Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 245)

— Це ж очевидно, — мовила Безформна, відвернувшись і нишпорячи у своїй скрині.

— Але скажу тобі, що ніхто не вмів так битися врукопаш, як Доролін. Ніхто.

— І до чого це ти?

— Як ти думаєш, хто сильніший? Людина, яка вільно ходила все життя, чи людина без ніг? Людина, яка змушена відштовхуватися руками, щоб пересуватися?

Вона не відповіла, вовтузячись із комунікаційним кубом, а потім поклала ніж Мрейза до кишені разом із самоцвітом, повним Буресвітла.

— Ми не завжди правильно розуміємо, що таке сила, — продовжив Адолін. — Наприклад, хто кращий плавець? Матрос, який тоне, піддавшись нарешті течії після багатогодинної боротьби, чи писарка, яка жодного разу не заходила у воду?

— Який сенс у цих запитаннях? — огризнулася Безформна, з грюкотом зачинивши свою скриню. — Бо я не бачу жодного.

— Знаю. Вибач, — Адолін скривився. — Я погано пояснюю. Я просто... не думаю, що Шаллан така слабка, як ти кажеш. Розумієш, слабкість не робить когось слабким. А навпаки.

— Це дурість. Лягай спати. Твій суд почнеться за кілька годин, і ти не повинен бути втомленим.

Безформна вийшла у вітальню. Вона сховалася збоку від дверей і чекала — а що, як Адолін піде за нею. Фрактал, що сидів за столом, оживився, але Безформна заспокоїла його суворим поглядом.

Адолін не вийшов. Вона почула, як він голосно зітхнув, проте залишився в ліжку.

Ну й добре. Їй доведеться діяти швидко. Безформній потрібно зробити йому останній дарунок у вигляді перемоги тут, у Міцній Цілісності. Так вона вшанує пам’ять про Шаллан.

«Я знаю, що ти робиш, — прошепотіла Вейл. — Я нарешті зрозуміла».

Безформна завмерла. Вона перевірила Променисту — та сиділа у в’язниці її розуму, намагаючись вирватися, але не могла говорити. То чому Вейл могла?

Що ж, вона могла проігнорувати голос чи два. Безформна сіла за стіл і намалювала план будинку судді. Учора обійшла його, позазирала у вікна. З її талантом просторового сприйняття цей план має бути точним.

«Ти не нова особистість, — подумала Вейл. — Якби була нею, то не змогла б так малювати. Ти можеш брехати собі, але не мені».

Безформна знову завмерла. Чи цього вона хотіла? Чого хотіла насправді? Вона вже ні в чому не була впевнена.

Залишалося так багато питань. Чому Вейл могла говорити? Хто вбив Йалай? Як їй звільнитися від Адоліна, від Променистих? Чи такого життя вона бажала?

Безформна набралася сили, відкинувши всі запитання. Вона приклала руку до чола, глибоко дихаючи.

Фрактал підступив до неї, тож Безформна загорнула альбом і поклала його до своєї сумки.

— Вейл? — окликнув він. — Що ти робиш?

— Це має статися сьогодні, — відповіла Безформна й подивилася на годинник. — Скоро. До того як суддя покине свої покої.

Вона стиснула в руці самоцвіт, який сховала в кишені.

— Вейл, — промовив Фрактал. — Це недуже хороша ідея.

«Його правда, — подумала Вейл. — Він має рацію, Шаллан».

«Я Безформна», — подумала вона у відповідь.

«Ні, Шаллан, це не так».

— Я б не поспішала говорити, що добре, а що ні, Фрактале, — сказала йому Безформна. — Ми досі не розібралися з твоєю зрадою і брехнею. Можливо, ти не найкращий суддя щодо моралі і залишиш цей вибір мені.

Його візерунок сповільнився, плечі опустилися, і він відступив, наче хотів зникнути в тіні.

Безформна втягнула трохи Буресвітла, насолоджуючись його відчуттям у венах. Потім створила Світлопрядіння.

Спрацювало. Безформна поєднувала в собі три особи: першу — зі здібностями Шаллан до малювання та Світлопрядіння, другу — з рішучістю Променистої та її здатністю доводити все до кінця, а також третю — зі здатністю Вейл не звертати уваги на біль. Здатністю Вейл бачити правду.

Найкращі риси від кожної з трьох.

«Це брехня, Шаллан, — подумала Вейл. — Бурі. Я мала передбачити це. Я мала знати...»

Вона глянула на себе в дзеркало і впевнилася, що Світлопрядіння ідеальне. Вона мала точно такий вигляд, як Лусінтія, спренка честі. Навіть випромінювала те саме слабке світіння. Усе пройде дуже легко.

Безформна зібрала своє приладдя для малювання на випадок, якщо їй знадобиться швидко зобразити нове обличчя. Світлопрядіння замаскувало її сумку під торбинку з тканини, подібну до тих, які носили спрени честі.

Дзвони знизу повідомили, щодо суду ще близько години. Вона перетнула кімнату, минувши Фрактала, який відійшов у куток. Він стояв у тіні, його візерунок мляво рухався.

— Що відбувається? — спитав він. — З тобою відбувається щось дуже дивне, Шаллан. Я так погано впорався з цим. Я вчора розмовляв з Дотепником, і він...

— Ти все ще з ним розмовляєш? Досі не слухаєшся мене?

Фрактал відійшов далі.

— Ти мене вже дістав, — прошипіла Безформна. — Залишайся тут і прикривай мене, стеж за Адоліном. Ми докладно обговоримо все після суду.

Вона глибоко вдихнула й визирнула на вулицю, щоб переконатися, що ніхто не слідкує — спрени могли щось запідозрити, побачивши Лусінтію в домі Шаллан, — потім вислизнула й пішла через південну площину. У фортеці стояла тиша. Спрени ніколи не спали, але в них були періоди меншої активності. «Вночі» вони збиралися в будинках друзів, і вулиці фортеці залишалися майже без свідків.

Кілька листочків тріпотіли в повітрі між чотирма площинами. Безформна намагалася не дивитися на інші три площини, три міста, які створювали навколо неї неможливу коробку. Вона не надто...

— Вейл, — пролунав голос позаду неї. — Мені потрібно пояснити. Я повинен сказати тобі правду. М-м-м...

Вона загарчала й обернулася. Фрактал слідував за нею, як ледь відлучене від матері цуценя сокирогончої.

— Ти викриєш моє маскування! — гаркнула вона.

Фрактал зупинився, його візерунок сповільнився.

— Ти повинна знати, що сказав Дотепник, — мовив спрен. — Він такий мудрий. Здається, ти йому подобаєшся, а всіх інших він ненавидить. Ха-ха. Він висміяв мене. Це було дуже смішно. Я як курча. Ха-ха.

Безформна заплющила очі й зітхнула.

— Він попросив передати, що ми тобі довіряємо, — продовжив Фрактал. — І любимо тебе. Ще він попросив передати тобі, що ти заслуговуєш на довіру та любов. І це справді так. Вибач мені, що брехав. Дуже довго. Мені дуже шкода. Я не думав, що ти з можеш з цим упоратися.

— Шаллан не змогла б. Повертайся до кімнати й чекай. Розберуся з тобою пізніше.

Вона пішла геть, і, на щастя, Фрактал не рушив слідом. Настав час стати тією жінкою, до образу якої вона прагнула відтоді, як покинула рідний дім, щоб обікрасти Ясну. Безформна нарешті могла приєднатися до Примарокровних. Її не хвилювало минуле Шаллан. Нехай воно спить. Вона могла бути як Вейл, яка не турбувалася про такі речі.

«Ти вдаєш схожу на мене, — подумала Вейл. — Але Дотепник має рацію. Ти заслуговуєш на те, щоб тебе любили, Шаллан. Справді заслуговуєш».

Помешкання Верховного Судді розташовувалося в найвищій частині площини, біля зубців муру. Виявилося важко не звертати уваги на дивну геометрію тут, віддалік від парків та дерев, тому що небо було так близько. Вона хотіла витрачати час на малювання цього, але, звичайно, вже не була такою. Тепер вона має вважати все це оманливим і дивним. Як і Вейл.

Їй допомогло, коли зосередилася на цілі — невеликій будівлі біля кута стіни. Вона проминула кількох спренів честі, але їх виявилося не дуже багато. Помахала тим, хто махав їй, але здебільшого цілеспрямовано крокувала вперед.

Прибувши до місця призначення, Безформна почала тинятися біля будинку, озираючись навколо, аж доки не переконалася, що ніхто не спостерігає. Це виявилося важко, тому що вона мусила спостерігати за кількома площинами. Принаймні план був простий. Підійти до дверей. Душезаклясти дверну ручку на дим, щоб знищити замок. Прокрастися всередину, до задньої кімнати — кабінету Верховного Судді. Вдарити його ножем, перш ніж він зреагує, а потім зайняти його місце на суді.

Це був її останній крок. Кінець.

«Я... — промовила Промениста віддаленим голосом. — Це я вбила Йалай».

Безформна завмерла на місці.

«Я бачила... — прошепотіла Промениста, — що ти збираєшся це зробити. Що у твоїй сумці була захована отрута. Тому я втрутилася. Щоб захистити тебе. Щоб тобі... не довелося цього робити. Щоб запобігти... тому, що відбувається з тобою зараз... Шаллан...»

Вона міцно заплющила очі. Ні. Ні, вона не відступить. Вона повинна це зробити. Щоб покінчити з усім цим. Щоб припинити вагання.

Розплющивши очі, вона підійшла до дверей і взялася за ручку вільною рукою. Ручка зникла від дотику. Душезаклинання в цьому світі справді було легшим. Ручку майже не хвилювало, що вона попросила її змінитися.

Дівчина штовхнула двері. Кімната була заповнена різними речами. Меблі, складені одне на одне. Згорнуті в рулони гобелени. Дрібнички й сувеніри, як-от маленьке скляне курча на підвіконні та купа запилюжених листів на столі.

Безформна тихо зачинила двері. Через вікна лилося достатньо світла, і вона помітила світло від свічок з-під дверей іншої кімнати, тих, що вели в кабінет Верховного Судді. Келек був тут. Вона дістала ніж Мрейза, а потім ступила вперед.

Зробивши це, відчула холод — немов різкий вітерець. Буресвітло витекло з неї. Безформна застигла, потім озирнулася через плече.

Позаду стояла Вейл.