Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 269)

Із зусиллям Переслідувач спробував зрушити пристрій і зміг вибратися з нього, залишивши нарукавник притиснутим до вікна, яке було вимазане його помаранчевою кров’ю. Ще більше крові струменіло з тріснутого панцира на грудях.

Каладін підійшов до нього, тримаючи ніж.

— Тікай.

Переслідувач широко розплющив очі й відійшов убік, до своїх солдатів.

— Тікай! — вигукнув Каладін.

Істота замовкла — не співала, не говорила.

— ТІКАЙ ВІД МЕНЕ! — зажадав Каладін.

Переслідувач так і зробив і, стікаючи кров’ю, почав проштовхуватися повз солдатів-співунів. Він відступав і в попередніх сутичках, але цього разу вони обидва знали, що тепер відбувається щось інше.

Ця істота більше не була Переслідувачем. Він це знав. Співуни це знали. І люди, які спостерігали позаду, теж знали. Вони почали скандувати, і в повітрі раптом з’явилися спрени слави.

— Буреблагословенний.

— Буреблагословенний.

— Буреблагословенний.

Тремтячи, Каладін забрав і вимкнув пристрій Навані, а потім повернувся в центр атріуму. Він відчував, як енергія натовпу заряджає його. Треба протидіяти темряві.

Він повернувся й попрямував до лазарету. Двері були відчинені. Коли це сталося? Він ступив до дверей, але побачив, що на підлозі лежать Променисті, вкриті простирадлами. Чому вони не прокинулися? Чи вони прикидаються? Могло б спрацювати, якщо вони вдаватимуть, що ще сплять.

Щось упало згори. Об підлогу перед Каладіном вдарилося тіло, і череп грюкнув об камінь. Він повернувся, і Каладін побачив випалені очі. До болю знайоме бородате обличчя. Обличчя, яке незліченну кількість разів усміхалося йому і стільки ж проклинало його, але завжди було поруч, коли все вкривала темрява.

Тефт.

Тефт був мертвий.

Моаш приземлився недалеко від того місця, де Каладін став на коліна над тілом Тефта. Кілька солдатів, що спостерігали, ступили до Вітробігуна, але Моаш підняв руку й зупинив їх.

— Ні, — тихо сказав він, коли Небесні зависли навколо нього. — Залиште його. Ось як ми перемагаємо.

Моаш точно знав, що відчуває Каладін. Те нищівне почуття відчаю, знання того, що вже нічого не буде як раніше. Ніщо ніколи не стане колишнім. Світло покинуло світ і вже ніколи не спалахне знову.

Каладін колихав на руках тіло Тефта, тихо й жалібно скиглячи. Він почав тремтіти й труситися — став таким же безтямним, як коли помер король Елгокар. Як і тоді, коли Моаш убив Рошона. І якщо Каладін так само реагує на смерть своїх ворогів...

Ну що ж, смерть Тефта була гіршою. Набагато гіршою. Каладін не відновиться навіть за багато років.

— Ось так, — сказав Моаш Сплавленим, — можна зупинити бурю. З цього моменту він буде безпомічним. Стежте, щоб його ніхто не чіпав. Мені треба ще дещо зробити.

Він зайшов до лазарету. Біля задньої стіни стояла модель вежі, вигадлива у своїх деталях, зроблена в поперечному перерізі, дві половинки по боках. Він став навколішки й уважно розглянув копію кімнати з кристалічною колоною.

Поруч із нею, виготовленою в мініатюрі, розташувалися маленька кришталева куля й самоцвіт. Фабріал світився блідим, ледь помітним вогником. Останній вузол оборони вежі, розміщений там, де кожен міг побачити його, але навіть не подумає, що це.

Але Рабоніель дізналася. Як давно? Моаш підозрював, що вона зрозуміла це кілька днів тому, проте зволікала, щоб продовжити свої дослідження тут. Це проблема. Він викликав Сколкозброєць і за допомогою наконечника знищив крихітний фабріал.

Потім підійшов до відокремленої частини кімнати. Мала Вістрехідка лежала там, зв’язана й непритомна, поруч із батьками та братом Каладіна. Одіозум зацікавився дівчинкою, і Моашу заборонили вбивати її. Він сподівався, що не надто сильно вдарив її по голові. Не завжди контролював себе як слід.

Наразі він схопив Ліріна за зв’язані руки й витяг із лазарету, а лікар кричав крізь кляп. Там Моаш чекав, поки не прилетить стрічкою світла зганьблений Переслідувач.

Переслідувач матеріалізувався в тілі, і Моаш штовхнув Ліріна в руки істоти.

— Це батько Буреблагословенного, — прошепотів Моаш. — Ні! Не говори голосно. Не привертай увагу Каладіна. Його батько — наше підстрахування. У Каладіна великі проблеми в стосунках із цим чоловіком. Якщо Каладін якимось чином прийде до тями, негайно вбий його батька на його очах.

— Це нісенітниця, — прогарчав Переслідувач. — Я можу вбити Буреблагословенного просто зараз.

— Ні, — Моаш схопив Переслідувача й тикнув пальцем в його обличчя. — Ти ж знаєш, що я маю благословення нашого повелителя. Ти знаєш, що я говорю в Ритмі наказу. Ти не чіпатимеш, Буреблагословенного. Ти не можеш завдати йому болю, не можеш його вбити.

— Він... просто людина...

— Не чіпай його, — повторив Моаш. — Якщо ти втрутишся, це пробудить у ньому бажання помститися. Ми поки що цього не хочемо. Перед ним відкриваються два варіанти вибору. Перший — піти тим самим шляхом, що і я, і відмовитися від свого болю. Другий — той шлях, яким він мав пройти уже давно. Шлях, на якому він підіймає єдину руку, що може вбити Каладіна Буреблагословенного. Власну.

Переслідувачу це не сподобалося, судячи з ритму, який він наспівував. Але він прийняв зв’язаного батька Каладіна з кляпом у роті та, здавалося, був готовий залишитися на місці.

Охорона втихомирила галасливих людей, і атріум змовк. Каладін стояв на колінах перед бурею, притиснувшись до мертвого друга й тремтячи. Моаш вагався, занурившись у себе. І... нічого не відчував. Просто холод.

Добре. Він досяг свого потенціалу.

— Не руйнуйте нічого, — велів він Сплавленим, що зібралися. — Мені потрібно піти вбити королеву.

Навані чекала свого шансу.

Вона намагалася поговорити з Родичем, але чула лише скиглення. Тож повернулася до передньої частини своєї кімнати, щоб дочекатися потрібного моменту.

І щось сталося: її охоронниця раптом закричала, недовірливо обхопивши руками голову. Вона побігла коридором. Навані визирнула й побачила, що спричинило переполох: поле навколо кристалічної колони зникло. Хтось знищив останній вузол. Родич беззахисний.

Навані ледь не кинулася в атаку з кинджалом з анти-Пустосвітлом, проте завагалася, розглядаючи свої пастки в коридорі.

«Магніт. Мені потрібен магніт».

Навані бачила один раніше, біля уламків столу. Вона пошукала й знайшла його серед уламків. І тут почула, як Рабоніель наказала охоронниці дзвінким голосом, що відлунював у коридорах:

— Біжи. Скажи Слову Справ і Відомій Ночі, щоб вони прийшли до мене. У нас є робота.

Охоронниця кинулася геть. Коли Навані знову визирнула, Рабоніель заходила в кімнату з кристалічною колоною — сама.

Це шанс. Навані прослизнула в коридор і тихо рушила до Рабоніель. Пройшовши повз ящики з ретельно підготовленими пастками, вона торкнулася магнітом кута останнього з них і почула клацання. Вона наважилася витратити час, щоб активувати лише одну пастку — більріал, який насилав на всіх, хто проходив повз це місце в коридорі, нестерпний біль.

Зробивши це, вона рушила в кінець коридору. Кімната з кристалічною колоною здавалася темнішою, ніж вона пам’ятала. Родич був уже майже повністю спотворений.

Рабоніель стояла, притиснувши долоню до колони, щоб завершити роботу. Навані змусила себе рушити вперед, міцно стискаючи кинджал.

— Тобі слід тікати, Навані, — сказала Рабоніель у спокійному ритмі, її голос відлунював у кімнаті. — На моєму столі в коридорі лежить копія нашого записника разом із твоєю анти-Пустосвітловою пластиною. Візьми їх і тікай.

Навані завмерла на місці, стиснувши руків’я кинджала так міцно, що їй здалося, немов вона ніколи не зможе розігнути пальці.

«Вона знає, що я тут. Вона знала, що зробила, відіславши охоронницю. Логіка, Навані. Що це означає?»

— Ви навмисне мене відпускаєте?

— Оскільки останній вузол знищено, — відповіла Рабоніель, — Вайр скоро повернеться, щоб вимагати обіцяну винагороду. Однак якщо ти втечеш сама... добре, тоді я не порушу своєї угоди з ним.

— Я не можу залишити вас із Родичем.

— А що ти плануєш робити? — запитала Рабоніель. — Битимешся зі мною?

Вона обернулася, така спокійна і зібрана. Зиркнула на кинджал, а потім тихо заспівала в збентеженому ритмі. Вона вже забула про кинджал. Отже, не так контролювала свої дії, як удавала це.

— Ти хочеш закінчити нашу співпрацю? — запитала Рабоніель. — Щоб ми билися, як якісь звірі в пустці? Такі вчені, як ми, — і будемо битися на звичайних клинках? Біжи, Навані. Ти не зможеш перемогти Сплавлену в бою.

У цьому вона мала рацію.

— Я не можу кинути Родича, — сказала Навані. — Моя честь цього не дозволить.

— Зрештою, ми всі діти Одіозума. Діти власних Пристрастей.

— Ви щойно сказали, що ми вчені, — нагадала Навані. — Іншими можуть керувати їхні пристрасті. Ми — дещо більше. Дещо краще, — вона глибоко вдихнула, потім повернула кинджал у руці руків’ям назовні. — Я дам вам його, а потім ми зможемо повернутися до моєї кімнати й чекати разом. Якщо Вайр переможе Буреблагословенного, я підкорюся йому. Якщо ні, ви погодитеся дати Родичу спокій.

— Це дурний ризик, — відказала Рабоніель.

— Ні, компроміс. Ми можемо обговорити все, доки будемо чекати, і якщо знайдемо вигідніші умови, тим краще.

Вона простягнула кинджал.