Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 268)

І Сплавленого, який чомусь здавався маленьким порівняно з Каладіном.

Тефт, ухиляючись від Моаша, бігав через лазарет. Він не наважувався вступати безпосередньо в бій з Моашем, натомість намагався триматися поза досяжністю його меча. Він тягнув час. Але для чого?

Моаш наблизився до них, його очі світилися.

— Буреблагословенний не прийде допомогти, так? — тихо запитала Фендорана, пливучи поруч з Тефтом.

— Каладін не може бути всюди одночасно, — відповів Тефт. — Він просто людина, хоча часто про це забуває.

Він перестрибнув назад через тіло. Цуп ворухнулась і обережно поповзла по підлозі, волочачи ноги, до одного з Променистих неподалік.

«Хороша дівчинка», — подумав Тефт. Йому потрібно відвернути увагу Моаша на себе.

— Я ніколи не зустрічав людини, яка б так ганебно зрадила, як ти, — крикнув Тефт до Моаша. — Як так сталося? Що змусило тебе вбивати своїх?

— Спокій, — відповів Моаш, зупинившись посеред кімнати. — Спокій, Тефте.

— Це спокій? — Тефт махнув рукою. — Битися проти своїх друзів? — Ми не б’ємося. Ти тікаєш, як боягуз.

— Кожен хороший сержант — боягуз! І пишається цим! Хтось має порозумітися з офіцерами!

Моаш завис у повітрі, немов чорна пляма. Перш ніж він встиг побачити Цуп, йому явилася Фендорана, що саме стояла недалеко. Моаш різко глянув на неї. Добре-добре. Відволікання.

Однак Моаш недбало обернувся й порізав своїм Сколкозбройцем обличчя Променистої, що лежала внизу. Очі непритомної жінки вигоріли, і Цуп скрикнула від жаху, нахиляючись уперед, щоб дістатися до тіла — немов могла щось удіяти.

Моаш глянув на Тефта, а потім підняв Сколкозброєць у бік Цуп.

— Добре! — Тефт зробив крок уперед. — Сволота! Тобі потрібен я? Добре! Бийся зі мною! Я покажу тобі, хто з нас кращий!

Моаш приземлився біля тіла й пішов прямо до Тефта.

— Ми обидва знаємо, хто кращий воїн, Тефте.

— Я не казав «кращий воїн», ідіоте.

Тефт замахнувся ножем. Удар був фальшивим, але Моаш це знав. Він зробив крок убік саме в потрібний момент і збив з ніг Тефта, коли той знову намагався розвернутися й замахнутися.

Тефт охнув і впав. Він спробував перекотитися, але Моаш приземлився і сильно вдарив його ногою в бік. Щось хруснуло в грудях Тефта. Рана, яка спалахнула болем і не гоїлася, попри його Буресвітло.

Моаш навис над його головою, підняв клинок, а потім замахнувся без подальших коментарів. Тефт упустив свій ніж — марний проти Сколкозбройця — і підняв руки. Він відчув щось від Фендорани. Гармонію між ними.

Тефта було пробачено. Тефта було пробачено, і він близький.

Сколкозброєць Моаша зіткнувся з чимось у повітрі — примарним держаком списа, що ледь проявився між руками Тефта, — і зупинився.

Полетіли іскри, проте меч зупинився. Тефт скреготів зубами й тримався, а Моаш нарешті проявив емоції. Здивування. Він відступив, широко розплющивши очі.

Тефт відпустив спис, і поруч із ним на підлозі з’явилася Фендорана, пихкаючи від напруги. Він відчув, як по чолу стікає піт. Проявляти її так — навіть ненадовго — було наче намагатися проштовхнути сокирогончака в замкову щілину. І він не впевнений, що вони зможуть зробити це вдруге.

Краще спробувати щось інше. Тефт узявся за бік і, скривившись, змусив себе стати на коліна.

— Гаразд, хлопче. Все. Ти мене зрозумів. Я здаюся. Зачекаймо, доки з’явиться Каладін, і ти зможеш продовжити цю розмову з ним.

— Я тут не заради Каладіна, Тефте, — тихо сказав Моаш. — І не заради того, щоб ти здався.

Тефт зібрався із силами. «Схопи його, — подумав він. — Зроби цей Сколкозброєць обмеженим, занадто великим, щоб користуватися ним». Це його найкраща надія.

Усе тому, що Тефт мав надію. Він знову отримав її за роки, проведені в Четвертому мості. Мох може полонити його знову, але якщо це станеться... ну, він знову буде відбиватися. Хай таке минуле зогниє.

Вітробігун Тефт отримав надію.

Йому вдалося підвестися, приготувавшись, що Моаш кинеться на нього, але Моаш рушив не в бік Тефта, а до Фендорани.

Що? Тефт стояв приголомшений, а Моаш витяг з-за пояса дивний кинджал й різко вдарив ним униз — саме туди, де стояла на колінах Фендорана.

Вона з подивом підвела очі — ніж ударив її просто в лоб. Спренка закричала.

Тефт кинувся до неї, завиваючи, і з жахом побачив, як вона зіщулюється, корчиться, коли кинджал Моаша прип’яв її до підлоги. Її сутність горіла, спалахнувши, як вибух.

Щось розірвалося всередині Тефта. Щось глибше від власного серця. Відірвало частину його душі, його сутності. Він одразу ж упав біля білої плями на піску — єдиного, що залишилося від Фендорани.

«Ні... ні...»

Так боляче. Агонія, немов раптова жахлива тиша. Небуття. Порожнеча.

«Цього... цього не може бути...»

Моаш обережно заховав кинджал.

— Я більше не можу відчувати смутку, Тефте. За це я вдячний.

Моаш перевернув Тефта ногою. Зламані ребра спалахнули болем, але тепер біль здавався таким незначним.

— Але знаєш що? — сказав Моаш, стоячи над ним. — Я завжди підсвідомо ображався на те, що ти так прагнув слідувати за ним. Із самого початку ти став немов його маленьким сокирогончаком. Лизав йому ноги. Він тебе любить. Я думав, що мені доведеться скористатися його батьком. Але я... задоволений тим, що знайшов дещо краще.

— Ти потвора, — прошепотів Тефт.

Моаш спокійно взяв Тефта за обгорілу сорочку й підняв.

— Я не потвора. Я просто мовчання. Тиша, яка з часом забирає всіх людей.

— Сам собі бреши, Моаше, — прогарчав Тефт, вчепившись у руку, що тримала його, немов пазурами — його власна рука скорчилася від жахливого болю. — Але знай ось що. Ти можеш убити мене, але не зможеш отримати того, що маю я. Ти ніколи не отримаєш цього. Тому що я помру, знаючи, що мене люблять.

Моаш буркнув і впустив Тефта на землю. Потім зарубав прямо в шию своїм Сколкозбройцем.

Упевнений і чомусь усе ще сповнений надії Тефт помер.

105

Діти Пристрастей

Як для таких слабких, вони якимось чином сильні.

Буря, що здійнялася за величезним вікном, була видовищем, яке Каладін споглядав часто, на відміну від решти. Спалахи блискавок, вир урагану, сила, сувора й неприборкана.

Каладін зійшов з оболонки Переслідувача, яка вже почала тліти, й рушив уперед. Назустріч ворогу.

Переслідувач озирнувся навколо, мабуть, усвідомивши, наскільки багато глядачів за ним спостерігають. Їх там сотні. Він жив знаннями, репутацією. Він завжди вбивав усіх, хто вбивав його. Зрештою вигравав кожну сутичку.

Тепер же побачив, що все руйнується. Каладін чув це в дедалі панічнішому ритмі, який наспівував Переслідувач. Бачив у його очах.

— Біжи, — сказав йому Каладін. — Тікай. Я наздожену тебе. Я ніколи не зупинюся. Я вічний. Я — буря.

Переслідувач позадкував, але наштовхнувся на своїх солдатів, які тримали периметр, наспівуючи підбадьорливий ритм. Позаду них витріщалися люди з розмальованими лобами.

— Як ти думаєш, чи минуло достатньо часу? — прошепотіла Сил. — Інших уже звільнили?

— Сподіваюся, — відповів Каладін. — Але не думаю, що вони зможуть втекти в таку бурю.

— Тоді їм доведеться вийти сюди, а нам доведеться проштовхнутися до кімнати з кристалічною колоною, — Сил глянула в бік лазарету. — Чому вони досі не з’явилися?— Як тільки переможемо Переслідувача — коли він зламається й утече, — тоді й дізнаємося, — сказав Каладін, від’єднуючи пристрій Навані від пояса.

— Щось не так, — тихо промовила вона. — Щось темне...

Каладін ступив у самий центр атріуму, позначеного закрученим візерунком шарів каменю. Він наставив ножа на Переслідувача.

— Останнє тіло! — вигукнув Каладін. — Нумо битися, і побачимо, хто помре. Побачимо, чи витримає тепер твоя репутація.

Переслідувач, до його честі, кинувся в атаку. Коли він налетів і схопив Каладіна, той притиснув пристрій Навані до його грудей та Викидом направив важіль донизу, знерухомивши його.

Пристрій полетів назад, тягнучи за собою Переслідувача. Той вдарився об скло у вікні, і його панцир тріснув від удару. Він струснувся, швидко отямився, але не зцілився. Він використав увесь запас Пустосвітла.