дещо величніше, Ідеєчко.

— Тому що це підробка?

— Тому що глядачі знають, що це підробка, — пояснив Дотепник. — Коли вони дивляться і дозволяють собі бути враженими, вони приєднуються до ілюзії. Вони дають тобі щось життєво важливе. Щось потужне. Щось істотне. Свою віру. Коли ти й глядачі починаєте виступ, знаючи, що буде представлена брехня, їхня енергія бажання вібрує в гармонії з твоєю. Вона рухає тобою. І коли наприкінці вони йдуть геть, вражені, але знаючи, що їх обманули — з їхнього дозволу, — вистава залишається в їхній пам’яті. Тому що брехня була якоюсь справжньою. Тому що вони знають, що якби розібрали її на частини, то дізналися б, як здійснили цю брехню. Усвідомлюють, що мали бути недоліки, які вони могли виявити. Знаки. Секрети.

— Така... ілюзія краща... — промовила Ідея, — тому що вона гірша, ніж ілюзія з використанням справжньої магії?

— Саме так.

— Це дурниці.

Дотепник зітхнув, кинув монету на підлогу, вона відскочила із металевим дзеньк, і він зловив її.

— Чи не злітала б ти трохи подокучати комусь іншому?

— Гаразд! — схвильовано вигукнула Ідея.

Вона сповзла з Дотепникової куртки на підлогу, а потім чкурнула геть. Його глядачі — спотворені спрени вітру — полетіли за нею. Зрадники.

Дотепник пішов бічним коридором, аж раптом щось відчув. Поколювання, від якого його Енергоподихи пошаленіли.

«Ага...» — подумав Дотепник. Він очікував цього — зрештою, саме тому він і покинув вежу. Одіозум не міг знайти його там.

Він пішов до колишньої вітальні Елгокара і зробився доступним — його стало видно, легко до нього дістатися. Потім, коли істота увійшла до непоказної кам'яної кімнати, Дотепник вклонився і промовив:

— Ласкаво прошу, Райзе! Наче ж нещодавно бачилися.

«Я помітив, що ти доклав руку до створення цього договору», — награно промовив голос у його голові.

— Ти завжди був розумним, — сказав Дотепник. — Тобі це підказала моя манера висловлювання, моя кмітливість у переговорах чи те, що я включив у текст своє ім'я?

«У яку гру ти граєш?»

— У гру здорового глузду.

«Е... Що?»

— Здоровий глузд, Одіозуме. А в мене є тільки нездоровий глузд. Ну, і ще кілька дрібних монет, але монети тут — безглузді, тож ми можемо не звертати на них уваги. Безглуздостей у мене багато, і ти ніколи не дбав про ті, які я показую. Тож натомість здоровий глузд, що має значення, — це здоровий глузд Далінара, який він показав тобі, глузуючи.

«Я тебе ненавиджу».

— Райзе, любий, — сказав Дотепник, — вважається, що ти ідіот. Говоритимеш занадто багато таких розумних речей — і мені доведеться дещо переосмислити. Я знаю, що ти відкоригував договір, намагаючись отримати перевагу. Що ти відчуваєш, знаючи, що Далінар переміг тебе?

«Я помщуся, — промовив Одіозум. — Навіть якщо це займе цілу вічність, Цефандрію, я знищу тебе».

— Ну й розважайся! — гукнув Дотепник, крокуючи до дверей. — Дай мені знати, як задумливість вплине на тебе. Одного разу я витратив на неї ціле століття і думаю, що це покращило мій колір обличчя.