Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 257)

«Меч живиться сутністю, з якої складається все, — написав він при світлі єдиної рубінової сфери. — Він жадібно витягуватиме Буресвітло, бенкетуючи. Але якщо Буресвітла не буде, він живитиметься чиєюсь душею». Агент зазначив, що Кривавий Нищитель чимось нагадує ларкінів — тварин, які можуть живитися Інвеститурою.

Що ще він знав? Які ще підказки міг дати собі?

«Одіозум значно розширив свій розум, — написав він. — Він може перебувати в багатьох місцях одночасно, може керувати стихіями. Але він відчуває те саме, що й людина. Його можна обдурити. І він, здається, має центральне... „я“, основу особистості».

Сет відмовився слухати Тараванджіана. Однак цей чоловік прийшов, коли Тараванджіан посіяв у світ належний стимул. Тож, можливо, йому не потрібно змушувати Сета робити щось інше, окрім як прибути туди ж, де Одіозум. Шинійський найманий убивця безрозсудний і неврівноважений. Напевно, Сет завдасть удару по Одіозуму, якщо побачить, що бог проявиться.

«Але як? Як я можу зробити, щоб усе сталося в заданий час?»

Тараванджіан зітхнув, у голові пульсував біль. Він подивився на маленьке ручне дзеркальце, яке поставив на столику. Рубінова сфера, яку він використовував для освітлення, відбивалася в дзеркалі.

Але його обличчя не відбивалося.

Натомість він побачив темну жіночу фігуру з довгим розпущеним чорним волоссям. Уся постать була тінню, очі — немов білі діри в небуття. Тараванджіан дуже повільно кліпнув, потім почав тремтіти від страху. Бурекляття.

Бурекляття.

Він намагався зібратися з розумом і контролювати емоції. Він, напевно, втік би й сховався, якби вистачило сил. Проте зараз слабке тіло послужило йому, оскільки змусило сидіти на місці, доки не зможе контролювати себе.

— П...привіт, Сджа-анат, — нарешті спромігся промовити він. — Я і не здогадувався, що тут є хтось із Роз... Розстворених.

«Що з тобою? — відповів голос у його голові, деформований і спотворений, наче десяток голосів, що говорять одночасно. — Що з тобою сталося?»

— Я іноді такий. Це... вина Охоронниці ночі.

«Ні, не її. Це богиня. Вона торкнулася трьох, наскільки я знаю. Дитини. Генерала. І тебе. Стара магія... Охоронниця ночі... Я починаю загадуватися, чи все це не було прикриттям упродовж багатьох століть. Способом для неї таємно приводити людей, яких вона хотіла торкнутися. Вона грала в набагато витонченішу гру, ніж гадав Одіозум. Чому ти ходив до неї? Чого просив?»

— Здатності зупинити те, що насувається.

Тараванджіан був надто наляканий, щоб брехати. Навіть розумний він не хотів зіткнутися з однією з тих істот.

«Вона сіє багато насіння, — сказала Сджа-анат. — Ти можеш зробити це? Можеш зупинити те, що насувається?»

— Не знаю, — прошепотів Тараванджіан. — Чи можна це зупинити? Можна... зупинити його?

«Я не впевнена. Сила, що стоїть за ним, потужна, але його розум відкритий. Розум і сила прагнуть різних цілей. Це робить його... не слабким, проте вразливим».

— Мені було цікаво, — Тараванджіан глянув у свій записник, — чи він не просто грається зі мною. Я припускаю, що він дивиться через моє плече на все, що я пишу.

«Ні, він не всюдисущий. Його сила — так, але не він сам. Є межі, і його спрени спустошення бояться підійти надто близько до Виковувача уз».

Від страху й розгубленості Тараванджіану чогось нестерпно закортіло. Сджа-анат... вона говорила так, ніби хотіла, щоб Одіозум пав. Хіба в Діаграмі не було нічого про це? Він намагався пригадати.

Буря! Вона змушувала його зізнатися обманом? Слід мовчати й нічого не говорити?

Ні, він має спробувати.

— Мені потрібен спосіб заманити Одіозума до себе, — сказав він. — У потрібний час.

«Я подбаю про те, щоб тобі передали самоцвіти з двома моїми дітьми. Одіозум шукає їх. Він спостерігає за мною, впевнений, що я зроблю помилку і відкрию свої справжні наміри. Ми Зв’язані, тому поява моїх дітей приверне його увагу. Удачі тобі, людино, коли він прибуде. Ти не захищений від нього так, як багато хто в цьому світі. Ти уклав угоди, які забрали в тебе цей захист».

Вона зникла з дзеркала, і Тараванджіан, згорбившись і тремтячи, продовжив писати.

Частина п’ята

Знання дому пісень — покликання наше й тягар

ПРОМЕНИСТІ ЛИЦАРІ ♦ НАВАНІ ♦ ЧЕТВЕРТИЙ МІСТ ♦ ТАРАВАНДЖІАН ♦ ВАЙР ♦ ЛЕЗІАН ♦ ДОТЕПНИК

98

Нездоровий відтінок

З нетерпінням чекаю того, щоб правити людьми.

Для Далінара запах диму був невідривно пов’язаний із запахом крові. Йому було важко підрахувати, скільки разів він отак довго ішов через поле бою, де нещодавно завершилася битва. Для нього стало звичкою проводити такий собі розтин бойових дій, коли оглядав їх результат. По тому, як падали мертві, можна було визначити напрями переміщення військ.

Ряди мертвих співунів отам вказували на те, що розірвався стрій і панував хаос. Людські трупи, що лежали купами біля широкої річки, свідчили, що ворог використав водний потік — повільний, оскільки минуло кілька днів після останньої бурі, — щоб відтіснити цілу роту на погану позицію. Тіла, пробиті стрілами спереду, вказували на перші атаки в бою, а стріли ззаду — на останні, коли солдати розривали стрій і тікали. Він проходив повз багато трупів, з яких стирчали стріли з білими «гусячими пір’їнами» — різновидом оперення, яке постачали партіями рогоїди, щоб допомогти його військам.

Кров текла по полю, вишукуючи маленькі розколини в камені, місця, де дощова вода залишила за собою слід. Помаранчевої крові було більше, ніж червоної, але вони змішалися, утворивши нездоровий відтінок — брудно-червоний, як у підгнилого фрукта меті.

У повітрі висів густий дим. На такому далекому полі бою мертвих спалювали прямо на місці, а додому відправляли лише тіла офіцерів, яких уже перетворили на статуї Душезаклиначі. Тіла людей і співунів смерділи однаково, коли горіли, і цей запах завжди турбував його, нагадуючи про певне поле бою. Певне місто. Випалений шрам, який був знаком його найбільшої невдачі та ганьби.

Сьогодні грабарі групами ходили поміж мертвих, урочисто зрізаючи з форми нашивки, оскільки на звороті кожної писарки мали позначати ім’я солдата. Інколи написів не було. А інколи напис псувався під час бою. І ті сім’ї до кінця життя не дізнаються про долю родича. Вони знатимуть, але все одно загадуватимуться над питанням.

Сподіватимуться.

Ідучи серед мертвих, він не міг не почути жахливий — і водночас нав’язливо логічний — голос Тараванджіана. Був спосіб покласти кінець війні. Усе, що Далінару залишалося зробити, — це припинити боротьбу. Він ще не був готовий, але може настати час. Кожен полководець знав, що може настати час повернути меч вістрям униз і віддати його ворогові зі схиленою головою. Капітуляція була правильною тактикою, коли твоя мета — збереження свого народу, і в якийсь момент продовження боротьби суперечило цій меті.

Він міг повірити, що Сплавлені не збиралися знищувати всіх людей. Однак Одіозум... Далінар не довіряв йому. Щось підказувало великому князеві, що стародавній бог людства, давно покинутий, не дивитиметься на це поле бою з таким жалем, як він сам.

Він закінчив свій похмурий огляд, і, як завжди, поруч крокував Сет. Також його супроводжували кілька азірських генералів, кожен із яких нещодавно отримав нагороди за доблесть у цій битві, і двоє емулійських вождів, які були лучниками. Примітно, що найвищим покликанням серед армії емулі вважалася стрільба з лука. Далінар добре володів луком, проте ніколи не вважав це особливо благородною зброєю, але тут його шанували.

Далінар поводився обережно з місцевими генералами. Він не хотів, щоб вони бачили, як сильно його гнітить смерть. Командир не міг дозволити собі зневажати справу, якою займався. Воїни не ставали поганими людьми, коли пишалися своєю перемогою або насолоджувалися тактикою та стратегією. Війська Далінара не просунулися б так далеко під проводом польових генералів-пацифістів.

Але буря забирай... відтоді як Далінар переміг Запал і відправив його глибоко в океан, він виявив, що ненавидить ці запахи, ці видовища. Це ставало його найглибшою таємницею: Чорношип нарешті набув тих рис, у яких люди звинувачували його роками. Він став солдатом, який утратив бажання вбивати.

Він обійшов поле битви, залишивши мертвих позаду, натомість наблизився до рот, які раділи перемозі й бенкетували в тіні бійні. Він привітав їх, поводячись відповідно до ролі, яку створив для себе. Здавалося, серед усіх, кого він зустрів, тільки Норка помітив правду. Далінар не без причини так старанно вишукував для себе заміну.

Невисокий гердазієць крокував трохи позаду Далінара.

— Війна в Емулі закінчилася цією битвою, — промовив Норка. — Решта — зачистка. Якщо ворог не поповнить свої тутешні війська серйозними ресурсами, що нині є неймовірно марнотратним, ми заволодіємо Емулом протягом місяця.

— Ворогу більше не цікава ця земля, — сказав Далінар.

— Я б використав виразніший термін, — зауважив Норка. — Вони билися. Хотіли втримати територію. Водночас знали, що зараз не можуть перемістити сили подалі від Я-Кеведу. Там це може призвести до дестабілізації, й, можливо, ми зможемо заявити на нього права в найближчі місяці. Добре, що вороги хочуть окупувати та панувати, а не просто знищувати. Вони могли б кинути достатньо військ, щоб покінчити з нами на цьому фронті, але це призвело б до краху решти їхніх військових зусиль. Вони точно знали, скільки військ переправити в Емул, щоб заманити нас досить великими силами, але також усвідомлювали, що потрібно скоротити свої втрати, якщо бій обернеться проти них.