Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 277)

«Навані, — сказав Родич. — Я приймаю твої Слова».

Сила нахлинула на Навані. Наповнила її, змусивши біль випаруватися, як воду на плиті. Разом з Родичем вона створила Світло. Енергія пронизала її, так наповнила, що вона відчула, як та виривається з очей і рота, коли подивилася на Моаша і промовила:

— Важить шлях, а не прибуття, сволото.

Лірін завис у повітрі, тремтячи, із міцно заплющеними очима. Він пам’ятав падіння та жахливу бурю. Темряву.

Це все зникло. Щось смикнуло його за руку — уповільнило падіння досить обережно, щоб не відірвати руку, але достатньо різко, щоб вона заболіла.

Тиша. Під час бурі. Він помер?

Розплющивши очі, поглянув угору і побачив стовп променистого світла, що простягався на сотні футів у повітрі, стримуючи бурю. Спрени вітру? Їх були тисячі й тисячі.

Лірін звисав з кулака Сколкозбройного в рукавичці від блискучої Сколкозбруї. Броня, яка здавалась живою, сяяла яскравою блакиттю по швах, а на грудях красувалися гліфи Четвертого мосту.

Летючий Сколкозбройний. Буревії! Це ж він.

Каладін довів це, повернувши їх правим боком догори, а потім підняв Ліріна й міцно обійняв. Примітно, що коли Лірін торкнувся Збруї, він не відчув її. Вона стала зовсім прозорою — фактично ледве помітною, як слабкий контур навколо Каладіна.

— Вибач, батьку, — сказав Каладін.

— Вибачити? За... за що?

— Я подумав, що твій шлях, можливо, правильний. І що я помилявся. Але не думаю, що все так просто. Думаю, що ми обидва маємо рацію. По-своєму.

— Думаю, що, можливо, зможу це прийняти, — сказав Лірін.

Каладін відкинувся назад, досі тримаючи батька, поки вони ледь бовталися на висоті двадцяти футів над скелями. Бурекляття. Невже так близько?

— Ледь устиг, так, синку?

— Лікар повинен діяти своєчасно й точно.

— А це було своєчасно?

— Ну, ти ж ненавидиш, коли люди марнують час.

Каладін усміхнувся, а потім замовк, відпустивши Ліріна однією рукою — що дещо збентежило, хоча тепер Лірін, здавалося, ширяв сам по собі. Каладін торкнувся його чола пальцями, і вони відчувалися, як голі, попри те що їх обрамляв контур рукавиці.

— Що це? — запитав Каладін.

Лірін із деяким збентеженням пригадав, що зрештою дозволив цьому однорукому дурню Норілу зробити це із собою. Намалювати на лобі гліф «шаш».

— Я подумав, — сказав Лірін, — що якщо ціла вежа виявила віру в мого сина, я міг би спробувати зробити те саме. Вибач, синку. За те, що я накоїв.

Він протягнув руку й відкинув волосся Каладіна, щоб подивитися на тавро.

Але коли це зробив, то побачив, що струпи відшаровуються, і тавра відпадають на каміння внизу, наче викинута переросла мушля. Залишилася чиста гладенька шкіра.

Каладін вражено потягся до лоба. Потицяв шкіру й здивувався. А потім засміявся, ще міцніше обійнявши Ліріна.

— Обережно, синку, — попередив Лірін. — Я не Променистий. Ми, смертні, ламаємось.

— Променисті теж ламаються, — прошепотів Каладін. — Але потім, на щастя, ми заповнюємо тріщини чимось міцнішим. Уперед. Ми повинні захистити людей у цій вежі. Ти по-своєму. Я по-своєму.

111

Звільнений

І тому мене не засмутили нещодавні події.

Далінар повернувся з видіння Прародителя бур і виявив, що все ще летить із Вітробігунами — у масці на обличчі, загорнутий у кілька шарів захисного одягу.

Він почувався незграбним і повільним після того, як кілька хвилин тому був вітром. Але насолоджувався тим, що почув і відчув. Тим, що сказав.

«Ці Слова прийняті».

Що б не відбувалося на Урітіру, Каладін зіткнеться з цим у повній силі. Благослови Всемогутній на небесах, щоб цього було достатньо і щоб Вітробігун зміг дістатися до Навані. Наразі Далінару доведеться зосередитися на поточному завданні.

Він волів збільшити швидкість, але, звичайно, це нічого не дало. Він не контролював цей неповноцінний політ — у ньому Далінар був не більше ніж стрілою, яку кинула в повітря чиясь інша сила, і цю стрілу шмагали ревниві вітри, які не хотіли, щоб Далінар вдирався в їхнє небо.

У глибині душі він визнавав, що ці скарги якісь дитячі. Він летить. Долає сотні миль менш ніж за пів години. Його теперішня подорож була дивом, неймовірним досягненням. Але на короткий час він пізнав дещо краще.

Принаймні цей політ майже завершився. Це був відносно швидкий стрибок від полів бою в Емулі до кордону Тукару, де помітили табір Ішара. Основна частина армій бога-жерця змінила позиції під час кампанії коаліції, зміцнюючи позиції на випадок, якщо співуни або армія Далінара спробують просунутися до Тукару.

 Тож коли загін Далінара досяг узбережжя, вони знайшли там кілька безлюдних таборів, позначених великими шрамами від багать на кам’янистій землі. Місцевість облисіла — дерева повирубували на будівництво, з пагорбів позбирали все їстівне. Тут, на заході, де росло більше рослин, армія могла сама добувати їжу та полювати, щоб залишитися в живих. На Нічийних пагорбах таке було неможливим.

Сиґзіл уповільнив свій загін з п’ятьох Вітробігунів, Далінара та Сета й завис над землею. Під ними розкинулося велике шатро Ішара, а кілька сотень солдатів стояли кільцем перед ним. Вони носили схожий одяг: обладунки зі свинячої шкіри та гартовані кіраси, пофарбовані в темно-синій колір, ближчий до чорного, ніж відтінок Холінів. Не справжня форма, але принаймні схоже на неї. Враховуючи відсутність Душезаклиначів і переважання пастухів у цій місцевості, таке спорядження було логічним. Озброєні переважно списами, хоча деякі мали сталеві мечі.

— Вони вже чекають на нас, — сказав Вітробігун-азіш, фіксуючи Далінара в повітрі, щоб той не відлетів. — Ясновельможний, мені це не подобається.

— Ми всі Променисті, — зауважив Далінар, — у нас є багато самоцвітів і Виковувач уз, щоб перезарядити сфери. Ми як ніхто інший готові до будь-чого, що може статися внизу.

Ротний лорд глянув на Сета, який нібито літав завдяки Сиґзілу, але насправді використовував власне Буресвітло. Природно, що Далінар відкрив Сиґзілу цю таємницю — він не залишив би офіцера у невіданні про можливості своєї команди.

— Дозвольте мені спочатку послати когось іншого, — попросив Сиґзіл. — Поговорити, дізнатися, чого вони хочуть.

Далінар зітхнув, а потім кивнув. Він був нетерплячий, але хороших офіцерів не можна виховати, ігноруючи їхні ґрунтовні пропозиції.

— Це було б мудро.

Сиґзіл порадився зі своїми Вітробігунами, а потім метнувся до землі. Очевидно, під «кимось іншим» він мав на увазі себе. Сиґзіл приземлився, і його зустрів сам Ішар, який вийшов із шатра. Далінар одразу впізнав Вісника. Між ними існували узи. Зв’язок.

Солдати, що стояли великим колом, не атакували Сиґзіла. Завдяки розмовам із Шалаш останнім часом Далінар, як він сам гадав, отримав непогане уявлення про старого Вісника. Він завжди уявляв Ішар мудрим, обережним, вдумливим. Насправді його образ завжди чимось нагадував Далінару Ногадона, автора «Шляху королів».

Шалаш розвіяла його ілюзії. Вона описала Ішара як упевненого, нетерплячого чоловіка. Енергійного, радше командира на полі бою, ніж мудрого старого вченого. Саме він відкрив, як подорожувати між світами, і привів людей на Рошар.

Єдина характеристика, яку Шалаш ніколи не використовувала щодо нього, — це хитрий. Ішар був сміливим мислителем, людиною, котра тягнула за собою інших, здавалося б, божевільними ідеями, які спрацьовували. Але він не був хитрим. Або принаймні раніше не був. Шалаш попереджала, що всі вони змінилися протягом тисячоліть, і їхні... особисті примхи ставали все виразнішими.

Далінар не здивувався, що Сиґзіл зміг поговорити з чоловіком, а потім безпечно злетіти назад. Ішар, здавалося, не з тих, хто плануватиме засідку.

— Сер, — сказав Сиґзіл, підпливаючи до Далінара. — Я... не думаю, що він цілком при розумі, попри те що говорить Шалаш.

— Це було очікувано, — промовив Далінар. — І що він сказав?

— Він заявляє, що є Всемогутнім. Богом, народженим знову після розщеплення. Він каже, що чекає на захисника Одіозума, щоб битися з ним перед кінцем світу. Думаю, має на увазі вас, сер.

Моторошні слова.

— Але він готовий поговорити?

— Так, сер, — сказав Сиґзіл. — Хоча мушу вас попередити, що вся ця ситуація мені не подобається.

— Зрозуміло. Спускай нас.

Сиґзіл віддав наказ, вони спустилися на землю й приземлилися в центрі кола із солдатів. Кілька Вітробігунів викликали Сколкозбройці, а інші, які ще не належали до Третього Ідеалу, тримали списи. Вони оточили Далінара кільцем, але він поплескав Сиґзіла по плечу й змусив їх розійтися.

Великий князь підійшов до Ішара, Сет, як тінь, слідував за ним з одного боку, Сиґзіл — з іншого. Далінар не очікував, що старий Вісник виявиться таким сильним на вигляд. Далінар звик до слабкості таких старців, як Тараванджіан, але перед ним стояв воїн. Хоча був одягнений у мантію та носив бороду подвижника, його передпліччя та постава чітко свідчили про те, що він звик тримати зброю.

— Захиснику Одіозума, — сказав Ішар гучним низьким голосом азірською мовою. — Я довго чекав.

— Я не захисник Одіозума, — відповів Далінар. — Проте хочу бути твоїм союзником у протистоянні з ним.

— Твоя брехня мене не обдурить. Я — Тезим, перша людина, аспект Всемогутнього. Я сам готуюся до кінця світу. Я не повинен був ігнорувати твої попередні повідомлення до мене і тепер бачу, хто ти. Ким маєш бути. Тільки слуга мого ворога міг захопити Урітіру, мій святий престол.