Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 256)

Батько Адіна, на жаль, помітив його лютий погляд і стиснув плече сина.

— Очі вниз, — прошипів він.

Адін неохоче підкорився: ще одна група солдатів саме пройшла повз, і всі прямували до атріуму. Невже якісь заворушення? Хоч би Адіну не пропустити ще одну появу Буреблагословенного. Він не міг повірити, що задрімав під час останнього бою.

Адін сподівався, що спрени звертають увагу і на батьків, коли обирають собі Променистих. Адже батько Адіна був надзвичайно хоробрим. О, він не дивився злісно на солдатів, що проходили повз, але це йому й не потрібно було. Батько Адіна провів багато днів, доглядаючи за непритомними Променистими. Прямо під пильними поглядами Сплавлених. І щовечора він кудись ходив потайки, щось робив.

Коли солдати пройшли, всі інші продовжили свій шлях. У Адіна трохи боліла кісточка на нозі, але здебільшого вже стало легше після того, як він її поранив. Він навіть більше не шкутильгав. Не хотів, щоб спрен побачив його слабким.

Що відбувається? Адін піднявся навшпиньки, намагаючись оглянути натовп, але батько не дав йому затриматися. Разом вони зайшли на ринок, потім звернули до крамниці майстра Ліґанора. Було так дивно й далі дотримуватися звичайного розпорядку дня. Як вони могли продовжувати виготовляти посуду такий час? Як майстер Ліґанор може відчиняти крамницю, ніби нічого не відбувається? Що ж, це теж частина їхньої хоробрості. Адін це зрозумів.

Вони зайшли через задні двері крамниці й влаштувалися в майстерні. Адін узявся за роботу, знаючи, що вони повинні поводитися як зазвичай, щоб ворог не зрозумів, що щось відбувається. Треба змусити їх почуватися захищено, зручно. Сьогодні Адін забезпечив це, витягнувши своє відро з кремом, потім долив зверху воду та перемішав, доки глина не перетворилася на пасту. Потім розім’яв глину для батька, доки вона не набула потрібної консистенції — трохи м’якшої ніж тісто.

Він завзято працював над грудкою крему, показуючи тим спренам, які зараз, безсумнівно, спостерігали за ним, що має вправні, сильні руки. Вітробігунам потрібні сильні руки, тому що вони мало користуються ногами, всюди літають.

Поки Адін працював з кремом — руки почали горіти, і землистий запах мокрого каміння наповнював повітря, — він почув, як зачинилися вхідні двері. Прибув майстер Ліґанор. Старий був хорошим як для світлоокого. Колись він сам наносив усю глазур на посуд, але тепер це все робив Ґаб, інший підмайстер, окрім батька Адіна.

Адін розмішав крем до потрібної консистенції, а потім передав шматок батькові, який чистив і налагоджував гончарний круг. Батько підважив шматок у руці, тицьнув його пальцем і схвально кивнув.

— Зроби ще одну порцію, — промовив він, кладучи шматок на круг. — Потренуєшся зі мною ліпити тарілки.

— Мені не потрібно буде ліпити тарілки, коли я зможу літати, — відказав Адін.

— А що, як ти станеш Вітробігуном, лише коли тобі буде двадцять років, а то й більше? — запитав батько. — Тобі потрібно щось робити до того часу. Можна ліпити тарілки.

— Спренам байдуже до тарілок.

— А не повинно бути байдуже, — батько розкрутив круг, натискаючи ногою на педаль. — Зрештою, їхні Променисті повинні їсти, — він почав формувати крем. — Ніколи не недооцінюй цінність добре виконаної роботи, Адіне. Ти ж хочеш, щоб тебе помітив спрен? То пишайся будь-якою роботою, яку виконуєш. Люди, які роблять тарілки недбало, і воювати зі Сплавленими будуть так само.

Адін примружив очі. Звідки батько це знає? Це просто ще одна мудрість, витягнута з бездонної криниці батькових дотепів, чи... спостереження з особистого досвіду? Хай там як, Адін притягнув ще одне відро крєму. Глина закінчувалася. Де вони візьмуть іще, адже тепер торговці з Рівнин не приїздять.

Він уже наполовину змішав нову порцію, і тут увійшов майстер Ліганор, заламуючи руки. Невисокий, голомозий і товстий, він був схожий на вазу — з тих, які роблять з надто коротким горлечком, щоб вони справді були корисними. Але він хороший.

— Щось відбувається, Алалане, — сказав майстер. — Щось сталося в атріумі. Мені це не подобається. Думаю, сьогодні зачиню крамницю. Про всяк випадок.

Батько Адіна спокійно кивнув, усе ще формуючи свій горщик. Коли він ліпив горщики, ніщо не могло його похитнути. Він продовжував ліпити, неуважно змочуючи пальці.

— А ти що думаєш? — запитав майстер Ліганор.

— Хороша ідея, — відповів батько Адіна. — Повісьте гліф «обід», і, можливо, ми зможемо знову відчинитися пізніше.

— Добре, добре, — сказав майстер і поспішив із майстерні у прибудоване приміщення крамниці. — Я тут подумав... подумав, піду на деякий час до своєї кімнати. Ти далі працюватимеш? У нас залишилося мало горщиків для води. Як завжди.

Майстер Ліганор зачинив на засувки дерев’яні вікна невеликої крамниці, потім замкнув двері й піднявся нагору до своїх кімнат.

Щойно він пішов, батько Адіна підвівся, залишивши наполовину готовий горщик на крузі.

— Стеж за крамницею, синку, — сказав він, вимив руки, а потім пішов до задніх дверей.

Невисокий, з кучерявим волоссям, спокійний, він був не з тих, кого бачать у натовпі як героя. Але Адін точно знав, куди прямує батько. Хлопчик підвівся, його руки були вкриті кремом.

— Ти збираєшся подивитися, що відбувається, так? В атріумі? Батько завагався, тримаючи руку на клямці.

— Залишайся тут і наглядай за крамницею.

— Ти збираєшся намалювати собі на голові гліф, — здогадався Адін, — і підеш доглядати за Променистими. Про всяк випадок. Я хочу піти з тобою.

— Твоя кісточка...

— Усе вже добре. Якщо щось піде не так, я побіжу додому й розповім мамі. Крім того, якщо виникнуть проблеми, тут, на ринку, може початися мародерство. З тобою мені буде безпечніше.

Батько Адіна завагався, потім зітхнув і махнув синові рукою. У грудях Адіна шалено калатало серце, коли він поспішив за батьком. Він відчував цю енергію в повітрі. Це станеться сьогодні.

Сьогодні він підніме спис і отримає спрена.

І-12

Вразливий

Тараванджіан відкинув намагання знову стати розумним. Здавалося, що довше він жив, то менше змінювався його інтелект щодня. А коли змінювався, здавалося, що неухильно рухається вниз. До дурості. До сентиментальності. Його «розумні» дні останнім часом вважалися б посередніми лише кілька місяців тому.

Проте йому все одно потрібно діяти.

Він не міг дозволити собі чекати, доки повернеться розум. Світ не міг дозволити собі чекати на примхи його становища. На жаль, Тараванджіан не знав, що робити далі. Йому не вдалося завербувати Сета — Тараванджіан тепер став надто дурний, щоб маніпулювати цим чоловіком. Він починав писати з дюжину листів до Далінара, але всі розірвав.

Правильні слова. Далінар відповів би лише на правильні слова. До того ж усе, що б не писав Тараванджіан, здавалося занадто ризикованим для Харбранта. Він не міг пожертвувати своїм домом. Не міг.

Що гірше, з кожним днем час спливав усе швидше й швидше. Він прокидався від дрімоти в кріслі, а вже проминув цілий день. Зазвичай його будив біль.

Він був не просто старим. Не просто слабким. Усе ще гірше.

Сьогодні Тараванджіан змусив себе ворушитися, щоб знову не задрімати. Він шкутильгав через в’язницю в будинку. Так відчайдушно намагався думати. Має бути якесь рішення!

«Піди до Далінара, — підштовхував внутрішній голос. — Не пиши йому. Поговори з ним». Чи справді Тараванджіан чекав потрібних слів, чи була інша причина, з якої він зволікав? Добровільне ігнорування правди. Трохи розумніший він не хотів розповідати все Чорношипу.

Старий почовгав до маленької ванної кімнати на першому поверсі, гортаючи свій записник, переглядаючи сотні закреслених нотаток та ідей. Відповідь десь поряд. Він це відчував. Було так неприємно знати, яким розумним він може бути, і водночас жити нижче цієї можливості стільки часу. Інші люди не усвідомлювали, що таке розум і дурість. Вони припускали, що дурні люди в чомусь не такі людяні — менш здатні приймати рішення чи планувати.

Але насправді все зовсім не так. Він міг планувати, йому просто потрібен був час. Він міг запам’ятовувати, коли мав можливість зазубрити щось. Частково розум, з його досвіду, покладався радше на швидкість, аніж на хист. На здатність до запам’ятовування. Коли створювали задачі, щоб щодня перевіряти його інтелект, то враховували цю динаміку, вимірюючи, як швидко він вирішував завдання та наскільки добре міг запам’ятати рівняння та принципи, необхідні для цього.

Зараз у нього не було жодної з цих здібностей, але вони йому й не потрібні. Відповідь була тут, у записнику. Він сів на табурет у ванній — надто втомився, щоб пересунути сидіння в інше місце, — і гортав сторінки.

Тараванджіан мав величезну перевагу майже над усіма іншими. Інші, дурні чи розумні, були схильні переоцінювати свої здібності. Але не він. Він точно знав, як це — бути одночасно розумним і дурним. І міг цим скористатися.

Повинен скористатися. Йому потрібно використати всі свої переваги. Потрібно придумати план, такий же зухвалий, як Діаграма, і зробити це без дарів Культивації.

План людини, а не бога.

Він морочив собі голову, шукаючи в Діаграмі бодай щось, пов’язане з мечем під назвою Кривавий Нищитель. Але там нічого не було. Вони не передбачали появи меча. Однак він отримав звіт від агентів, яких послав у розвідку, і ті опитали одного з його колишніх власників. Тараванджіан витягнув цікаві повідомлення з того звіту з куточків свого розуму, а потім написав їх на новій сторінці записника.