Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 270)

— Ну добре, — сказала Рабоніель.

Вона взяла кинджал швидким рухом, показуючи, що не повністю довіряє Навані. І не повинна була.

Рабоніель пішла коридором, а Навані відстала на кілька кроків позаду.

— Перейдімо до цього швидко, Навані, — сказала Рабоніель. — Мені слід думати, що ми двоє...

І тут Сплавлена ступила прямо у фабріальну пастку Навані.

106

Сотня дисонантних ритмів

Як для таких різноманітних, вони якимось чином зосереджені.

Каладін вчепився в обм’якле тіло Тефта й відчув, як усе руйнується. Хиткий фасад упевненості, який він збудував, щоб мати змогу боротися. За яким ховався, удаючи, що все добре.

Сил приземлилася на його плече, обхопивши себе руками, і мовчала. А що було говорити?

 Усе скінчилося.

Усе просто... скінчилося. Навіщо таке життя, якщо він не зміг захистити того, кого любив?

Колись давно він пообіцяв собі, що спробує востаннє. Спробує врятувати людей з Четвертого мосту. І зазнав невдачі.

Тефт був таким енергійним, таким живим. Таким міцним і таким вірним. Він нарешті переміг власних монстрів, по-справжньому став собою, оволодівши даром Променистого. Він був чудовою, люблячою, дивовижною людиною.

Він залежав від Каладіна. Як і Тіен. Як і сотня інших. Але Каладін не зміг їх урятувати. Не зміг захистити.

Сил зарюмсала, зіщулюючись. Каладіну хотілося так само зіщулитися. Можливо, якби він жив так, як хотів батько, то зміг би цього уникнути. Він казав, що б’ється, щоб захистити інших, але зрештою нікого не захистив, чи не так? Він просто знищував. Убивав.

Каладін Буреблагословенний не помер. Його ніколи не існувало.

Каладін Буреблагословенний був брехнею. Завжди був.

Його охопило заціпеніння. Та порожня темрява, набагато гірша за біль. Він не міг думати. Не хотів думати. Нічого не хотів.

Цього разу Адоліна не було поряд, щоб витягнути Каладіна. Змусити його йти далі. Цього разу Каладін отримав саме те, на що заслуговував.

Нічого. І небуття.

Навані завмерла на місці. Рабоніель, раптово вражена неймовірним болем від пастки Навані, впала, упустивши кинджал. Зібравшись із духом, Навані опустилася навкарачки, а потім кинулася вперед, щоб схопити його.

Біль був нестерпний. Але Навані випробувала ці пристрої на собі й знала, на що вони здатні. Вона не відчувала ніг, але зуміла проповзти вперед і встромити кинджал у груди Рабоніель. Навалилася на зброю всією вагою, заганяючи її глибше, і відчула запах смаленого м’яса.

Рабоніель закричала, звиваючись, чіплялася кігтями в Навані. Проте більріал зробив свою справу і не дозволив їй повноцінно відбиватися.

 — Мені шкода, — промовила Навані крізь зуби. — Мені... шкода. Але наступного разу... спробуйте... не... бути... такою довірливою.

Заряд більріала незабаром закінчився. Навані встановила його кілька днів тому з невеликим самоцвітом з Пустосвітлом для підживлення. Він і не повинен був працювати дуже довго. Проте Навані була задоволена радіусом дії. Вона спеціально попрацювала над цією функцією.

Навані сіла, потім обхопила себе руками, намагаючись побороти фантомні відчуття болю. Нарешті подивилася на труп Рабоніель.

І побачила, що очі Сплавленої ворушаться, вони не осклянілі й білі, як у її дочки. Навані відсахнулася.

Рабоніель мляво поворухнула руками, потім повернула голову до Навані.

— Як? — запитала Навані. — Чому ви живі?

— Недостатньо... Світла... — прохрипіла Рабоніель. Вона схопила ніж у грудях і витягла його, охнувши. — Боляче. Я... Я... не...

Вона заплющила очі, але продовжувала дихати. Навані обережно подалася вперед.

— Ти повинна забрати... записник... — промовила Рабоніель. — І повинна... тікати. Вайр... повернеться.

— Ви кажете мені тікати після того, як я намагалася вас убити?

— Не... намагалася... Я... не чую ритмів... Моя душа... помирає... — Рабоніель ледь розплющила очі й поглянула на Навані. — Ти... вправно обдурила мене, Навані. Розумно, розумно. Ти... молодець.

— Як ви можете таке говорити? — спитала Навані, глянувши на стіл і папери на ньому.

— Проживи... так довго, як я... і ти зможеш оцінити... що завгодно... що тебе все ще дивує... Іди, Навані. Тікай... Війна повинна... закінчитися.

Навані відчула нудоту лиш тепер, коли все минулося. Несподіваний біль від зради пронизав. Проте вона підійшла до столу і взяла записник.

«Мені потрібно винести його з вежі, — зрозуміла жінка. — Можливо, це навіть важливіше, ніж Родич. Спосіб остаточно вбити Сплавлених. Спосіб...»

Закінчити війну. Якщо спрени Променистих і Сплавлені можуть померти назавжди, війна може закінчитися, правда?

— О Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Ось у чому справа.

Рабоніель так чи інакше хотіла закінчити війну. Записник, який тримала Навані, був копією, і вона зрозуміла, що оригінал командири армії співунів доставлять у Холінар — напевно, разом із вакуумною камерою та металевими пластинами.

Навані підійшла до Рабоніель.

— Ви хотіли знайти спосіб покінчити з цим, — сказала вона. — Вам байдуже, хто виграє.

— Мені не байдуже, — прошепотіла Рабоніель. — Я хочу... щоб перемогли співуни. Але якщо переможуть... твої... це краще, ніж... ніж...

— Ніж вічна війна, — закінчила за неї Навані.

Рабоніель кивнула, заплющивши очі.

— Іди. Біжи. Вайр буде...

Навані підвела очі — у коридорі промайнула пляма, відбиваючи світло. Вона відчула удар у груди і прохрипіла, на мить ошелешена, перш ніж тіло почав пронизувати біль. Різкий і тривожний.

«Ніж», — подумала Навані, збентежена, побачивши руків’я метального ножа, що стирчало з правого боку грудей. Коли вона вдихнула, біль різко загострився.

Вона підняла очі, притиснувши руку до рани, відчуваючи, як з неї ллється тепла кров. У дальньому кінці коридору повільно йшла постать у чорній формі. У руці з’явився Сколкозброєць. Клинок убивці.

Моаш повернувся.

Отже, великий маршал Каладін мертвий.

Венлі дивилася на людину, настільки охоплену своїм горем, що так і стояла на колінах нерухомо, вже кілька хвилин. І всі спостерігали. Мовчазні Небесні. Похмурі вартові. Люди, які ще не могли в це повірити. Здавалося, ніхто не хотів ні говорити, ні навіть дихати.

Саме так мала почуватися Венлі, втративши сестру. Чому вона не мала емоцій нормальної розумної істоти? Їй було сумно, але вона не думала, що коли-небудь була настільки охоплена горем, щоб поводитися, як Буреблагословенний.

Тембр заспокійливо запульсувала в ній. Усі різні. І Венлі була на правильному шляху.

Проте... насправді не було сенсу повертатися, щоб допомогти зараз, чи не так? Усе скінчено. Лешві спустилася біля неї, доки її ноги не торкнулися підлоги, а потім схилила голову.

«Покажи їй, — запульсувала Тембр, — хто ти».

— Що? Зараз?

«Покажи їй».

Розкрити, хто вона насправді, перед усіма? Венлі зіщулилася від цієї думки, налаштовуючись на Ритм жахів.

Один за одним приземлилися інші Небесні, ніби на знак поваги. До ворога.

— Це дурість, — сказав Переслідувач, штовхаючи Ліріна в руки Лешві. — Не можу повірити, що ми всі просто стоїмо тут.

Лешві підняла очі, перервавши пильнування, і заспівала в Ритмі злості. Потім, на диво, витягла ніж і звільнила руки Ліріна.

— Я не забув, як ти намагалася налаштувати Дев’ятьох проти мене, — сказав Переслідувач, вказуючи на Лешві. — Ти прагнеш знищити мій спадок.

— Твій спадок мертвий, Переможений, — відповіла Лешві. — Він помер, коли ти втік від нього.