Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 248)

— Так, — визнав Адолін. Він подивився на Маю, потім відвернувся. — Так, буря вас побий. Спочатку ми не знали, що Сколкозбройці — це спрени, але навіть тепер, коли знаємо... ми використовуємо їх. Нам це потрібно.

— Бо вам потрібно вбивати, — сказав Секейр, підходячи до Адоліна. — Люди — чудовиська, з жагою смерті, яку неможливо наситити. Ви живитеся жахливими емоціями, які викликають Розстворені. Ви не боретеся з Одіозумом. Ви самі — Одіозум.

— Ваша думка зрозуміла, — мовив Адолін, уже м’якше. — Відпустіть Маю. Винесіть свій вирок.

Секейр підійшов до нього, зустрівшись поглядом.

— Погляньте на неї, — Адолін показав на Маю. — Вона нажахана.

І справді, Мая ще більше зіщулилася й крутилася, ніби намагаючись спостерігати за всіма присутніми одночасно. Насправді вона обернулася так різко, що Амуна та інший спрен честі підійшли, щоб узяти її за руки й, можливо, не дати їй втекти.

— Ти хочеш, щоб усе було легко? — спитав Секейр в Адоліна тихшим голосом. — Ти не заслуговуєш нічого легкого. Я тримав цю фортецю впорядкованою, організованою до твого прибуття. Ти навіть не уявляєш, якого розчарування ти мені завдав, людино.

Спрен честі відійшов від Адоліна й повернувся обличчям до натовпу, простягнувши руку до Маї.

— Погляньте на цю спренку! — вигукнув Секейр. — Подивіться, що з нею зробили люди. Цей Холін просить нас знову зв’язатися узами з людьми. Він просить нас знову довіритися їм. Отже, життєво важливо, щоб ми ретельно вивчили результати нашої останньої довіри людям!

Мая почала пручатися, з її горла пролунало тихе гарчання. Вона не любила, коли її сковували.

— Це ж суд свідків! — крикнув Адолін на Секейра. — Ви заважаєте і зайшли занадто далеко.

Суміш кивнула, а інші спрени з натовпу встали на знак заперечення. Вони погоджувалися з Адоліном. Яким би не був закон, Секейр зараз ним зловживав.

— Ця свідчиця, — сказав Секейр, знову вказуючи на Маю, — втратила голос через те, що зробили ви, люди. Я повинен говорити за неї.

 — Вона не хоче, щоб ви говорили за неї! — крикнув Адолін. — Не хоче бути тут!

Мая продовжувала вириватися з хватки спренів, дедалі агресивніше. Деякі спрени з натовпу відповіли Адоліну насмішками. Інші бурмотіли й показували на Маю.

— Тобі незручно? — запитав Секейр в Адоліна. — Тепер зручно, ти піклуєшся про те, чого вона хоче. Ну що ж, я можу прочитати її емоції. Борсання? Це біль тієї, хто пам’ятає, що з нею зробили. Вона засуджує тебе, Адоліне Холіне.

Вигуки Маї стали голоснішими. Несамовиті, гортанні, вони не нагадували справжні крики. Ці звуки відображали болісні муки того, хто розучився говорити, але все ще потребував виразити свої страждання.

— Це бідолашне створіння, — перекрикував Секейр наростальний гомін, — засуджує тебе кожним своїм стогоном. Вона — остання з наших свідків, бо ми ніколи не повинні забувати її біль. Послухай, як вона вимагає покарати тебе, Адоліне Холіне! Вона була невинною, але твої одноплемінники вбили її. Послухай, як вона жадає крові!

Крики Маї ставали все голоснішими й грубішими. Деякі спрени честі в натовпі відступили, а інші затулили вуха, здригаючись. Адолін уже чув такий крик раніше, коли намагався викликати її як Сколкозброєць, перебуваючи в Гадесмарі.

— Їй боляче! — заволав Адолін, кинувшись уперед.

Однак спрени, які спостерігали за ним, чекали цього. Вони схопили його і міцно тримали.

— Відпусти її, сволото! Твоя думка і так доведена!

— Моя думка не може бути достатньо переконливою, — вигукнув Секейр. — Її треба повторювати знову і знову. Ти будеш не єдиним зрадником, який прийде з усмішкою, благаючи, щоб ми дозволили використовувати себе. Мій народ повинен залишатися непохитним, повинен пам’ятати цю мить, для власного ж блага. Вони мусять побачити, що накоїли люди!

Голос Маї став гучнішим, вона задихалася, час від часу уривчасто завиваючи. І в ту мить Адолін... якимось чином відчув її біль. Нестерпні муки. І... гнів?

Гнів на спренів честі.

— Вони вам довіряли, — промовив Секейр, — а ви їх убили!

Мая вчепилася в руки спренів, намагаючись звільнитися, її зуби виблискували, коли вона повертала видряпані очі то в один бік, то в інший. Так, Адолін відчував ці страждання, немов вони були його власними. Він не знав як, але відчував їх.

— Послухай її! — наказав Секейр. — Прийми її осуд!

— ВІДПУСТІТЬ ЇЇ! — заволав Адолін. Він борсався, а потім обм’як. — Буря забирай. Просто відпустіть її.

— Я відмовляюся судити! — вигукнув Секейр. — Мені не потрібно це робити. Зрештою, її свідчення — єдине, що нам потрібно. Її осуд — це все, що нам коли-небудь було потрібно. Прислухайся до її криків, пам’ятай про них, коли гнитимеш, Адоліне Холіне. Згадай, що зробив з нею твій вид. Її крики — ось твій вирок!

Завивання Маї досягло крещендо, сповненого мук, а потім вона замовкла, важко дихаючи. Слабка. Занадто слабка.

«Візьми, — подумки сказав їй Адолін. — Візьми частину моєї сили».

Вона подивилася прямо на нього і, попри видряпані очі, побачила. Адолін відчув щось — якесь тепло глибоко всередині. Мая втягнула повітря, наповнюючи легені. Зібравши всі свої сили, вона приготувалася закричати знову. Її обличчя налилося зеленню. Адолін приготувався до вереску. Рот Маї розтулився.

І вона заговорила:

— Ми! ВИБРАЛИ!

Ці два слова пролунали Форумом, змусивши замовкнути схвильованих спренів честі. Секейр, що стояв спиною до неї, завмер. Він обернувся, щоб побачити, хто перервав його разючу промову.

Задихаючись, згорбившись у міцній хватці утримувачів, Мая встигла повторити свої слова:

— Ми... Ми вибрали...

Секейр похитнувся. Руки, що тримали Адоліна, ослабли — спрени вражено витріщилися на Маю.

Адолін вирвався й перетнув поміст. Він відштовхнув перелякану Амуну й підтримав Маю, поклавши її руку на своє плече, немов вона була пораненим солдатом. Спренка вчепилася в нього, спотикаючись, намагаючись стояти прямо.

Разом з тим вона зашепотіла знову зірваним голосом, немов кричала вже кілька годин:

— Ми вибрали. Адоліне, ми вибрали.

— Кров моїх праотців... — прошепотів Адолін.

— Що це таке? — запитав Секейр. — Що ти з нею зробив? Побачивши тебе, вона почала марити й...

Він запнувся, коли Мая показала на нього пальцем і моторошно завищала, при цьому її щелепа опустилася нижче, ніж слід. Секейр приклав руку до грудей і вирячив очі, коли її вереск перетворився на слова.

— Ви. Не. Можете. Забрати. Мою. САМОПОЖЕРТВУ. — закричала вона. — Мою. Мою самопожертву. Не вашу, — вона показала на натовп: — Не їхню, — потім показала на Адоліна: — Не його. Мою. МОЮ САМОПОЖЕРТВУ.

— Ви знали, що станеться, коли Променисті порушать свої присяги, — сказав Адолін. — Вони вас не вбивали. Ви все вирішили разом.

Вона енергійно закивала.

— Увесь цей час, — промовив Адолін голосніше, для публіки, — всі вважали, що ви — жертви. Ми не визнавали, що ви були побратимами Променистих.

— Ми вибрали, — прошипіла Мая, а потім випалила голосно, як гімн: — MИ ВИБРАЛИ.

Адолін допоміг їй підійти до першого ряду лавок, і спрен честі, що сидів там, відсунувся. Вона сіла, тремтячи, але все ще міцно тримала його за руку. Він не відсторонився — Мая, здавалося, потребувала заспокоєння.

Адолін озирнувся на натовп. Потім на Секейра та інших найстаріших спренів честі, які сиділи біля лави судді.

Адолін не говорив, але немов робив виклик, щоб спрени не сміли продовжувати засуджувати його. Хай лише спробують проігнорувати покази свідчиці, яку самі обрали, тієї, якій начебто надали право судити. Він дав їм змогу обміркувати все це. Дав змогу подумати.

Потім спрени почали відступати. Перелякані, можливо, збентежені, вони почали покидати Форум. Старійшини зібралися навколо Секейра, який так і стояв на місці, приголомшено витріщаючись на Маю. Вони відтягли його, розмовляючи тихо й стурбовано.

Адоліна не чіпали. Спрени трималися подалі від нього та Маї. Врешті-решт на трибунах залишилася лише одна спренка. В чорному одязі, зі шкірою, що злегка переливалася, немов масляниста веселка. Суміш підвелася, потім пішла сходами донизу.

— Мені б хотілося отримати належне, — промовила вона, — за твою перемогу в суді, яку всі вважали неможливою. Але не моя опіка й не ваша сміливість допомогли перемогти сьогодні.

Нарешті Мая відпустила руку Адоліна. Вона здавалася сильнішою, ніж раніше, хоча її очі все ще були видряпані. Він відчував її цікавість, її... свідомість. Вона підняла на нього погляд і кивнула.

Адолін кивнув у відповідь:

— Дякую тобі.

— Важи... — прошепотіла Мая. — Важи... си...

— Важить сила, а не слабкість.

Вона знову кивнула, а потім знесилено подивилася своїми видряпаними очима на землю.

— Я не маю наміру забувати, що ви свідчили проти мене, — сказав Адолін Суміші. — Ви грали в цій грі за обидві сторони.

— Для мене це був найкращий спосіб виграти, — відказала вона, оглядаючи Маю. — Але ви маєте знати, що це я запропонувала старійшинам спренів честі використати твою мертвооку як свідчицю. Вони не знали про законодавче положення, яке дозволяло їм говорити за неї.

— Тоді виходить, що ви винні у її болю? — запитав Адолін.