Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 263)

— Ти повинен пишатися, дядьку. Цим томом ти твориш історію.

— Я боюся, що ти вважатимеш цю книгу переважно релігійною нісенітницею.

— Ідеї не будуть марні лише тому, що включають релігійне мислення. Майже всі стародавні вчені, яких я шаную, були релігійними, і я ціную те, як їхня віра сформувала їх, навіть якщо не ціную саму віру.

— Те, що ти сказала про надію на зустрічі. Воно мене турбує, Ясно. Але, можливо, в хорошому сенсі. Хто у світі став би заперечувати таку фундаментальну ідею, як надія? Але оскільки всі ми сприймаємо її як життєво важливу, то не задумуємося про неї. Що насправді означає надія? А ти задумуєшся.

— Намагаюся, — вона озирнулась у бік палацу Верховного. — Скажи-но мені. Чи не занадто сильно я намагаюся утвердитися як військовий командир? Я вважаю, що це важливий прецедент, як і твоя книга, але... Я занадто влучно стріляю, чи не так?

Далінар усміхнувся, потім поклав свою долоню на її руку, якою вона тримала книгу.

— Ми відкриваємо новий світ, Ясно, і шлях перед нами темний, доки ми не освітимо його. Нам буде прощено, якщо ми час від часу перечіплятимемося об невидиме місце, — він стиснув її долоню. — Я хотів би, щоб ти зробила дещо для мене. Усі видатні філософські тексти, які я читав, мають примітки.

— Так, щодо цього...

Він не єдиний чоловік, який був приголомшений, дізнавшись, що протягом століть життя жінки залишали коментарі одна одній. У якомусь тексті, продиктованому чоловіком, часто містилися думки його дружини чи писарки, якими ніколи не ділилися вголос. Цілий світ, прихований від тих, хто думав, що править ним.

— Я хотів би, щоб ти написала примітки до «Присяжника», — попросив Далінар. — Відкриті. Щоб їх прочитав і відкрив для себе кожен, хто захоче.

— Дядьку? Я не впевнена, що слід продовжувати цю традицію. Вона від початку була сумнівною.

— Я вважаю, що ідеї, запропоновані в примітках, є важливими, — сказав Далінар. — Вони змінюють читання. Історію пишуть переможці, як багато хто любить казати, але принаймні в нас є протилежні думки тих, хто спостерігав за подіями. Я хотів би знати, що ти думаєш про мій текст.

— Я не стримуватимуся, дядьку. Якщо велика частина книги пов’язана з релігією, то мушу бути чесною. Я вкажу на підтвердження твоїх упереджень, твої помилки. Можливо, було б краще, якби ти доручив завдання писати примітки моїй матері.

— Я обдумував це. Але обіцяв об’єднувати, а не роз’єднувати. І не досягну цього, даючи свою книгу лише тим, хто погоджується зі мною. Якщо ми відкриваємо новий світ, Ясно, хіба не повинні робити це разом? Відкинути суперечки й таке інше? Я почуваюсь так... так, ніби ми з тобою ніколи недомовимося про деталі. Однак ця книга може показати, що ми погоджуємось щодо важливіших питань. Зрештою, якщо явна атеїстка й людина, яка заснувала власну релігію, можуть об’єднатися, то хто заперечить, що їхні особисті розбіжності занадто великі, щоб їх подолати?

— Так от що ти робиш? Створюєш релігію?

— Принаймні переглядаю стару. Коли буде оприлюднено повний текст... я підозрюю, що це призведе до ще більшого розколу у воринізмі.

— Моя участь цьому не допоможе.

— Я все-таки хочу знати твої думки. Якщо ти готова їх відкрити. Вона притиснула книгу до себе.

— Я вважаю це однією з найбільших почестей, які мені коли-небудь надавали, дядьку. Але май на увазі, що я не славлюся небагатослівністю. На це можуть піти роки. Я буду ґрунтовною, запропоную контраргументи й можу підірвати всі твої аргументи. Але поважатиму твою позицію.

— Як забажаєш, Ясно, — Далінар усміхнувся. — Сподіваюся, що завдяки твоїм доповненням ми створимо дещо більше, ніж я міг би сам.

Вона всміхнулася у відповідь.

— Не кажи так. На твою думку, шанси на успіх дуже низькі, а маю сказати, що це найбільш обґрунтований результат. Дякую, дядьку. За твою довіру.

102

Великобуря насувається

Для людей наші образи стали символами. Можна знайти їхнє відлуння навіть у творах мистецтва, створених за століття до Повернення.

Сьогодні біля Присяжної брами стояла довга черга, але в цьому не вбачали нічого дивного. Рабоніель була впевнена, що в людських королівствах уже знають про окупацію, і тому дозволила частіше відчиняти браму, дозволяючи військам співунів і слугам, які займали вежу, чергуватися.

Група з п’ятнадцяти друзів Венлі скупчилася позаду неї, тримаючи в руках свої припаси й сподіваючись, що вони мали вигляд просто чергової бригади робітників, які отримали шанс повернутися до Холінара на перепочинок. Венлі щільно закуталася в плащ — дув сильний вітер. Слухачі, здавалося, не так страждали від холоду, як люди, але вона все одно відчувала кусючий вітер — особливо тому, що в цій подобі панцир слугував лише прикрасою, а не справжніми обладунками.

Вона не була впевнена, що робити після прибуття до Холінара. Наказ Рабоніель, безсумнівно, дозволить вивести її друзів з міста і навіть з Алеткару. Але Венлі не могла чекати цілі тижні чи місяці, які знадобляться, щоб дійти до Розколотих рівнин. Їй треба дізнатися, чи жива ще її мати.

Наскільки далеко сягає сила наказу? Рабоніель боялися, її поважали. Чи зможе Венлі доправити всю свою команду з п’ятнадцяти співунів до того розвідувального пункту за допомогою Небесних? В її голові крутилися ідеї брехні про секретну місію Рабоніель на Розколотих рівнинах. І справді, не надто далеко від істини. Рабоніель майже наказала їй досліджувати слухачів, що лишилися.

«А що потім? — подумала Венлі. — Рабоніель знає про них. Вона знає, що я вирушаю. Вона маніпулює мною. З якою метою?»

Це не мало значення. Венлі потрібно йти. Настав час.

Тембр тихо пульсувала, поки Венлі стояла в черзі, закинувши на плече футляр з мапами й намагаючись не звертати уваги на вітер.

— Ти розчарувалася в мені? — прошепотіла Венлі в Ритмі пихи. — За те, що я залишила Рлайна та людей?

Тембр запульсувала. Так, вона розчарувалася. Маленька спренка ніколи не боялася бути відвертою з Венлі.

— А чого ти очікувала? — прошепотіла вона, відвертаючи голову від Дула, щоб той не чув розмови. — Допомогти з їхнім божевільним планом? Він уб’є всіх цих Променистих. Крім того, ти думаєш, що я чимось допомогла б їм?

Тембр запульсувала. У Венлі все було добре. Вона навчалася. Могла б допомогти.

«Якби я не була боягузкою», — подумала Венлі.

— А що, якби ми знайшли тобі іншого господаря? Небайдужого співуна, як Рлайн.

Тембр знову запульсувала.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Венлі. — Ти не можеш хотіти мене. Я — випадковість. Помилка.

І знову пульсація.

— Помилки не можуть бути чудовими, Тембр. У цьому ж сутність помилок.

Тембр знову запульсувала, уже впевненіше. Як вона могла ставати все впевненішою з кожною скаргою Венлі? Дурна спренка. І чому ця черга не рухалася? Перенесення повинні відбуватися швидко, і їм потрібно встигнути змінити працівників і доставити припаси до того, як почнеться великобуря.

Венлі попросила своїх почекати, а потім вийшла з черги. Вона пройшла до її початку, де сперечалися співун і співунка — судячи з одягу, колишні азіші.

— Що сталося? — запитала Венлі в Ритмі жаги.

Вони побачили, що Венлі Владна, і вижіночена відповіла:

— Нам потрібно почекати, щоб здійснити перенесення, Обрана, — вона використовувала старе формальне звертання до співунок. — Людина, яка працює для нас із Присяжною брамою, втекла.

— Ніхто більше не має живого Сколкозбройця, щоб запустити фабріал, — пояснив співун. — Якби ви могли знайти того, кого вони називають Вайр, і запитати, коли він повернеться...

Венлі глянула на небо. Вона відчувала, як здіймається вітер.

— Великобуря вже близько. Ми повинні запустити всіх усередину.

Спочатку двоє співунів знову засперечалися, але Венлі заговорила рішучіше. Незабаром ті почали відганяти розчарованих співунів до вежі. Венлі йшла уздовж плато, а Тембр збуджено пульсувала. Вона побачила в цьому можливість.

— Чому ти віриш у мене? — прошепотіла Венлі. — Я не давала тобі жодного приводу. Я зіпсувала все, до чого торкалася. Я егоїстична, безсила, жалюгідна як для слухачки.

Тембр запульсувала. Венлі врятувала її. Венлі врятувала Цуп.

— Так, але мене довелося вмовляти в обох випадках, — відказала Венлі. — Я не героїня. Я — випадковість.

Тембр рішуче наполягала на своєму. Деякі кидалися до мети так швидко, як тільки могли. Інші пленталися. Але не швидкість мала значення.

Мало значення те, куди вони рухалися.

Венлі затрималася біля входу в Урітіру. Вона вагалася, озираючись через плече. Попередня буря досягла шостого рівня. Ця, напевно, огорне майже всю вежу, що було рідкісним явищем, як вважали їхні вчені, їй здавалося, ніби відчуває силу цієї бурі, лють, що насувається на них.

— А що, як, — прошепотіла вона Тембр, — я запропоную використати цей документ, щоб потайки вивезти Буреблагословенного або його родину з Урітіру?

Тембр невпевнено запульсувала. Чи поширюватиметься повноваження наказу так далеко? Венлі подумала, що, можливо, так. Вона не зможе витягнути жодного з непритомних Променистих — за ними надто пильно стежать, і когось посилали б до Рабоніель по підтвердження. А як щодо кількох «випадкових» людей? Це може спрацювати.

Вона знайшла Дула та інших за центральними дверима. Венлі зібрала їх навколо себе, подалі від цікавих вух, і швидко передала папір Мазіш.