Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 255)

— Чи був би він мертвий, якби я не провів усі ці роки, кидаючи виклик Рошону? Якби я не бився з ним?

— Ми не можемо змінити минулого. Але якщо ти продовжуватимеш так, то втратиш іще одного сина. Він підвів очі, але потім одразу ж відвернувся, зустрівшись з холодним поглядом Гесіни.

— Я б не дозволив йому померти, — сказав Лірін. — Якби вони не звільнили ту Вістрехідку, я б пішов до Каладіна, як вони просили.

— Я знаю. Але чи наполягав би ти на тому, щоб принести його сюди?

— Можливо. Йому міг знадобитися тривалий догляд, Гесіно. Чи не краще принести його сюди, де я зможу за ним наглядати? Це краще, ніж дозволити йому й далі битися в неможливій битві, щоб він та інші загинули в цій дурній війні.

— А ти б зробив так само з іншим солдатом? — тиснула вона далі. — Припустімо, що поранений не твій син. Чи приніс би ти того хлопця сюди, ризикуючи, що його ув’язнять, а можливо, і стратять? Раніше ти лікував солдатів, відправляючи їх і далі воювати. Це завжди було твоїм переконанням. Ти лікував будь-кого, без жодних обмежень, незалежно від обставин.

— Можливо, мені потрібно переглянути ці принципи. Крім того, Каладін багато разів казав мені, що він більше не мій син.

— Чудово. Я рада, що ми потеревенили, і я змогла переконати тебе стати ще впертішим. Я ж бачу, що твої думки й почуття щодо цього розвиваються, а оскільки ти такий, яким є, вони змінюються у зовсім хибному напрямку.

Лірін зітхнув. Він підвівся й схопив стос бинтів, а потім повернувся, щоб покинути їхню маленьку завішену кімнатку.

Буря забирай, вона ще не закінчила. Гесіна підвелася, здивована глибиною свого розчарування.

— Куди це ти?! — гаркнула вона, змусивши його зупинитися біля завісок.

— Гесіно, — сказав він утомлено. — Чого ти від мене хочеш?

Вона підійшла до нього, показуючи пальцем:

— Я залишила все заради тебе, Ліріне. Ти знаєш чому?

— Тому що ти вірила в мене.

— Тому що кохала тебе. І досі кохаю.

— Кохання не може змінити реалії нашої ситуації.

— Так, але воно може змінити людей, — вона схопила його руку — не жестом для втішання, а радше вимагаючи, щоб він залишився з нею, аби вони могли протистояти біді разом. — Я знаю, який ти стривожений. Я теж це відчуваю — відчуваю, немов мене зараз розчавить. Але не дозволю тобі продовжувати вдавати, ніби Каладін не твій син.

— Син, якого я виховав, ніколи б не вчинив убивства в моїй операційній.

— Твій син — солдат, Ліріне. Солдат, який успадкував від батька рішучість, майстерність і співчуття. От скажи мені чесно. З ким би ти волів битися? З якимось божевільним убивцею, якому це подобається, чи з хлопцем, якого ти навчив піклуватися?

Він завагався, потім розтулив рота.

— Перш ніж скажеш, що не хочеш, щоб будь-хто воював, — перебила його Гесіна, — знай, що я визнаю це брехнею. Ми обоє знаємо: ти визнав, що людям іноді потрібно битися. Ти просто не хочеш, щоб бився твій син, попри те що він, мабуть, найкраща людина на цю роль.

— Ти, очевидно, знаєш, яких відповідей хочеш від мене. То навіщо мені взагалі говорити?

Гесіна застогнала, закинувши голову назад.

— Буря забирай, ти іноді так розчаровуєш, мене.

У відповідь чоловік ніжно стиснув її руку.

— Вибач, — сказав він м’якше. — Я спробую слухати краще, Гесіно. Обіцяю.

— Не просто слухати краще, — вона витягнула його із завішеної секції та махнула рукою на більше приміщення. Бачити краще. Подивися. Що ти бачиш?

Тут було повно людей, які хотіли піклуватися про Променистих. Гесіна запровадила чергування, щоб кожен отримав такий шанс. Під пильними поглядами двох спостерігачів — Владних у буремних подобах — люди всіх національностей та в різному одязі сновигали серед непритомних лицарів. Приносили їм воду, змінювали простирадла, розчісували волосся.

Гесіна та Лірін покладалися на більш ретельно навчену групу — здебільшого подвижників — для розв’язання таких делікатних питань, як обмивання пацієнтів, але сьогоднішні доглядачі були звичайними мешканцями вежі. Більшість із них темноокі, але на лобі мали намальований гліф «шаш», як у Каладіна.

— Що ти бачиш? — знову прошепотіла Гесіна Ліріну.

— Чесно?

— Так.

— Я бачу дурнів, які відмовляються прийняти правду. Вони чинять опір, проте їх просто розчавлять.

Вона почула слова, які він не промовив: «Як і мене».

Гесіна відтягла його за руку в один бік кімнати, де на табуреті сидів однорукий чоловік і малював гліф на голові молодої дівчини. Вона втекла виконувати свою роботу, коли підійшли Лірін і Гесіна. Чоловік шанобливо підвівся. Бородатий, у застібнутій сорочці й штанях, з трьома родимками на щоці. Він кивнув Гесіні й Лірінові. Майже вклонився. Наскільки це було можливо, не спровокувавши реакцію з боку спостерігачів-Сплавлених, яким не подобалися такі знаки поваги до інших людей.

— Я тебе знаю, — сказав Лірін чоловікові, примружившись. — Ти один із біженців, які прибули до Гартстоуна.

— Я Норіл, сер, — сказав чоловік. — Ви послали мене до подвижників, які спостерігають за потенційними самовбивцями. Дякую, що намагалися допомогти.

— Ну, — сказав Лірін, — тобі, здається, стало краще.

— Залежить від дня, сер. Але я б сказав, що мені зараз краще, ніж тоді, коли ви мене зустріли.

Лірін глянув на Гесіну, а та стиснула його руку і вказала підборіддям на чоло Норіла та гліф.

— Чому ти носиш цей гліф? — спитав Лірін.

— На честь Буреблагословенного, який досі бореться, — Норіл кивнув, наче сам до себе. — Я буду готовий, коли він мене покличе, сер.

— Хіба ти не бачиш у цьому іронії? — спитав Лірін. — Саме війна на твоїй батьківщині змусила тебе втікати, потрапити в усі неприємності, з якими ти зіткнувся. Через війну ти втратив усе. Якби люди припинили цю нісенітницю, мені довелося б лікувати набагато менше солдатів із бойовим шоком, як у тебе.

Норіл вмостився на табуреті й рукою помішав чорну фарбу в чашці, яку тримав між колінами.

— Припустімо, що ви маєте рацію, сер. Не можна сперечатися з лікарем про дурниці, які ми робимо. Але, сер, ви знаєте, чому я встаю кожного дня?

Лірін похитав головою.

— Іноді це важко, — сказав Норіл, здригнувшись. — Прокинутися — означає залишити небуття, розумієте? Згадати біль. Але потім я думаю: «І він же встає».

— Ти маєш на увазі Каладіна? — спитав Лірін.

— Так, сер. У нього всередині така ж погана порожнеча, як і в мене. Я бачу її в ньому. Ми всі бачимо. Але він усе одно встає. Ми тут у пастці, і всі хочемо чимось допомогти. Ми не можемо, але він якось може. І знаєте, я слухав розмови подвижників. Мене штовхали й штурхали. Я застряг у темряві. Ніщо з того не подіяло так добре, як знання про одне, сер. Він усе ще встає. Він досі бореться. Тож я вважаю... вважаю, що теж зможу.

Гесіна знову стиснула руку Ліріна й відтягнула його, усміхаючись і дякуючи Норілу.

— Ти хочеш, щоб я визнав, — прошепотів Лірін, — що те, що робить Каладін, допомагає цьому чоловікові, тимчасом як моє лікування взагалі не допомогло.

— Ти сказав, що послухаєш. Запитав, чого я хочу від тебе. Я хочу, щоб ти поговорив з ними, Ліріне. З людьми в цій кімнаті. Не кидай їм виклику. Не сперечайся з ними. Просто запитай їх, чому вони носять цей гліф. І побач їх, Ліріне. Будь ласка.

Гесіна залишила його на тому місці й повернулася до своїх мап. Вірячи в нього, довіряючи йому такому, якого знала.

І-11

Адін

Адін планував коли-небудь стати Вітробігуном.

Він усе прорахував. Так, він був лише сином гончаря і цілими днями навчався перетворювати кремну глину на тарілки. Але сам великий маршал теж колись був темнооким хлопцем із невідомого села. Спрени не обирали лише королів і королев. Вони спостерігали за всіма, шукаючи воїнів.

Тож, слідуючи за своїм батьком через зали Урітіру, Адін шукав можливості злісно зиркати на загарбників. Багато хто міг би сказати, що у свої тринадцять він був ще замалий, щоб стати Променистим. Але він точно знав, що десь є дівчинка, яку обрали, коли вона була ще менша за нього. Він бачив, як вона залишала їжу для старої Гавам, удови, яка іноді забувала забрати свою пайку.

Треба бути сміливими, навіть коли думаєш, що ніхто не спостерігає за тобою. Саме цього хотіли спрени. Їм було байдуже, скільки тобі років, чи темні в тебе очі, чи кособокі миски ти робиш. Вони хотіли, щоб ти був хоробрим.

Сердито зиркати на співунів — не надто хоробрий вчинок. Він знав, що може — і повинен — зробити більше. Коли настане час. І не міг дозволити ворогові застати себе на неслухняності. Тож поки разом із батьком відійшов убік коридору й пропустив велику групу співунів у воєнних подобах. Він слухняно стояв, батько поклав йому руку на плече, обидва схилили голови.

Але щойно вороги пішли, Адін підвів очі. Він сердито дивився їм услід, настільки сердито, як тільки міг.

Адін був не єдиним таким. Він також помітив Шар, доньку швачки, яка так само гнівно дивилася на загарбників. Ну що ж, її дядько був Вітробігуном, тож, можливо, вона подумала, що має кращі шанси, ніж в інших, але, безперечно, спрени більш розбірливі. Шар була настільки зверхньою, що можна було б подумати, що вона світлоока.

«Це не має значення, — нагадав собі Адін. — Спренам байдуже, чи ти зверхній. Вони просто хочуть, щоб ти був хоробрим». Що ж, він зможе витримати невелику конкуренцію з Шар. І коли першим отримає спрена, можливо, зможе дати їй кілька порад.