Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 244)

— Повелителька Бажань слухає твій звіт, — сказала Венлі черговій Владній, яка стояла перед ними, схилившись у поклоні. — І хвалить тебе за Пристрасть до пошуку, але каже, що ти помиляєшся. Вітробігун живий. Ви повинні подвоїти зусилля.

Владна, що мала витончену подобу, відому як вістова, — її часто носили розвідники — вклонилася нижче, а потім пішла сходами.

— Гадаю, це була остання з них, Стародавня, — сказала Венлі до Рабоніель.

Рабоніель кивнула й підвелася з трону, а потім пішла в коридор, що вів до двох кімнат для вчених. Її спеціально пошита сукня в алетійському стилі розвівалася при ходьбі, підкреслюючи вузькі тонкі пластини панцирної броні вздовж рук і грудей.

Венлі крокувала за нею — Сплавлена не казала, що їй слід залишитися. Хоча Рабоніель мала робоче місце та стіл у кінці коридору, вона завжди воліла приймати звіти біля сходів. Складалося враження, ніби Рабоніель жила тут двома різними життями. Генерал-командувачка армій співунів здавалася такою інакшою, ніж учені, яких зовсім не хвилювала війна. Друга Рабоніель була правдивіша, як думала Венлі.

— Остання зі Слухачів, — задумливо мовила Рабоніель. — Більше не остання. Твій народ був єдиною групою співунів, яка успішно відкинула правління Сплавлених і створила власне королівство.

— А були... ще якісь невдалі спроби? — наважилася запитати Венлі в Ритмі жаги.

— Багато, — відповіла Рабоніель у Ритмі насмішки. — Не роби такої ж помилки, як люди, припускаючи, що співуни завжди дотримувалися однієї думки. Так, подоби іноді змінюють наше мислення, але вони лише покращують те, що всередині. Вони виявляють різні аспекти нашої особистості. Люди завжди намагалися стверджувати, що ми не що інше, як нерозумні істоти, якими керує Одіозум. Їм подобається ця брехня, тому що вони почуваються легше, коли нас убивають. Цікаво, чи це пом’якшило їхню провину в той день, коли вони вкрали розум тих, кого поневолили.

Стіл Рабоніель притулився прямо до щита, який, колись яскраво-синій, став темно-фіолетовим.

Рабоніель сіла й почала переглядати свої записи.

— Чи шкодуєш ти про те, що зробила особисто, Остання зі Слухачів? — запитала в Ритмі злості. — Ти ненавидиш себе за зраду свого народу?

Тембр запульсувала. Венлі повинна збрехати.

— Так, Стародавня, — відповіла вона натомість.

— Це добре, — мовила Рабоніель. — Ми всі дорого платимо за свій вибір, і біль довго залишається, коли ти безсмертна. Підозрюю, що ти все ще жадаєш шансу стати Сплавленою. Але я знайшла в тобі Другу Душу, сповнену жалю. Приємно, що я її виявила. Не тому, що захоплююся тими, хто шкодує про свою службу, — а ти повинна знати, що Одіозум не ставиться прихильно до сумнівів. Однак я подумала, що ти схожа на багатьох інших — приземлена у своїх бажаннях, занадто честолюбна.

— Я була такою, — прошепотіла Венлі. — Колись.

Рабоніель різко глянула на неї, і Венлі зрозуміла свою помилку. Вона сказала це в Ритмі згуби. В одному зі старих ритмів, які Владні не мали чути.

Рабоніель наспівувала в Ритмі злості, примруживши очі.

— А яка ти зараз?

— Збентежена, — відповіла Венлі, теж у Ритмі злості. — Засоромлена. Раніше я знала, чого хочу, і це здавалося таким простим. А потім...

— Що потім?

— Вони всі померли, Стародавня. Ті, кого... я щиро любила, не усвідомлюючи глибини своїх почуттів. Моя сестра. Мій колишній шлюбувальник. Моя мати. Усі просто... зникли. Через мене.

Тембр заспокійливо запульсувала. Але в ту мить Венлі не хотіла ні заспокоєння, ні прощення.

— Я розумію, — мовила Рабоніель.

Венлі підійшла ближче, а потім стала на коліна біля столу.

— Чому ми б’ємося? — спитала вона в Ритмі жаги. — Стародавня, якщо це має таку високу ціну, то навіщо битися? Навіщо так страждати, щоб отримати землю, якою ми не зможемо насолоджуватися, тому що всі, кого ми любимо, помруть?

— Ми б’ємося не за себе. Ми руйнуємо не для свого комфорту, а для тих, хто прийде після нас. Ми співаємо в Ритмах болю, щоб вони могли знати Ритми миру.

— А він коли-небудь дозволить нам співати в Ритмі миру?

Рабоніель не відповіла. Вона перебрала кілька паперів на столі.

— Ти мені добре послужила, — сказала вона. — Мабуть, трохи розгублено. Я пояснюю це твоєю справжньою відданістю Лешві, а твоє звітування їй перешкоджає виконанню обов’язків переді мною.

— Вибачте, Стародавня.

Рабоніель заспівала в Ритмі байдужості:

— Я мала організувати для вас регулярні зустрічі, щоб ти передавала їй свої шпигунські звіти. Можливо, могла б писати їх для тебе, щоб заощадити час. Зрештою, я не можу звинувачувати тебе у вірності їй.

— Вона... недолюблює вас, Стародавня.

— Вона боїться мене, бо сама короткозора. Але Лешві — одна з найкращих із тих, хто в нас є, тому що їй вдалося не лише згадати, чому ми боремося, але й відчути. Я люблю Лешві. Вона змушує мене вважати, що як тільки ми переможемо, з’являться якісь Сплавлені, які зможуть правити ефективно. Навіть якщо вона надто м’якосерда у своїй жорстокості, яку ми зараз повинні увічнити.

Рабоніель узяла зі столу папірець і простягнула його Венлі.

— Ось. Оплата твоїх послуг. Мій час у вежі закінчується. Я завершу розстворювати Родича, а потім перейду до інших завдань. Тож зараз я тебе звільняю. Якщо переживеш те, що відбудеться далі, є шанс, що знайдеш власний спокій, Венлі.

Венлі взяла папір, наспівуючи в Ритмі жаги.

— Стародавня, — сказала вона, — я слабка служниця. Через те що я так заплуталася щодо того, чого хочу, я не заслуговую вашої похвали.

— Почасти це правда. Але мені подобається плутанина. Дуже часто ми применшуємо її як незначну Пристрасть. Але плутанина спонукає вченого продовжувати дослідження та розкриття таємниць. Жодного великого відкриття не здійснили вижіночена чи вичоловічений, які були впевнені, що знають усе. Плутанина може означати, що ти усвідомила свої слабкі сторони. Іноді я забуваю про її цінність. Так, плутанина може призвести до зупинки, але й до правди та кращих Пристрастей. Ми уявляємо, що великі завжди були великими, що вони ніколи не сумнівалися. Я думаю, що вони заспівали б у Ритмі насмішки, почувши про цю ідею. Хай там як, візьми цей подарунок і йди собі. Я маю багато чого зробити найближчими годинами.

Венлі кивнула, переглядаючи папір, і підвелася. Вона очікувала, що це наказ про додаткові повноваження, які Сплавлені дають своїм улюбленим слугам, наділяючи їх додатковими привілеями чи ставлячи додаткові вимоги. І справді, на лицьовій стороні було саме це. Але на звороті Венлі побачила нашвидкуруч намальовану мапу. Що це?

— Я сподівалася знайти хороші мапи вежі, — промовила Рабоніель у Ритмі люті. — Але Навані спалила частину з них, а решту кудись поділа, хоча вдає, що нічого не знає. Однак ми отримали повідомлення людського розвідника, який летів уздовж східного краю Розколотих рівнин.

«При ближчому розгляді, — було написано на листку людським жіночим письмом, — виявилося, що група, яку ми вважали мігрантами з Натану, насправді складалася з паршенді. Кількатисячна група з великою кількістю дітей». Венлі прочитала текст іще раз.

— Хтось із твого народу пішов? — неуважно запитала Рабоніель. — До приходу Вічновію?

— Так. Бунтівники, які не бажали нових подоб, разом із дітьми та старими. Вони... втекли у прірви. Незадовго до того, як зіткнулися бурі й почалася повінь. Вони... вони мали загинути...

— «Мали». Яке ненависне слово. Воно завдало мені більше горя, ніж ти можеш собі уявити, — вона почала писати в одному зі своїх записників. — Можливо, це слово поставиться до тебе по-доброму.

Венлі схопила папір і побігла, належно не попрощавшись з Рабоніель.

93

Достатньо сильна

Я відчув, коли це сталося з Джезріеном. Ти гадаєш, що зловив його в пастку, але наш бог Роздроблений, наша Присяга розірвана. Він розчинився за кілька тижнів, і тепер його немає. Зрештою, ви не зможете до нього дотягнутися.

Я мав би вітати те саме щодо себе. Але не роблю цього. Я боюся тебе.

У день останнього суду над Адоліном Безформна прокинулася рано. Настав час. Вона обережно сповзла з ліжка й почала одягатися. На жаль, рухалася надто швидко, тож Адолін закрутився й позіхнув.

— Одяг Вейл, — зауважив він.

Безформна не відповіла, все ще одягаючись.

— Дякую за підтримку Шаллан минулої ночі, — сказав Адолін. — Я потребував її.

— Є деякі речі, які може зробити лише вона, — відповіла Безформна.

Чи не стане це проблемою, адже Шаллан більше не існує?

— Щось сталося, Вейл? — спитав Адолін, сідаючи в ліжку. — Ти здаєшся якоюсь іншою. Безформна надягнула плащ.

— Нічого такого. Я та сама стара добра Вейл.

«Не називайся моїм іменем, — подумала Вейл десь глибоко всередині. — Не смій йому так брехати».

Безформна завмерла. Вона думала, що Вейл замкнена.

— Ні, — відказав Адолін. — Щось справді не так. Стань Шаллан на мить. Я міг би сьогодні отримати вигоду з її оптимізму.

— Шаллан надто слабка, — мовила Безформна.

— Справді?

— Ти ж знаєш, які нестабільні її емоції. Щодня страждає від свого зрадницького розуму.

Вона одягла капелюх.

— Колись я знав однорукого фехтувальника, — сказав Адолін позіхаючи. — Він мав проблеми з тим, щоб битися на дуелях, тому що не міг тримати щит або дворучний меч.