Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 271)

— Мій спадок недоторканий! — заревів Переслідувач, змусивши Венлі злякано відсахнутися. — І це повне божевілля! Я проявлю себе й продовжу свою традицію!

— Ні! — вигукнула Лешві, передаючи людину з кляпом у роті одній із Небесних.

Лешві схопила Переслідувача, але той залишив оболонку в її руці, вирвався стрічкою світла й перетнув атріум, летячи над підлогою.

— Ні... — прошепотіла Венлі.

Переслідувач з’явився над Буреблагословенним. Сплавлений відірвав від своєї руки загострений шип панцира, а потім, тримаючи його, як кинджал, схопив чоловіка, що стояв на колінах, за плече.

Каладін Буреблагословенний підняв очі й завив, і цей звук, здавалося. завібрував сотнею дисонантних ритмів. Венлі у відповідь налаштувалася на Ритм згуби.

Переслідувач замахнувся шипом, але Буреблагословенний схопив його за руку й повернувся, так швидко, що його образ розмився в повітрі. Він якимось чином опинився позаду Переслідувача, а потім дістав десь з-під одягу ніж, рухаючись із такою швидкістю, що Венлі було важко за ним стежити. Буреблагословенний ударив ножем по шиї Переслідувача, і той ледь встиг вилетіти з оболонки.

Він знову матеріалізувався й спробував схопити Буреблагословенного. Але сутички вже не сталося. Каладін рухався, як вітер, швидко й плавно, він встромив кинджал у руку Переслідувача, змусивши того закричати від болю. Потім ударив Лезіана ножем в обличчя, і той знову вилетів з тіла. Цього разу ніхто не скандував і не кричав, але коли Буреблагословенний обернувся, Венлі побачила його обличчя — й негайно налаштувалася на Ритм жахів.

Його очі сяяли, яку Променистого, обличчя перетворилося на маску болю й страждання... але очі... Венлі могла б заприсягатися, що вони світилися жовтувато-червоним відтінком. Як у... як у...

Переслідувач з’явився біля солдатів, що стояли по периметру стіни.

— Нумо! — гукнув він своїм воїнам. — Атакуйте його! Убийте його, а потім й інших Променистих! Наказую вам сіяти хаос і смерть!

Переслідувач кинувся вперед. Солдати пішли слідом, проте відступили. Вони не хотіли битися сам на сам з Буреблагословенним, з його очима, тому Переслідувачу не залишилося нічого іншого, як самому вступити в бій. Венлі не знала, чи усвідомлював він це, але залишилося останнє тіло. Можливо, він знав, що цього разу не зможе втекти, врятувавши свою репутацію.

Буреблагословенний кинувся до нього, і вони зустрілися біля величезного вікна, за яким спалахували блискавки. Переслідувач спробував схопити Каладіна, і той радо кинувся у смертоносні обійми, а потім майстерно викинув себе з ворогом до вікна. Каладін притиснув Переслідувача до скла. За вікном спалахнули блискавки, розсипаючи світло, і вежа затрусилася від грому.

У цю мить Каладін щось зробив із вікном. Коли він відступив, Переслідувач залишився на місці, прилипнувши до скла, знерухомлений і позбавлений Пустосвітла, тож не міг вивільнити душу з тіла. Каладін не атакував. Натомість опустив руку й зарядив Світлом підлогу, але та засвітилася не так яскраво, як повинна.

Голова Переслідувача... її потягнуло вперед, відриваючи від шиї, очі вирячилися. Він застогнав, і Венлі зрозуміла, що Буреблагословенний зарядив підлогу, а потім змусив її притягнути голову Переслідувача. Водночас його тіло лишилося приліпленим до скла.

Каладін розвернувся й попрямував до Небесних, що спостерігали за боєм. Тут голова Переслідувача відірвалася від тіла і з хрускотом упала на підлогу.

— Буреблагословенний, — промовила Лешві, виходячи йому назустріч. — Ти бився й переміг. Я знаю, що твоя втрата болюча, бо смертні...

Каладін відштовхнув її вбік. Він прийшов за Венлі, вона була в цьому впевнена. Вона зібралася з духом, але чоловік минув її, залишивши тремтіти, наспівуючи в Ритмі жахів. Натомість Каладін покрокував до Небесної, яка тримала його батька. Ну звичайно.

Небесна запанікувала, як і будь-хто інший. Вона злетіла в повітря, несучи чоловіка. Слідом злетіли ще двоє Небесних. Буреблагословенний поглянув угору, а потім піднявся в повітря, використовуючи дивний фабріал, який імітував Викиди.

Венлі впала на землю, почуваючись виснаженою, хоча нічого не робила. Принаймні здавалося, що все закінчилося.

Але не для воїнів з особистої армії Переслідувача, які зібралися навколо його трупа. Він загинув удруге від рук тієї самої людини. Його репутація, можливо, зруйнувалася, але він досі залишався Сплавленим. Він знову повернеться.

Солдати повернулися до лазарету, згадавши його останні накази. Вони не змогли вбити Буреблагословенного.

Але могли прикінчити безпомічних Променистих.

Каладін ледве міг ясно думати. Про вбивство Переслідувача він пам’ятав туманно. Знав, що зробив це, але згадати було важко. Думати було важко.

Він злетів, переслідуючи істот, які забрали його батька. Почув крики Ліріна, які лунали згори, — отже, батько витягнув кляп. Кожен звук засуджував Каладіна.

Каладін насправді не вірив, що зможе врятувати батька. Немов Лірін уже був мертвий і кричав на сина з Геєни. Каладін не був упевнений, чому гнався за Небесними, але йому потрібно піднятися високо. Можливо... можливо, він зможе краще бачити з висоти...

Сил мчала попереду, залітаючи в шахти, якими ліфти підіймалися до останніх ярусів вежі. Вона приземлилася на найвищому рівні Урітіру. Каладін прибув після того, як на півдорозі польоту активував другу гирю, а потім перемахнув через поруччя й одним рухом вимкнув пристрій. Він приземлився прямо перед Небесним, який намагався перегородити йому шлях.

«Каладіне...»

Він залишив того Небесного побитим і присмертним, потім прорвався через горішні приміщення. Де?

Дах. Вони полетіли на дах, щоб утекти. І справді, він знайшов ще одного Сплавленого, який блокував сходи вгору, і вдарив його в груди пристроєм Навані та зафіксував той на місці, відправивши Сплавленого в політ, вгору через сходи та в небо.

«Каладіне... Я забула...»

Голос Сил. Вона крутилася навколо нього, але він ледве чув її. Каладін вирвався на вершину вежі. Буря розпливлася навколо них, майже до вершини Урітіру — темний океан чорних хмар, що невдоволено гуркотіли.

Остання з Небесних була тут, тримаючи батька Каладіна. Вона позадкувала, кричачи щось, чого Каладін не міг зрозуміти.

«Каладіне... Я забула... Слова...»

Каладін підступив до Небесної, і та в паніці кинула його батька. Назовні. У темряву. Каладін на мить побачив обличчя Ліріна, перш ніж той зник. У прірві. У вихорі бурі й урагану.

Каладін видряпався на край вежі й подивився вниз. І раптом зрозумів, чому піднявся так високо. Він знав, куди йшов. Він уже стояв на цьому краю. Дуже давно, під дощем.

І цього разу він стрибнув.

107

Об’єднання

Як для таких загублених, вони якимось чином рішучі.

Навані вдалося підвестися, але після кількох кроків — утікаючи до колони, подалі від Моаша, — вона відчула запаморочення й слабкість. Кожен подих викликав муки, і вона втрачала дуже багато крові. Жінка спіткнулася й притиснулася до стіни, щоб не впасти, замазуючи кров’ю зображення кометоподібного спрена.

Вона озирнулася через плече. Моаш невпинно наближався. Не поспішаючи. Він тримав меч з елегантним вигином збоку, так що залишав на підлозі за собою неглибокий проріз.

— Світлоокі, — промовив Моаш. — Брехливоокі. Правителі, яким не вдається правити. Твій син зрештою виявився боягузом, королево. Він плакав і благав мене не вбивати його. Доречно, що він помер так само, як жив.

Вона затамувала подих, не наважуючись відповісти, попри свою лють, і поповзла коридором, залишаючи кривавий слід.

— Сьогодні я вбив друга, — сказав Моаш, і його жахливий голос усе тихішав. — Я був упевнений, що це боляче. Дивно, але це не так. Я став кращим собою. Вільним. Більше немає болю. Я несу тобі тишу, Навані. Це плата за те, що ти зробила. Як ти жила. Як ти...

Навані ризикнула глянути через плече, і Моаш раптово замовк. Він зупинився над тілом Рабоніель. Сплавлена вчепилася однією рукою в його ногу. Він схилив голову, здавалося, спантеличений.

Рабоніель кинулася на нього, вчепившись пазурами в його тіло. Її ноги віднялися, але вона схопила Моаша пальцями, схожими на кігті, гарчачи, і кілька разів ударила його кинджалом, який залишила Навані.

У ножі не залишилося анти-Пустосвітла, але він виснажував Буресвітло Моаша. Рабоніель перевернула лезо. Моаш здригнувся від атаки, відвернувся, намагаючись маневрувати своїм Сколкозбройцем, щоб відбитися від божевільної Сплавленої, яка вчепилася в нього.

«Ворушись!» — подумала Навані. Рабоніель намагалася виграти час.

Навіть з новою силою Навані не дісталася далеко, перш ніж біль став надто сильним. Вона, спотикаючись, увійшла в кімнату з кристалічною колоною, покинувши думки про те, щоб спробувати втекти в тунелі під Урітіру.

Натомість змусила себе наблизитися до колони, а потім упала на неї.

— Родичу, — прошепотіла вона, відчуваючи смак крові на губах. — Родичу?

Вона очікувала почути скигління чи плач — єдину відповідь, яку отримувала за останні кілька днів. Але цього разу вона почула дивний тон, одночасно гармонійний і дисонантний.

Ритм війни.

Далінар летів у повітрі, Підкинутий Вітробігункою Лин, вирушивши на пошуки Вісника Ішара.

Він відчув... гуркотіння. Далеку грозу. Навколо нього стояв ясний день, світило сонце, і важко було повірити, що десь темно й вирує буря. Десь хтось загубився в цій темряві.