Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 273)

«Ми не можемо, — відповів Прародитель бур. — Поважай його слабкість і не змушуй мене до цього, Далінаре! Ти можеш зруйнувати речі, яких не розумієш, і наслідки можуть бути катастрофічними».

«У тебе немає співчуття? — запитав Далінар. — У тебе немає серця?»

«Я — буря. Я вибрав шлях бурі».

«То вибирай краще!»

Далінар пошукав у темряві, у безмежжі. Він був сповнений Буресвітла в місці, де воно не мало значення.

У місці, де все Зв’язано. Місці поза Гадесмаром. Місці поза часом. Місці, де...

«Що це? — запитав Далінар. — Те тепло».

«Я нічого не відчуваю».

Далінар притягнув до себе тепло й зрозумів.

«Це місце, де ти створюєш видіння, так? — запитав Далінар. — У них іноді дивно йшов час».

«Так, — відповів Прародитель бур. — Але ти повинен мати Зв’язок для видіння. Ти повинен мати для цього причину. Сенс. Видіння не може показувати будь-що».

«Добре», — сказав Далінар, виковуючи узи.

«Що ти робиш?»

«З’єдную його, — відповів Далінар. — Об’єдную його».

Прародитель бур загуркотів:

«З чим?»

108

Миттєвості

Як для таких збентежених, вони якимось чином геніальні.

Каладін здригнувся, збентежено розплющуючи очі. Він лежав у маленькому наметі. Що це, в ім’я Рошару?

Він кліпнув і сів, опинившись поруч із хлопчиком років одинадцяти чи дванадцяти в старомодній формі. Шкіряна спідниця і шолом? Каладін був одягнений так само.

— Як ти думаєш, Деме? — спитав його хлопчик. — Нам треба тікати?

Каладін спантеличено оглянув маленький намет. Потім почув звуки надворі. Поле бою? Так, люди кричать і вмирають. Він підвівся і вийшов на світло, кліпаючи від нього. Якийсь... схил пагорба, на ньому росте кілька вагобрубків. Це не Розколоті рівнини.

 «Я знаю це місце, — подумав Каладін. — Кольори Амарама. Люди в шкіряних обладунках».

Буря забирай, він опинився на полі бою з власної юності. Виснаження далося взнаки. У нього були галюцинації. Каладін-лікар захвилювався від цього.

Підійшов командир загону, молодий і виснажений. Бурекляття, йому не більше ніж сімнадцять-вісімнадцять років. Він здавався Каладіну таким юним, хоча Каладін сам був не набагато старшим. Командир сперечався з невисоким солдатом, що стояв поруч.

— Ми не можемо втриматися, — сказав командир. — Це неможливо. Бурекляття, вони збираються для нового наступу.

— Накази зрозумілі, — сказав інший юнак, якому на вигляд ледь було двадцять. — Ясновельможний Шелер каже, що ми маємо триматися тут. Жодного відступу.

— Та хай його Геєна поглине, — вилаявся командир, витираючи спітніле волосся, оточене струменями спренів виснаження.

Каладін одразу відчув спорідненість із цим бідолашним дурнем. Отримувати нездійсненні накази, коли не вистачає ресурсів? Дивлячись уздовж кривої лінії фронту, Каладін здогадався, що цей чоловік по вуха зав’яз у проблемах, а всі військові вищого рангу мертві. Людей ледве вистачило на три загони, і половина з них була поранена.

— Це вина Амарама, — сказав Каладін. — Грає з життями напівнавчених людей у застарілому спорядженні — усе для того, щоб заслужити повагу, і його перевели на Розколоті рівнини.

Молодий командир насуплено глянув на Каладіна, нахмурившись:

— Не можна так говорити, малий, — він знову провів рукою по волоссю. — Якщо великий маршал це почує, тебе можуть повісити, — чоловік важко зітхнув. — Вишикуйте поранених на цьому фланзі. Скажіть усім, щоб приготувалися триматися. А... ти, хлопче-вістовий, хапай свого друга й візьміть списи. Горе, постав їх попереду.

— Попереду? — запитав інший чоловік. — Ти впевнений, Варте?

— Працюйте з тим, що маєте.... — наказав командир і пішов тим шляхом, яким прийшов. «Працюйте з тим, що маєте».

Усе закрутилося навколо Каладіна, і він раптом згадав саме це поле бою. Він знав, де був. Він упізнав обличчя цього командира. Як він не зрозумів відразу?

Каладін уже був тут. Метався по рядах солдатів, шукаючи... Шукаючи...

Він крутнувся на підборах і побачив юнака — надто молодого, — який наближався до Варта. Мав відкрите, привітне обличчя та надто пружинистий крок, коли наближався до командира.

— Я піду з ними, сер, — сказав Тіен.

— Добре. Іди.

Тіен узяв спис. Він забрав іншого вістового з намету й рушив до того місця, де йому було наказано стояти.

— Ні, Тіене, — благав Каладін. — Я не можу дивитися на це. Тільки не знову.

Тіен підійшов і взяв Каладіна за руку, а потім повів його вперед.

— Усе гаразд, — сказав він. — Я знаю, що ти наляканий. Але тут ми всі можемо стояти разом. Троє сильніші за одного, чи не так?

Він витягнув свій спис, і інший хлопець, який плакав, зробив те саме.

— Тіене, — сказав Каладін. — Чому ти це зробив? Тобі слід було лишатися в безпеці. Тіен обернувся до брата, потім усміхнувся:

— Вони лишилися б самі. Їм був потрібен хтось, хто б допоміг їм почуватися сміливими.

— Їх повбивали, — сказав Каладін. — І тебе теж.

— Тоді добре, що хтось був поруч, щоб допомогти їм не почуватися такими самотніми, коли це сталося.

— Ти перелякався. Я бачив твої очі.

— Звичайно ж перелякався, — Тіен подивився на нього, тут почався наступ, і ворог просунувся на схил пагорба. — А хто б не боявся? Це не змінює того, що мені потрібно бути тут. Заради них.

Каладін згадав, як отримав ножове поранення на цьому полі бою... як сам убив людину. А потім мусив спостерігати, як помирає Тіен. Він зіщулився, передчуваючи ту смерть, але все потемніло. Ліс, намет, фігури — усе зникло.

За винятком Тіена.

Каладін упав на коліна. Тоді Тіен, бідолашний маленький Тіен, обняв Каладіна й так тримав.

— Усе гаразд, — прошепотів він. — Я тут. Щоб допомогти тобі почуватися сміливим.

— Я не та дитина, яку ти бачиш, — прошепотів Каладін.

— Я знаю, хто ти, Келе.

Каладін подивився на брата. Якимось чином у ту мить Тіен став цілком дорослим. А Каладін був дитиною, що пригорнулася до нього. Трималася за нього, коли полилися сльози, і він дозволив собі оплакати смерть Тефта.

— Це неправильно, — сказав Каладін. — Це я повинен тримати тебе. Захищати тебе.

— І ти це зробив. А я допоміг тобі, — він міцно обійняв Каладіна. — Чому ми б’ємося, Келе? Чому ми продовжуємо наш шлях?

— Не знаю, — прошепотів Каладін. — Я забув.

— Для того, щоб бути один з одним.

— Вони всі помирають, Тіене. Всі помирають.

— Так і є, хіба ні?

— Це означає, що все не має значення, — сказав Каладін. — Нічого не має значення.

— Бачиш, це неправильний погляд, — Тіен міцніше обійняв його. — Оскільки ми всі зрештою потрапляємо в одне й те саме місце, миттєвості, які ми провели одне з одним, — єдине, що має значення. Тоді, коли допомагали одне одному.