Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 264)

— Візьми це, — веліла Венлі. — Якщо я не повернуся, ви зможете використати цей документ, щоб утекти.

— Без тебе? — здивувалася Мазіш. — Венлі...

— Я майже напевно повернуся. Але про всяк випадок візьми й мапу. Вона вам знадобиться, щоб таємно знайти дорогу до інших слухачів.

— Куди це ти? — спитав Дул.

Венлі заспівала в Ритмі згуби:

— Я думаю, ми повинні запропонувати лікарю та його родині включно з їхнім сином, Вітробігуном, — утекти з нами. Допомогти їм вибратися з вежі, потім відвести до нашого народу на Розколоті рівнини.

Вона дивилася на союзників, очікуючи страху, а можливо, осуду. Це поставило б під загрозу їхню безпеку.

Натомість вони всі гуртом заспівали в Ритмі задумливості.

— Якщо Вітробігун буде на нашому боці, це корисно, — сказала Мазіш. — Він точно зміг би допомогти нам швидше дістатися до Розколотих рівнин.

— Так! — вигукнула Шумін, новобранка — усе ще надто нетерпляча, на думку Венлі. — Це чудова ідея!

— Але чи допоможе він нам? — спитав Дул.

— Він добре ставився до Рлайна, — сказала Мазіш. — Навіть тоді, коли думав, що Рлайн — лише черговий паршмен. Мені не подобається те, що робили люди, але якщо цей Вітробігун буде нам винен, чуття підказує, що він нас не зрадить.

Венлі вдивилася в обличчя інших. Співуни з різноманітними візерунками шкіри, які зараз наспівували в різноманітних ритмах. Ніхто з них не наспівував у Ритмі зради, і вони підбадьорливо закивали їй.

— Дуже добре, — мовила Венлі. — Почекайте на мене, доки не закінчиться буря. Якщо я доти не повернуся, вирушайте через Присяжну браму до Холінара з наступною чергою. Я знайду вас там.

Вони замугикали у відповідь на її слова, і Венлі попрямувала до атріуму, сподіваючись, що встигне зупинити Рлайна і втілення його відчайдушного плану. Вона не знала напевно, чи прийме він її пропозицію. Але повинна рухатися саме в цьому напрямку.

Навані стала на коліна на підлозі свого кабінету. Тут ще смерділо димом від учорашнього вибуху.

Хоча Рабоніель сказала, що хоче очистити кімнату, щоб знайти уламки кинджала, ніхто не прийшов виконати наказ. Вони не повели її до кімнат нагорі. Не принесли їжу. Вони просто дали їй спокій.

Споглядати власну цілковиту невдачу.

Навані заціпеніла. Після попередньої невдачі — коли розкрила розташування вузла ворогам — вона опанувала себе й рушила далі. Цього разу відчула, немов застрягла. Зносилася. Як старе знамено, що занадто довго піддавалося силам стихії. Його рвали бурі. Випалювало сонце. Тепер воно теліпалося, як лахміття, чекаючи, коли зіслизне з флагштока.

«Ми можемо вбити спренів Променистих».

Зрештою, усі розмови Рабоніель про співпрацю виявилися брехнею. Звичайно. Навані знала, що так і буде. Вона планувала це і намагалася приховати те, що знала. Але чи справді очікувала, що її план спрацює? Вона неодноразово запевняла себе, що не може перехитрити Сплавлену. Вони були стародавніми, зі здібностями поза межами людського розуміння, істотами поза часом і... І...

Вона продовжувала дивитися на місце, де померла донька Рабоніель. Де Рабоніель плакала, тримаючи на руках труп своєї дитини. В ту мить вона здавалася такою людяною.

Навані згорнулася калачиком на солом’яному матраці, але не могла заснути всю ніч. Вона годинами слухала, як Сплавлена в коридорі награє ноти на металевих пластинах і пробує нові, доки останній звук не відбився відлунням у кам’яних коридорах. Моторошний, жахливий звук, який був неправильним за всіма ознаками. Рабоніель знайшла цей тон.

Тон, який міг убити спрена.

Чи повинна Навані відчувати гордість? Навіть у час майже божевілля її дослідження були настільки скрупульозними та добре занотованими, що Рабоніель могла стежити за ними. Те, на що Навані знадобилося кілька днів, Сплавлена відтворила за кілька годин, відкривши таємницю, приховану впродовж тисяч років. Це доказ, що Навані все-таки була справжньою вченою?

«Ні, — подумала вона, дивлячись у стелю. — Ні, не смій приписувати собі це звання». Якби вона була вченою, то передбачила б наслідки своєї роботи.

Жінка знову поводилася немов дитина, що грає в переодягання. Фермер може натрапити на нову рослину в пустці. Хіба він тоді стане ботаніком?

Зрештою Навані змусила себе зробити єдине, що, як була переконана, не зможе нічого зіпсувати. Вона знайшла чорнило й папір серед уламків у кімнаті, потім стала на коліна й почала писати молитви, їй мало стати спокійніше від чогось знайомого. Але, буря її забери, вона все ще вірила. Можливо, це так само безглуздо, як і вважати себе вченою. Хто, на її думку, слухає її? Чи вона молилася тільки тому, що боялася? «Так, — подумала вона, продовжуючи писати. — Я боюся. І я маю сподіватися, що хтось десь мене почує. Що в когось є план. Що це все має якесь значення».

Ясна втішалася ідеєю, що немає ніякого плану, що все випадкове. Вона казала, що хаотичний за своєю природою всесвіт вказує, що справді важливі лише ті дії, які вони самі вважають важливими. Це давало людям свободу.

Навані любила дочку, але не могла мати такі ж погляди. Організація та порядок були самою основою сутності світу. Від візерунків на листках до системи сполук і хімічних реакцій. Це все немов шепотіло їй.

Хтось знав, що анти-Пустосвітло можливе.

Хтось знав, що Навані створить його першою.

Хтось усе це побачив, спланував і посадив її сюди. Вона повинна в це вірити. Тому й повинна вірити, що вихід є.

«Будь ласка, — молилася Навані, малюючи гліф, що означав божественне керівництво. — Будь ласка. Я дуже стараюся робити те, що правильно. Будь ласка, направ мене. Що мені робити?»

У коридорі пролунав голос, і, змучена від безсоння, вона спочатку вирішила, що це відповідь їй. А потім... потім почула, що він говорив. — Найкращий спосіб відвернути Виковувача уз — убити його дружину, — промовив голос — грубий, холодний. — Тому я тут, щоб звершити те, від чого ви досі відмовлялися.

Навані підвелася й пішла до дверей. Її співунка-охоронниця була новенькою, але не забороняла Навані заглядати в коридор у бік робочого місця Рабоніель біля щита Родича.

Перед Рабоніель стояв чоловік у чорній формі. Акуратне, коротко підстрижене чорне волосся, вузьке обличчя із гачкуватим носом і запалими щоками. Моаш. Убивця.

— Мені ще потрібна королева, — відказала Рабоніель.

— Я отримую накази від самого Одіозума, — промовив Моаш. Якщо голос Сплавленої був надмірно прикрашений ритмами та смислами, то його голос був чимось протилежним. Мертвим. Цей голос нагадував сланець.

— Він наказав тобі прийти до мене, Вайре. І я просила, щоб тебе прислали. Тому сьогодні ти спочатку розберешся з моїми проблемами. У вежі живе черв’як. Він прогризає собі шлях крізь стіни. Стає дедалі більшою проблемою.

— Я попереджав вас про Буреблагословенного, — сказав Моаш. — Вас усіх попереджав. А ви не послухали.

— Ти вб’єш його, — веліла Рабоніель.

— Жоден ворог не може вбити Каладіна Буреблагословенного, — відказав Моаш.

— Ти ж обіцяв, що...

— Жоден ворог не може вбити Буреблагословенного, — повторив Моаш. — Він — сила, схожа на бурю, а бурю вбити не можна, Сплавлена.

Рабоніель простягнула щось Моашу. Маленький кинджал.

— Ти говориш дурниці. Людина — це просто людина, незалежно від того, наскільки вона вміла. Цей кинджал може знищити його спрена. Розсип цей пісок, і він стане ледь білішим, коли над ним пролетить невидимий спрен. Використай пісок, щоб знайти його спрена честі, а потім удар його кинджалом, і цим позбавиш Каладіна сил.

— Я не можу його вбити, — утретє повторив Моаш, забираючи кинджал. — Але обіцяю дещо краще. Ми укладемо угоду, Сплавлена: я знищу Буреблагословенного, зроблю так, щоб він не міг втручатися, а ви доставите мені королеву. Згода?

Навані відчула холод у жилах. Рабоніель навіть не глянула в її бік.

— Гаразд, — сказала Сплавлена. — Але зроби для мене ще дещо. Переслідувача відправили знищити останній вузол, але я думаю, що він зволікає, щоб заохотити Буреблагословенного з’явитися там і битися з ним за вузол. Тож розбий цей вузол сам.

Моаш кивнув і взяв у неї невелику схему, що вказувала, де розташований вузол. Він з військовою точністю розвернувся на підборах і промаршував коридором. Якщо він і побачив Навані, то не сказав цього вголос і майнув повз, як холодний вітер.

— Монстр, — промовила Навані, і біля її ніг з’явилися спрени гніву. — Зрадник! Ти нападеш на власного друга?

Моаш різко зупинився і, дивлячись прямо перед собою, заговорив:

— Де ти була, світлоока, коли твій син прирікав на смерть невинних? — він обернувся, дивлячись на Навані немов неживими очима. — Де ти була, королево, коли твій син послав Рошона до рідного міста Каладіна? Політичний вигнанець, відомий убивця, засланий у маленьке містечко. Де він буцімто не міг завдати шкоди, чи не так? Це Рошон убив Каладінового брата. Ви могли б це зупинити. Якби бодай комусь із вас не було байдуже. Ти ніколи не була моєю королевою, ти для мене — ніщо. Ти для всіх — ніщо. Тому не говори мені про зраду чи дружбу. Ти навіть не уявляєш, чого мені вартуватиме цей день.

Він пішов далі, не маючи жодної видимої зброї, крім кинджала, запхнутого за пояс. Кинджала, призначеного для вбивства спрена. Кинджала, який, по суті, створила Навані. Він дійшов до кінця коридору, спалахнув Буресвітлом — яке в нього чомусь працювало — і злетів у повітря, піднявшись відкритими сходами з підвалу на перший поверх.