Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 265)
Навані важко опустилася на підлогу біля дверей, і заперечення застрягли в її горлі. Вона знала, що Моаш помиляється, але не могла нічого сказати. Щось у цьому чоловікові тривожило її аж до паніки. Він не був людиною. Він був Спустошувачем. Якщо це слово можна застосувати до когось, то це Моаш.
— Що тобі потрібно? — спитала охоронниця. — Тебе годували? — Я... — Навані облизала губи. — Мені потрібна свічка, прошу. Щоб спалити молитви.
Дивно, але охоронниця принесла свічку. Взявши її й тремтячи, Навані прикрила вогонь долонею й підійшла до свого матраца. Там стала на коліна й почала спалювати гліфи по одному.
Якщо існує Бог, якщо Всемогутній ще десь тут, то хіба він створив Моаша? Чому? Навіщо являти світові таке творіння?
«Будь ласка, — благала вона, поки охоронний гліф зморщувався, а її молитви перетворювалися на дим і розчинялися в повітрі. — Будь ласка. Скажи мені, що робити. Покажи мені щось. Дай знати, що ти тут».
Коли остання молитва відлетіла до Ідилічних покоїв, Навані сіла на п’ятки й застигла, прагнучи згорнутися калачиком і забути про свої проблеми. Але щойно вона посунулася, як у світлі свічки помітила щось, що блищало серед уламків від її столу. Ніби в трансі, Навані підвелася і підійшла туди. Охоронниця не стежила за нею.
Навані розчистила попіл і знайшла металевий кинджал із діамантом, прикріпленим до навершя. Вона розгублено подивилася на зброю. Хіба кинджал не знищило вибухом?
«Ні, це інший. Той, яким Рабоніель убила дочку. Вона відкинула його вбік, ніби зненавиділа, коли зробила цей вчинок».
Дорогоцінна, неоціненна зброя, а Сплавлена викинула її. Як довго Рабоніель не спала? Чи почувалася вона, як Навані — виснаженою, доведеною до межі? Чи забувала важливі деталі?
Адже в самоцвіті мерехтіло фіолетово-чорне світло. Не повністю використане під час попереднього вбивства.
Невеликий заряд анти-Пустосвітла.
Каладін повільно спускався сходами. Неквапливо прямував до пастки. Якийсь імпульс підштовхнув його вперед. Ніби майбутні його дії були Душезакляті на камінь, і їх уже не можна змінити. Здавалося, позаду нього виросла гора, блокуючи шлях до відступу.
Уперед. Тільки вперед. Крок за кроком.
Він вийшов зі сходового маршу на перший поверх. Двоє Владних вартових у жахливій подобі стояли на шляху, але відступили — їхні руки лежали на мечах, і вони несамовито наспівували. Каладін не звернув на них уваги й повернув до атріуму. Він поклав спис на плече й попрямував центральним коридором.
Більше не треба ховатися. Він був надто втомлений, щоб ховатися. Занадто вичавлений для тактики та стратегії. Переслідувач хотів спіймати його? Ну що ж, він отримає Каладіна таким, яким його завжди бачили. Одягнений в однострій, він крокує на поле бою, високо піднявши голову.
І люди, і співуни розступалися перед ним. Каладін побачив, як багато людей носили позначки, описані Рлайном, — гліфи «шаш», намальовані на лобах. Буря їх побий, вони в нього вірили. Носили символ його ганьби, його поразки та ув’язнення. І перетворили його на щось краще.
Він не міг позбутися відчуття, що це кінець. Він востаннє одягнув форму, і це був його останній вчинок у складі Четвертого мосту. Так чи інакше, доведеться відійти від життя, за яке він так чіплявся, від простого загону солдатів, які стали серцем цього життя.
Усі ці люди вірили в того Каладіна, який уже помер. У великого маршала Каладіна Буреблагословенного. Доблесного воїна, ватажка Вітробігунів, стійкого й непохитного. Як і невинний юнак Кел, командир Каладін, солдат армії Амарама і Каладін-раб... великий маршал Буреблагословенний уже помер. Каладін став кимось новим, тим, хто не міг зрівнятися з легендою.
Але заради всіх цих людей, які вірять у нього — йдуть позаду, шепочуться з надією й передчуттям, — можливо, він зможе воскресити Буреблагословенного для останньої битви.
Він не хвилювався, що викриває себе. Тікати було нікуди. Солдати, Владні та прості співуни збиралися купками, слідували за ним і роздратовано перешіптувалися, але, напевно, хотіли, щоб з Променистим розібралися Сплавлені.
Однак інші Сплавлені про все знали. На Каладіна вже претендували. Він належав Переслідувачу.
Коли Каладін наблизився до Розриву — коридор праворуч зливався з великим відкритим простором, де розмішувався ринок, — він нарешті відчув її. Різко зупинився, дивлячись у той бік. Десятки людей, що йшли за ним, затихли, коли він пильно поглянув кудись і підняв праву руку в напрямку ринку.
«Сил, я тут. Знайди мене».
Ледь помітна смужка світла застрибала вдалині. Вона розвернулася й полетіла до нього, набираючи швидкість, і її шлях ставав усе прямішим. Стала яскравішою, і усвідомлення того, що вона поряд, розквітло в його пам’яті. Поодинці вони немов не були повноцінними.
Спренка оговталася, зітхнула, а потім приземлилася йому на руку, одягнута у дівочу сукню.
— З тобою все гаразд? — прошепотів він.
— Ні. Ні, зовсім ні. Я почувалася... почувалася, як тоді, коли ледь не померла. Як тоді, коли дрімала століттями. Мені сумно, Каладіне. І холодно.
— Я розумію ці почуття, — відповів Каладін. — Але вороги, Сил... вони збираються стратити Променистих. І можуть тримати в заручниках моїх батьків.
Сил подивилася на нього. Потім її образ розплився, і вона постала у вбранні, подібному до його форми, синього кольору дому Холін.
Каладін кивнув, потім розвернувся й попрямував далі, затьмарений надіями й молитвами сотень інших. Затьмарений власною репутацією. Зараз він — той, хто ніколи не плакатиме вночі, нажахано притиснувшись до стіни. Він вирішив прикинутися таким. Востаннє.
Перевірив летючу рукавицю Навані, яку прикріпив до пояса справа так, щоб вона була повернута назад. Її легко відчепити, якщо знадобиться. Каладін і Даббід минулої ночі підняли зв’язані з рукавицею гирі. У попередньому бою все склалося не надто добре для нього, але тепер він розумів обмеження фабріала. Цей пристрій розробили інженери, а не солдати. Він не міг носити його на руці, оскільки це заважало б тримати спис. Але, можливо, пристрій зможе дати йому іншу перевагу.
Разом із Сил, яка летіла стрічкою світла біля його голови, він зайшов до атріуму — нескінченна скляна стіна височіла перед ним, утворюючи вікно. Така ж нескінченна порожня шахта в камені підіймалася до вершини вежі, оточена балконами на більшості рівнів. Небесні ширяли в повітрі, але Каладін не мав часу шукати серед них Лешві.
Сил полетіла попереду, а потім зупинилася й зависла, ніби зацікавлена чимось.
— Що сталося? — запитав він.
«Великобуря насувається», — відповіла вона в його голові.
Звичайно ж, насувається. Сьогодні саме такий день.
Люди в атріумі почали розбігатися, побачивши його, і їх супроводжували спрени очікування. Коли атріум спорожнів, Каладін помітив кремезну фігуру, що стояла в самому центрі, загородивши шлях до приміщення з іншого боку — лазарету.
Каладін змахнув списом, викликаючи Переслідувача на поєдинок. Але той не дбав про честь. Він був тут, щоб убити, і різко кинувся на Каладіна, щоб здійснити свій задум.
103
Легенда, якою ти живеш
— Ось він, — сказав Тефт, пригинаючись і рухаючись разом із натовпом в атріумі.
У плащі поверх форми він не привертав уваги. Він виявив, що так часто буває. Каладін змушував інших обертати голови, навіть якщо одягався в лахміття. Отака людина.
А Тефт? У нього був вигляд, який легко забути. У цьому плащі він здавався просто черговим робітником, який прогулювався з дочкою через атріум. Тефт сподівався, що Цуп триматиме голову опущеною, щоб каптур її плаща добре прикривав обличчя — інакше хтось міг би загадатися над питанням, чому його «донька» дуже схожа на ту надокучливу Променисту, яка завжди створювала неприємності у вежі.
— Чого він так довго сюди йшов? — прошепотіла Цуп, коли вони вдвох боком протискалися вздовж стіни атріуму, нібито налякані раптовим рухом людей, які давали дорогу Каладіну та Переслідувачу.
— Хлопчині подобається грати на публіку, — відповів Тефт.
Але, буря забирай, було важко не відчувати натхнення, побачивши Каладіна, що стояв біля входу в яскраво-блакитному мундирі, з розпущеним волоссям, з чіткими шрамами на лобі. Здавалося, його погляд такий гострий, що прониже найтемнішу бурю.
«Ти добре впорався з цим, Тефте, — подумав він, дозволяючи собі відчути трохи гордості. — Ти дуже жорстоко зруйнував власне життя, але добряче допоміг йому».
Фендорана прошепотіла на вухо дещо заспокійливе. На його прохання вона зменшилася й сиділа на його плечі. Він кивнув у відповідь на її слова. Якби його родина не вступила в ряди Прожектерів, він би не знав, як допомогти Каладінові, коли той цього потребував. І тоді, мабуть, Чорношип загинув би, і вони б не знайшли цієї вежі. Тож... можливо, настав час пробачити собі ті нехороші вчинки.
Разом вони повільно йшли вздовж стіни до лазарету. Буря його побий, якщо поява власного спрена не найкраще, що з ним трапилося, окрім Четвертого мосту. Часом Фендорана бувала дещо різкою, що робило їх непоганою парою. Вона також відмовилася приймати його виправдання. І від цього вони ще краще підходили одне одному.