Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 246)

— Я знаю, чому ти це робиш, Шаллан, — сказала Вейл. — Четвертої особистості не існує. Ще не існує. Ти взяла собі інше ім’я, щоб заховати біль. Зробиш цей крок — і все стане реальним.

— Це та, ким я хочу бути, — відповіла Безформна. — Облиш мне.

— Ти знову тікаєш, — продовжила Вейл. — Ти думаєш, що не заслуговуєш ні на Адоліна, ні на своє місце серед Променистих. Боїшся, що твої друзі дізнаються, хто ти насправді, і відвернуться від тебе. Покинуть тебе. Тому збираєшся кинути їх першою. Ось чому продовжувала проводити час з Примарокровними. Ось чому ти тут. Ти сприймаєш це як вихід зі свого життя. Вважаєш, що якщо станеш тою мерзенною людиною, про яку шепоче темрява, тоді все вирішиться. Немає шляху назад. Рішення прийнято.

Безформна... Безформна...

Була просто Шаллан.

І Шаллан хотіла це зробити. Вона хотіла показати їм, ким є насправді. Щоб покінчити з усім.

— Я не можу бути Шаллан, — прошепотіла вона. — Шаллан слабка.

Шаллан затулила очі долонями й затремтіла. Вейл відчула її емоції — раптову хвилю болю, розчарування, сорому й розгубленості. Вони також змусили її затремтіти.

— Хто кращий плавець? — прошепотіла Вейл. — Це матрос, який плавав усе життя, навіть якщо стикається з бурхливим морем, що кидає йому виклик. Хто сильніший? Це людина, яка пересувалася за допомогою рук. І той однорукий фехтувальник... Він був, мабуть, найкращим у своїй майстерності. Він не міг перемогти через свої недоліки, але не був слабшим за інших.

Шаллан застигла.

— Адолін має рацію, — промовила Вейл. — Він завжди мав рацію щодо тебе. От скажи мені. Хто найсильніший духом? Жінка, яка завжди контролює емоції? Чи жінка, чиї думки зраджують її? Ти вела цю боротьбу кожен день свого життя, Шаллан. Тому ти не слабка.

— Справді? — запитала Шаллан, обертаючись. — Я вбила рідного батька! Я задушила його своїми руками!

Слова глибоко ранили її, немов шип встромився у серце. Вейл помітно здригнулася. Але цей поріз у серці якимось чином впустив тепло, і воно потекло крізь неї.

— Ти несла цю правду протягом півтора року, Шаллан, — сказала Вейл, ступаючи вперед. — Ти рухалася далі. Ти була достатньо сильною. Ти принесла присягу.

— А мама? — огризнулася Шаллан. — Ти пам’ятаєш відчуття, коли Сколкозброєць уперше виник у наших руках, Вейл? Я пам’ятаю. Пам’ятаєш, який жах я відчула під час удару, якого ніколи не збиралася завдавати?

Її мати — яскраво-руде волосся, метал у грудях, красиві зелені очі, що перетворилися на вугілля. Вигоріли на обличчі. Голос Шаллан, яка кричить, усвідомивши, що накоїла. Кричить, благаючи повернути все назад. Бажаючи й самій померти. Бажаючи... Бажаючи...

Ще один удар у серце. Ще більше тепла витікає з неї, кров виплескується в такт громоподібному серцебиттю. Вейл завжди була такою холодною, але сьогодні їй стало тепло. Тепло від болю. Тепло від життя.

— Ти можеш це витримати, — прошепотіла Вейл і ступила вперед, зустрівшись поглядом із Шаллан. — Ти можеш це згадати. Наша слабкість не робить нас слабкими. Наша слабкість робить нас сильними. Бо нам довелося роками нести в собі ці спогади.

— Ні, — сказала Шаллан, і її голос став тихшим. — Ні. Я не можу... — Ти можеш, — прошепотіла Вейл. — Я захищала тебе всі ці роки, але мені пора йти. Мені пора зникнути.

— Я не можу, — промовила Шаллан. — Я надто слабка.

— Не думаю, що це так. Візьми спогади, — Вейл простягла руку. — Забери їх назад, Шаллан.

Шаллан завагалася. Безформна зникла, як клуб диму, відкривши всю її брехню. Лишилася рука Вейл. Вона запрошувала. Пропонувала довести, що Шаллан сильна.

І Шаллан узяла її за руку.

Спогади нахлинули на неї. Вона згадала, як гралася в садку в дитинстві й зустріла там криптика. То був красивий спіралеподібний спрен, що утворив заглибники на камені. Чудові часи, проведені у схованці серед листя в їхньому особливому місці. Криптик заохочував Шаллан стати достатньо сильною, щоб допомогти своїй родині, протистояти жахливій темряві, що поглинала їх.

Такий благословенний час, сповнений надії, радості та істин, які вимовлялися легко, з урочистістю та подивом дитини. Цей супутник став справжнім другом для самотньої дитини, для дівчинки, батьки якої постійно сварилися через її майбутнє.

Її спрен. Спрен, який міг говорити. Спрен, якому вона могла довіритися. Товариш.

І той товариш не був Фракталом. То був інший криптик. Той, кого... Той, кого...

Шаллан упала на коліна, тремтячи, обхопивши себе руками:

— Ох, бурі... Ох, Боже Присяг...

Вона відчула руку на своєму плечі.

— Усе гаразд, Шаллан, — прошепотіла Вейл. — Усе добре.

— Я знаю, хто ти, — прошепотіла Шаллан. — Ти — порожнеча в моїх спогадах. Частина мене, яка дивиться вбік. Частина мого розуму, яка захищає від власного минулого.

— Звичайно, — підтвердила Вейл. — Я твоя завіса[2], Шаллан.

Вона стиснула плече Шаллан, потім повернулася до зачинених дверей. А Келек чув їхню розмову?... чи... а вони взагалі говорили вголос?

Шаллан підвелася на ноги. Ні, надто боляче. Хіба немає сенсу в тому, щоб стати тією, ким хоче зробити її Мрейз? Адолін зненавидить її за те, що вона зробила. І Далінар теж. Шаллан уособлювала саме те, чого, як вони всі запевняли, самі ніколи не зробили б. Те, що вони називали коренем всіх своїх проблем. Те, що прирекло людство.

Вона... вона не варта нічого. Шаллан потягнулася до дверної ручки.

«Ти зможеш це витримати», — прошепотіла Промениста.

Ні. Вона зможе стати Безформною і щиро приєднатися до Примарокровних. Стати тою жінкою, яку уявила собі, — сильною шпигункою, яка живе подвійним життям, але це їй не заважає. Вона зможе стати впевненою, зібраною, ідеальною, і при цьому не відчувати болю.

«Важить сила, а не слабкість», — промовила Промениста.

Стати не тою жінкою, яка... яка...

«Будь сильною».

Шаллан обернулася, видихнула, і Буресвітло виринуло з неї, немов кров, що дає життя. Воно розфарбувало кімнату перед нею, надало їй барв, перетворивши на пишний сад. Укритий яскраво-зеленими лозами та рожево-червоною сланцекіркою.

У цьому садку була схованка, а там плакала дівчинка. Вона ридала, а потім закричала і промовила страшні слова:

— Я не хочу тебе! Я тебе ненавиджу! Досить! Тебе ніколи не існувало. Ти — ніщо. Я з тобою покінчила!

Шаллан не відвернулася. Вона б цього не зробила. Вона знову відчула, немов її розривають. Страшний біль і кошмарний жах.

Вона насправді не знала, що тоді робила. Але зробила це.

— Я вбила її, — прошепотіла Шаллан. — Я вбила свою спренку. Мою чудову, прекрасну, добру спренку. Я порушила присяги та вбила її.

Вейл стояла, склавши руки перед собою.

— Це буде боляче, — попередила вона. — Вибач за біль, Шаллан. Я зробила все, що могла, але робила це занадто довго.

— Я знаю, — сказала Шаллан.

— Але я не маю такої сили, як ти, Шаллан, — сказала Вейл. — Ти — це я. Ми — це я.

Вейл стала яскравим Буресвітлом. Її кольори зникли, побіліли. Її спогади злилися зі спогадами Шаллан. Її навички стали навичками Шаллан. І Шаллан усвідомила все, що зробила.

Вона пригадала, як заховала в сумці голку, щоб убити Йалай. Вона бачила своє минуле та зростальне занепокоєння у його саморуйнівному жаху. Бачила, як росте брехня, буцімто вона ніколи не може належати Адолінові та до Променистих, тому почала шукати інший вихід.

Але ця втеча не була силою. Ось це сила. Вона заплющила очі, несучи на собі тягар цих спогадів. Не лише про те, що робила нещодавно, а й про те, що вчинила в саду того дня. Жахливі спогади.

Її спогади.

Оскільки не залишилося нічого для Вейл, що могло захистити Шаллан від почуттів, вона почала зникати. Але коли геть зникла, пролунало останнє запитання: «Я правильно вчинила?».

— Так, — прошепотіла Шаллан. — Дякую тобі. Дуже дякую.

А потім, як і будь-яка інша ілюзія, яка більше не була потрібна, Вейл обернулася на дим.

Шаллан глибоко вдихнула, і її біль притих. Бурекляття... Фрактал був тут. Не її новий Фрактал, а перший. Мертвоока спренка. Шаллан має знайти її.

Пізніше. Наразі в неї інше завдання. Коли вона зібралася з думками, двері кабінету з клацанням відчинилися, і світло розлилося навколо фігури. Алетієць з ріденьким волоссям і втомленими очима. Шаллан добре знала цей вираз.

— Розумію, — сказав Келек. — Тож тебе послали вбити мене?

— Так, саме з цією метою, — відповіла вона, кладучи ніж на сусідній стіл. — Послали ті, хто не усвідомлював, що в мене достатньо сил, щоб сказати «ні». Я не заподію вам зла, Келеку.

Він підійшов і боязко пальцями взяв ніж:

— Цей ніж це схожий на той, який вони застосували до Джезріена?

— Не знаю, — зізналася Шаллан. — Організація під назвою «Примарокровні» хотіла, щоб я вбила вас ним.