Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 249)

— Я не думала, що вони поводитимуться з нею так бездушно, — пояснила Суміш. — Їхній вчинок — лише їхній, як і їхній сором. Але, правда, я знала, як вони можуть діяти. І хотіла дізнатися, чи існує правда — та, яку ви мені сказали.

Адолін насупився, намагаючись пригадати.

— Те, що вона може говорити, — нагадала йому Суміш. — З вами. Що між вами справді є дружба. Я шукала доказів і виявила, що її ім’я записане в старих документах договорів спренів, і воно справді таке, як ви сказали. Цікавий факт я знайшла. Справді.

Суміш походжала навколо Адоліна й розглядала обличчя Маї.

— Усе ще видряпані... Хоча узи між вами є.

— Я... не Променистий, — сказав Адолін.

— Ні. Це точно, — Суміш зустрілася поглядом із Маєю. — Але щось справді відбувається. Я мушу нарешті покинути це місце й повернутися до чорнильних спренів. Якщо слова, сказані цією мертвоокою, є...

— Якщо те, що вона сказала, правда, — продовжив за неї Адолін, — то у вас більше немає виправдань, щоб відмовляти людству в узах, яких ми потребуємо.

— Справді? Століттями мій народ повторював легку брехню, так. Що люди були егоїстами. Що люди вбивали. Але відповіді часто простими є, тому нам можна вибачити. Однак ця правда означає, що проблема більша є. Тисячі спренів обрали смерть замість того, щоб дозволити Променистим продовжувати свою справу. Вас це більше не хвилює? Вони справді вірили, що, як тоді стверджували люди, Приборкування Сплесків знищить світ. Це рішення полягало в тому, щоб припинити існування орденів Променистих. Одним махом, ціною багатьох життів.

— Ти знала повну ціну, Має? — поставив Адолін питання, яке раптово спало йому на думку. — Чи знали ви та ваші Променисті, що станете мертвоокими?

Адолін відчув, як Мая шукає щось глибоко в пам’яті, продираючись через свою втому, шукає... спогади, до яких їй було важко отримати доступ. Зрештою спренка похитала головою й прошепотіла:

— Біль. Так. Смерть? Ні. Можливо.

Адолін сів біля неї, дозволивши притулитися до себе.

— Чому, Має? Чому ви захотіли так зробити?

— Щоб врятувати... врятувати... — вона обм’якла й похитала головою.

— Щоб врятувати нас від чогось гіршого, — здогадався Адолін і подивився на Суміш. — Що це означає?

— Це означає, що в нас все це було жахливо неправильно протягом тривалою часу, великий князю Адоліне. І моя власна дурість теж є. Я завжди вважала себе розумною, — Суміш похитала головою, стоячи перед ними, схрестивши руки на грудях. — Яке ефективне випробування. Дуже ефективне.

— Це? — Адолін махнув рукою в бік спорожнілого Форуму. — Це був повний і чистий фарс.

— Я мала на увазі інше випробування. Справжнє випробування — те, в якому ви берете участь протягом останніх кількох років, випробування на вірність спренам. Вона стала єдиним суддею, який будь-коли мав значення, і сьогодні в неї був шанс винести вирок, — Суміш нахилилася вперед. — Ви впоралися.

З цими словами вона розвернулася і пішла вгору сходинками, а чистий оніксовий колір робив її схожою на тінь без тіла.

— Простих відповідей більше немає, — сказала вона. — Але якщо мертвоокі можуть почати повертатися... це чудова новина. Важлива новина. Я передам це своєму народу. Не знаю, чи хороша ідея — створювати нових Променистих, але мушу визнати, що ваші предки не були зрадниками. Щось справді їх надзвичайно налякало, змусило людей і спренів розірвати свої узи. І якщо спрени дійсно не знали, що помруть... тоді виходить, що частинки цієї головоломки все ще відсутні. Питання складніші й небезпечніші, ніж ми коли-небудь собі уявляли.

Промовивши це, Суміш пішла. Адолін дав Маї відпочити кілька хвилин. Коли нарешті підвівся, вона приєдналася до нього. Спренка пішла за ним, як завжди, байдужа й слухняна, але він відчував, що вона не така безтямна, як раніше. Вона мала в собі енергію.

Мая не зцілилась, але їй стало краще. І коли вона була йому потрібна, то наважилася боротися із самою смертю, щоб заступитися за нього.

«Ні, — подумав Адолін. — Вона захищала саму себе. Не роби тієї ж помилки знову».

Йому потрібно знайти Шаллан і вирушити до Присяжної брами, щоб поділитися з іншими тим, про що він дізнався. Можливо, спрени честі проковтнуть свою гордість і допоможуть. А можливо, як сказала Суміш, знайдуть інші причини для страху.

Так чи інакше, він підозрював, що стосунки спренів з Променистими ніколи не будуть такими, як колись.

95

Ким вона була насправді

ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ ТОМУ

Венлі продиралася через кошмар, створений нею ж самою.

Під почорнілим небом люди та слухачі билися сталлю та блискавками. Вона чула крики частіше, ніж накази, а через усе це — нову пісню. Пісню виклику, до якої приєднувалися тисячі голосів. Наближався Вічновій, наростаючи до крещендо, — його викликали слухачі.

Вона уявляла собі цей день як організовані зусилля слухачів під її керівництвом. Натомість настали хаос, війна та смерть.

Венлі не долучилася до співу. Вона хлюпала по глибоких калюжах, намагаючись утекти. Лилися дощі пори Ридання — спокійні, проте невпинні. Венлі минула слухачів, яких упізнала — усі вони стояли в шерензі й співали, а їхні очі світилися червоним.

— Фарідаю! — гукнула Венлі до одного з них. — Треба забиратися звідси. Люди рухаються в цьому напрямку.

Він глянув на неї, але продовжував співати. Уся шеренга, здавалося, зовсім не звертала уваги на дощ і майже — на її слова. Венлі налаштувалася на Ритм паніки. Слухачі були приголомшені новою подобою, поглинені нею.

Вона відчула той самий імпульс, але змогла протистояти. Можливо, завдяки тривалому зв’язку з Улімом? Вона не була впевнена. Венлі поспішила геть, озираючись через плече. Вона не могла зрозуміти багато чого з того, що відбувалося на полі бою. Воно простягалося на численні плато, оповиті туманом і дощем, затінені чорними, як смола, хмарами. Час від часу спалахували червоні блискавки, і Венлі побачила, як б'ються багато слухачів у нових буремних подобах.

Венлі сподівалася, що ті могли контролювати свої сили краще, ніж вона сама. Коли вона вивільнила енергію буремної подоби — очікуючи грандіозних атак, які вразять ворогів, — блискавки почали бити в різних напрямках, непередбачувано. Венлі не думала, що змогла влучити бодай в одну людину, і тепер відчувала себе млявою. Неймовірну енергію було витрачено — і вона повільно відновлювалася.

Венлі сховалася біля великої скелі, яка колись, можливо, була якоюсь будівлею. Позаду неї люди атакували шеренгу слухачів, яких вона залишила. Венлі почула крики, відчула тріск, коли вилетіли блискавки.

Вони більше не співали, але Венлі чула, як люди лаялися й розмовляли своєю грубою мовою, а голоси луною перекривали шум дощу. Ще більше мертвих. Буря наростала, і так, майже біля них. Але скількох слухачів буде вбито, перш ніж прийде Вічновій?

«Напевно, на інших фронтах справи кращі, — подумала вона, заплющивши очі й прислухаючись до Ритму паніки. — Безперечно, слухачі виграють».

А як щодо обіцянок Уліма? Щодо трону Венлі? Вона вдихнула холодне повітря, вода потекла по її обличчю, шкіра заніміла, а панцир став холодним. Тремтячи, притиснулася до каменів. Усе неправильно. Вона не повинна бути тут. Вона мала лишатися в безпеці.

Звук шкрябання чобіт по каменю змусив її розплющити очі — саме вчасно, щоб побачити, як на неї летить спис. Вона кинулася вбік, але зброя вдарила по гребенях на її щоці та носі, відрізавши лише тонкий шматочок шкіри — панцирна маска буремної подоби на її обличчі майже повністю відбила удар.

Вона впала в калюжу й спробувала відповзти, простягнувши руку й благаючи. Над нею нависла людина — жахлива постать, риси якої повністю загубилися в тіні шолома. Ворог підняв спис.

— Ні, ні, — благала Венлі людською мовою в Ритмі прислужництва. — Будь ласка, ні. Я вчена. Без зброї. Будь ласка, ні.

Чоловік змахнув списом, але коли вона зіщулилася, відвернувши обличчя, не завдав удару. Він відійшов, а потім побіг підтюпцем, приєднавшись до кількох товаришів, які вишикувалися навпроти групи із сяйнистими червоними очима, що наближалася.

Венлі помацала подряпину від списа і була вражена тим, якою невеличкою виявилася рана. Потім помацала свою шкіру, одяг. Він... він просто залишив її. Як вона і просила. Венлі подивилася вслід чоловікові, налаштувавшись на Ритм глузування. От дурень, не знав, яку важливу слухачку помилував. Він мав убити її.

Коли вона задумалася, Ритм глузування немов затих. Чи був... це правильний ритм, правильне почуття, яке вона мала відчувати після порятунку? Що відбулося з нею за останні кілька років? Чому вона дозволила такому із собою статися?

На мить замість цього вона почула Ритм вдячності. Почасти вона, здавалося, не хотіла ніжитися у славі нової подоби. Почасти прагнула до знайомого комфорту. Коли була ще слабкою.

«Оце і є сила?» — подумала вона, підводячись із землі, прислухаючись до грому.

Наближалася нова буря. Вона врятує їх, знищивши людей і піднісши слухачів, які вижили. Венлі просто мала переконатися, що буде однією з них. Вона побігла шукати сильнішу групу слухачів, які зможуть захистити її. Вийшла на відкриту ділянку плато, слизьку від води, біля однієї з прірв.

Загони людей і слухачів блукали тут уздовж краю прірви, намагаючись узяти гору один над одним. Загалом бойові дії в цьому районі здавалися жахливішими. Вона силоміць налаштувалася на Ритм пихи й покрокувала по периметру прірви. Пиха. Хороший ритм, аналог Рішучості чи. Впевненості — тільки величніший. Пиха була гордим, потужним ритмом із бурхливими фанфарами швидких, складних і сміливих тактів.