Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 254)

— Щоб змусити анти-Пустосвітло витікати з каменю вздовж леза? — спитала Навані. — А не втягувати те, до чого торкається кинждал?

— Саме так, — сказала Рабоніель. — Можеш десь заховатися. Потім вона розвернулася, пройшла через кімнату і вдарила доньку ножем у груди.

Навані була надто приголомшена, щоб поворухнутися. Вона стояла серед уламків, роззявивши рота, коли Рабоніель нависла над іншою Сплавленою, встромляючи зброю все глибше. У молодшої Сплавленої почалися судоми, але Рабоніель безжалісно тримала її, проштовхуючи ніж у тіло власної дочки.

Вибуху не було. Можливо, всередині тіла Сплавленої Пустосвітло не перебувало під тиском, як у самоцвіті. Відчувся запах горілого м’яса, а шкіра навколо рани вкрилася пухирями. Молодша Сплавлена здригалася й кричала, вчепившись кігтистими пальцями в руку матері.

Тоді її очі стали молочними, як білий мармур. Сплавлена обм’якла, і Навані здалося, що вона побачила, як щось злетіло з її губ. Дим? Ніби все її нутро вигоріло.

Рабоніель витягла кинджал, а потім відкинула його, як сміття. Вона обійняла тіло доньки, притиснувшись чолом до трупа, горнула його до себе та гойдала вперед-назад.

Навані підійшла ближче, прислухаючись до скорботного ритму Рабоніель. Хоча пучок її волосся розсипався по обличчю, Навані побачила, як сльози течуть по червоно-чорних щоках.

Навані не була впевнена, чи коли-небудь бачила, щоб співуни плакали. Це була зовсім не безжалісність. Це щось інше.

— Ви вбили її, — прошепотіла Навані.

Рабоніель продовжувала колисати труп і наспівувати, тримаючи його міцніше і тремтячи.

— Ох, Елітанатіль, — прошепотіла Навані десяте ім’я Всемогутнього. — Ви вбили її назавжди, так?

— Більше ніяких перероджень, — прошепотіла Рабоніель. — Більше ніяких Повернень. Нарешті ти вільна, моя донечко. Вільна.

Навані притисла долоню до грудей. Той біль... вона знала його. Саме так вона почувалася, почувши про смерть Елгокара від рук мостонавідника-зрадника.

Однак Рабоніель сама здійснила це вбивство. Сама! Але ж... справжня смерть сталася давно? Багато століть тому? Як це — жити з дитиною, чиє тіло постійно поверталося до життя довгий час після того, як розум покинув її?

— Ось навіщо все це, — промовила Навані, ставши навколішки біля них. — Ваш бог натякнув, що анти-Пустосвітло можливе, і ви підозрювали, що можна зробити за його допомогою. Ви захопили вежу, ув’язнили мене, змусили працювати і, можливо, затримали спотворення Родича. Тому що сподівалися віднайти це анти-Пустосвітло. Не тому, що хотіли отримати зброю проти Одіозума. Атому, що хотіли проявити милосердя до своєї дочки.

— Ми ніколи не зможемо створити достатньо цього антисвітла, щоб загрожувати Одіозуму, — прошепотіла Рабоніель. — Це була ще одна брехня, Навані. Мені шкода. Але ти здійснила мою мрію. Коли я відмовилася, ти наполягала. Можна було б подумати, що саме безсмертна істота продовжить втілювати ідею до кінця, але це була ти.

Навані опустилася навколішки, поклавши руки на коліна й відчуваючи, ніби стала свідком чогось надто особистого. Тож дала Рабоніель час на скорботу.

А та справді горювала. Безсмертні руйнівники, міфічні вороги всього живого горювали. Горе Рабоніель здавалося таким самим, як горе людської матері, яка втратила дитину.

Зрештою Рабоніель поклала тіло на землю, а потім закрила рану тканиною з кишені. Вона витерла очі й підвелася, потім покликала охоронця, щоб той привів слуг.

— Що тепер? — запитала Навані.

— Тепер я переконаюся, що ця смерть була справді остаточною, — відповіла Рабоніель, — поспілкувавшись із душами на Брейзі. Якщо Ессу справді померла остаточно, тоді будемо знати, що ми з тобою досягли своєї мети. І... — вона замовкла, потім заспівала в ритмі.

— Що?

— Наш записник.

Рабоніель подивилася на те місце на підлозі, де він лежав. Навані поклала його туди, коли створювала другий самоцвіт з анти-Пустосвітлом.

Рабоніель заспівала в іншому ритмі, коли увійшли слуги, і віддала короткі накази. Вона послала кількох спалити труп доньки та надіслати почесті та прах родині, яка пожертвувала тілом когось із рідних для її дочки. Інших попросила забрати вакуумну трубку та металеві пластини, які Навані використовувала для експериментів.

Навані ступила вперед, щоб зупинити їх, але Рабоніель стримала її рукою, спокійно, проте твердо. Сплавлена забрала записник з рук Навані.

— Я зроблю копію для тебе, — пообіцяла Рабоніель. — Наразі мені потрібен цей, щоб відновити процес твоєї роботи.

— Ви ж бачили, як я все робила, Рабоніель.

— Так, але мені потрібно створити нову пластину, новий тон. Для Буресвітла.

Навані спробувала вирватися, але Рабоніель міцно тримала її. Вона заспівала в небезпечному ритмі, змушуючи Навані зустрітися з нею поглядом. Очі, які щойно плакали, тепер дивилися твердо й непохитно.

— Стільки ваших слів про спільну роботу, — сказала Навані. — І ви посміли натякнути, що я помилялася, коли намагалася щось від вас приховати.

— Я закінчу війну. Цю обіцянку я виконаю, адже сьогодні ми знайшли спосіб. Нарешті. Спосіб переконатися в тому, що Променисті більше не зможуть битися. Бачиш, їхні здібності функціонують так само, як і у Сплавлених. Якщо ми вб’ємо людину, народиться інший Променистий. Боротьба стає вічною, бо обидві сторони безсмертні. Сьогодні ми покінчимо з цим. Недарма я зберегла Променистих у вежі. Для випробування анти-Буресвітла знадобляться піддослідні.

— Не може бути, щоб ви натякали... — видихнула Навані. — Ви ж не маєте на увазі...

— Сьогодні важливий день, — Рабоніель відпустила її та пішла за слугами, які несли спорядження Навані. — Саме сьогодні ми знайшли спосіб знищити спренів Променистих. Я повідомлю тобі результати експерименту.

Кінець четвертої частини

Інтерлюдії

ГЕСІНА ♦ АДІН ♦ ТАРАВАНДЖІАН

І-10

Гесіна

Гесіна зробила маленький запис у своєму блокноті, ставши на коліна над мапою, яку розгорнула на підлозі. У сховку, який приніс Рлайн, було п’ять мап Алеткару, присвячених різним князівствам. Були там і землі Садеаса з примітками про розміщення військ співунів у певних містах і про все, що бачили розвідники під час огляду місцевості.

Лиш тепер вона зрозуміла, що може перевірити Томат. Біля міста було кілька довгих абзаців спостережень, написаних Вітробігункою Карою. Співуни ремонтували міський мур, що саме по собі неймовірно. Він був зруйнований з часів... невже ще її діда? Якщо вона знову повернеться в місто, то побачить, що сумнозвістий Пролом уже зник.

Вона не могла знайти подробиць про людей, які жили в місті, але не дивно. Зрештою, Вітробігуни не підібралися надто близько. Принаймні повідомлень про згорілі будинки, як у деяких інших містах, не було. Скидалося на те, що місто здалося без зайвого бою, що віщувало хороший рівень виживання місцевих жителів.

Вона записала кожну деталь у свій блокнот, а потім підвела очі — до їхньої відділеної хірургічної палати прослизнув Лірін. Завіси з простирадел упали, тканина зашурхотіла. Він вивчав велику модель Урітіру в глибині лазарету.

— Ти знайшла Томат? — запитав він, поправляючи окуляри й нахиляючись до неї. — Гм. Щось корисне?

— Небагато. Такі самі нотатки, як і для інших міст.

— Ну, ми, напевно, дізнаємося, якщо твій батько помре, — сказав Лірін, випрямляючись, щоб забрати бинти зі столика.

— І як же?

— Очевидно, він переслідуватиме мене після смерті. Житиме тінню в бурях, жадаючи моєї крові. Оскільки я нічого не чув, мушу припустити, що старий монстр ще живий. Гесіна згорнула мапу й кинула на чоловіка байдужий погляд, який він прийняв із усмішкою та блиском в очах.

— Минуло двадцять п’ять років, — сказала вона. — Можливо, він уже пом’якшився щодо тебе.

— Камінь не пом’якшується з часом, люба. Він просто стає крихким. Гадаю, ми радше побачимо, як летить чал, ніж твій батько подобрішає, — мабуть, він помітив, що ця тема природно її хвилює, тому припинив глузування. — Б’юся об заклад, Гесіно, з ним усе гаразд. Деякі люди надто задерикуваті, щоб їх турбувало щось настільки буденне, як вторгнення ворогів.

— Він не покине свою справу так просто, Ліріне. Він упертий, наче світлоокий, — наказав би своїм охоронцям битися, навіть коли всі інші вже здалися.

Лірін узявся до своєї роботи й після короткої паузи сказав:

— Я впевнений, що з ним усе гаразд.

— Ти думаєш, що якщо він підняв меч, то заслужив усе, що отримав.

А її батько точно підняв би меч. Згідно з особливим приписом терпимості від градоправителя, який — навіть три десятиліття тому — звик робити все, до чого його змушував батько Гесіни. Вона зустріла лише одного чоловіка, який наважився кинути йому виклик.

— Думаю, — відказав Лірін, — що моїй дружині потрібен чоловік, який її підтримає, а не надто самовпевнений.

— А наш син? Якого тебе він заслуговує?

Лірін напружився, тримаючи перед собою бинти. Вона відвернулася, намагаючись стримати емоції. Не хотіла огризатися до нього, але... Ну, мабуть, вона не пробачила, що він прогнав Каладіна.

Лірін тихенько підійшов, сів на підлогу поруч із нею, відклавши бинти. Потім підняв руки.

— Чого ти хочеш від мене, Гесіно? Хочеш, щоб я відмовився від своїх переконань?

— Я хочу, щоб ти цінував нашого неймовірного сина.

— Він мав би досягти більшого. Він мав стати кращим, ніж... ніж я. — Ліріне, — тихо сказала вона. — Ти не можеш продовжувати звинувачувати себе в смерті Тіена.