Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 243)

— Їх охороняють, — відказав Каладін.

— Охоронців можна відволікти або якось упоратися з ними, — мовив Рлайн. — Ми зробили щось подібне, щоб витягти Цуп. Венлі на нашому боці. Або принаймні не на тому, і вона — Голос головної Сплавленої, який керує окупацією. У нас є ресурси.

Каладін відкинув голову назад, заплющивши очі.

— Що, хлопче? — окликнув його Тефт.

— Не хочу, щоб хтось із вас зрозумів усе неправильно, — відгукнувся Каладін, не розплющуючи очей. — Я не здаюся. Я не зламаний. Не більше, ніж зазвичай. Але я втомився. Дуже втомився. І мені справді цікаво. Я повинен запитати себе. Чи варто продовжувати боротися? Чого ми хочемо досягти?

— Ми хочемо перемогти, — відповів Рлайн. — Звільнити вежу. Розбудити Променистих.

— А якщо ми насправді не зможемо цього зробити? — Каладін нахилив голову вперед і розплющив очі. Звичайно, вони знову потемнішали, адже він провів кілька днів без свого Сколкозбройця. Що довше Променистий прив’язаний до спрена, то повільніше повертався колір очей. — Я повинен принаймні запитати. Чи може бути так, що мій батько має рацію? Я починаю хвилюватися про те, як ми можемо вплинути на людей, якщо продовжимо боротися.

Усі затихли. І буря побий Тефта, якщо це було недоречне запитання. Солдати нечасто ставили його собі. Прямо тут, прямо зараз — чи варто мені битися? Чи є якийсь кращий вихід?

Тефт набрав повну ложку супу.

— Хлопці, а Сиґзіл коли-небудь розповідав вам, як через мене вбили мого батька?

Інші мешканці кімнати обернулися й витріщилися на Тефта, пороззявлявши роти. Він знав, що чутки про його вчинок поширювалися серед солдатів Четвертого мосту — і колись огризався на тих, хто розпитував його про це. Бурекляті дурні.

— Що? — спитав він. — Це сталося дуже давно. Здебільшого я опанував це. І людина не повинна ховатися від того, що наробила. Треба розказувати іншим про таке.

Тефт побовтав суп, але виявив, що апетит зник. Він відставив миску вбік, і Фендорана поклала свою долоню на його.

— Ти був... молодий, так? — обережно запитав Каладін.

— Мені було вісім, коли помер батько. Але всі проблеми почалися набагато раніше. Здається, якісь мандрівники подали цю ідею жителям мого рідного міста. Ну, не зовсім міста. Ви знаєте таке, можливо. Талінар, чули? Ні? Гарне місце. Пахне квітами. Принаймні за моєї пам’яті так було. Так чи інакше, жителі міста почали влаштовувати таємні збори. Говорити проте, про що заборонялося. Повернення Загублених Променистих.

— Як ти думаєш, звідки вони дізналися? — запитав Каладін. — Ти дав мені Буресвітло, коли я вмирав, а я сам не знав, що роблю. Ти знав, що воно мене зцілить.

— Ми з Тефтом думали, — сказала Фендорана, — що група, яка відвідала Тефтове рідне місто — Прожектери, як вони себе називали, — складалася зі слуг деяких важливих світлооких у Холінарі. Можливо, вони почули, що планують такі люди, як Амарам, і втекли. От тільки...

— От тільки це було сорок п’ять років тому, — продовжив за неї Тефт. — А коли я запитав її світлість Шаллан про групу, до якої входив Амарам, усе, що вона знайшла, вказувало на те, що вони з’явилися менш як десять років тому. Але не важливо. Я маю на увазі, що зустрічався з лідерами лише один раз, коли батьки привели мене на церемонію посвячення.

Тефт здригнувся, згадуючи минуле. Блюзнірські речі, які вони оспівували, фігури, оповиті темними мантіями, зі сферами, прикріпленими до масок, що імітували сяйнисті очі, — все це налякало хлопчика. Але це було не найгірше. Найгіршим виявилося те, що вони робили, щоб спробувати стати Променистими. Те, до чого спонукали своїх учасників. Його мати була однією з таких...

— Усе закінчилося погано, — продовжив Тефт. — Те, що робили ті люди, моя сім’я... Ну, мені було десь вісім, коли я пішов до градоправителя. Я розповів йому про все, думаючи, що він вижене з міста найгірших порушників порядку. Я не розумів...

— Якого нану була твоя родина? — запитав Каладін.

— Шостого. Нібито досить високого, щоб уникнути страти. Моя мати на той час уже померла, а батько... — Тефт глянув на решту й відчув їхнє співчуття. Проте він не хотів цього буреклятого співчуття. — Не дивіться на мене так. Це було дуже давно, як я вже казав. Зрештою я пішов до армії, щоб утекти з того міста. Ті спогади переслідували мене довгий час. Але врешті-решт, знаєте що? Знаєте бурекляту правду, Келек тому свідок? Завдяки тому, що мої батьки робили й чого навчили мене, я зміг врятувати тебе, Келе. Зрештою вони перемогли. Зрештою вони мали рацію, — він узяв свою миску із супом і змусив себе їсти. — Ми не можемо бачити майбутнє, як Ренарін, буря забирай. Тож маємо робити те, що вважаємо найкращим, і робити це добре. Це все, що може зробити людина.

— Ти думаєш, що ми повинні продовжувати боротися? — спитав Рлайн.

— Думаю, — відповів Тефт, — що нам потрібно врятувати цих Променистих. Можливо, нам не потрібно битися, але ми маємо витягти їх. Не подобається мені те, чим відгонить від ваших розповідей. Їх там розклали в рядочки й наглядають за ними? Ворог щось планує вчинити з нашими друзями.

— Я можу їх розбудити, — мовила Цуп. — Та вони не будуть у бойовій формі. І мені знадобиться ціла купа їжі. Отака, завбільшки... з цілого чала.

— Якщо ми зможемо їх розбудити, — сказав Рлайн, — нам не доведеться битися. Ми дозволимо їм побігти. Втекти.

— Як? — запитав Каладін. — Ми й сподіватися не можемо подолати весь шлях до Присяжної брами.

— Там є вікно, — пояснив Рлайн. — У лазареті. Можливо, ми можемо розбити вікно і втекти через нього.

— І впасти з висоти у кілька сотень футів, — нагадав Каладін.

— Це могло б позбавити Вітробігунів від впливу вежі, — прохрипів Тефт. Він подумав, як це — падати з висоти в сотні футів, не знаючи, чи відновляться його сили, перш ніж він дістанеться дна. — Я б спробував і довів, що це можливо. Решта з вас може спостерігати, чи я злечу вдалині. Якщо так, ви зробили б так само.

Каладін потер лоба.

— Це якщо ми зможемо розбити скло. Якщо отримаємо достатньо Буресвітла, щоб наповнити Вітробігунів. І якщо вони будуть достатньо сильні, після недієздатності протягом такого тривалого часу, щоб спробувати щось настільки божевільне. Слухайте, мені подобається, що ми обдумуємо ідеї... але нам потрібно витратити час, щоб розглянути всі варіанти.

Тефт кивнув:

— Ти офіцер. Я залишаю рішення за тобою.

— Я більше не офіцер, Тефте.

Тефт не став заперечувати, хоча заява Каладіна була зовсім неправильною. Хороший сержант знав, коли можна дозволити офіцерові помилитися. А Каладін був офіцером. Він поводився так, навіть коли був рабом. Ніби його виховала купка світлооких чи щось таке. Його офіційний статус чи звання не могли змінити того, ким він залишався.

— Поки що, — сказав Каладін, — ми чекатимемо. Якщо доведеться, увірвемося і врятуємо Променистих. Але спочатку потрібно відновити сили, спланувати все й знайти спосіб зв’язатися з королевою. Мені хотілося б, щоб вона допомогла нам.

— Можливо, я зможу потрапити до неї, — запропонував Рлайн. — У них є слуги, які носять їжу та воду їй та її вченим. Цю роботу часто доручають підопічним Венлі, тож я міг би приховати своє татуювання й замінити когось із них.

— Хороша ідея, — сказав Каладін. — Було б чудово. А поки що чекаємо, не робимо нічого необдуманого. Домовилися?

Інші кивнули, навіть Цуп і Даббід. Тефт також, хоча тепер була не та ситуація, коли вони могли б дозволити собі таку розкіш, як продумування ідеального плану. Тефт вирішив, що йому просто потрібно бути готовим діяти. Готовим зробити наступний буреклятий крок. Не можна змінити минуле — лише майбутнє.

Коли розмова перейшла на легші теми, він їв свій суп і виявив, що всміхається. Усміхається, тому що вони досі разом. Тому що прийняв правильне рішення залишитися у вежі, коли Кел потребував його. Тому що так довго прожив без вогнемоху і питва, зміг прокинутися та побачити кольори у світі.

Усміхається, тому що, як би все не було погано, деякі речі все одно лишалися хорошими.

Тефт поворухнувся, коли Фендорана штовхнула його ліктем. Він озирнувся й помітив її усмішку.

— Добре, — пробурмотів він. — Ти мала рацію, буря забирай. Ти завжди маєш рацію.

Тефт був вартий порятунку.

92

Подарунок

Узи — це те, що тримає нас живими. Якщо розірвати їх, ми повільно розпадемося на звичайні душі — без дійсного Зв’язку з Царствами матерії чи духу. Якщо ув’язнити когось із нас у ваших ножах, ви не отримаєте спрена в банці, дурні. Ви залишитеся з істотою, яка з часом зникне в Потойбіччі.

Венлі слухняно стояла біля Рабоніель, виконуючи роль її Голосу під час щоденних звітів підопічних. Переважно Венлі повинна була перекладати. Хоча Рабоніель досить добре вивчила алетійську — вона стверджувала, що завжди була здібною у мовах, — багато хто з їхньої нинішньої групи Владних розмовляли азірською, оскільки були рабами-паршменами в тому регіоні.

Сьогодні Рабоніель приймала звіти, сидячи на троні біля входу в коридор із кахлями. Це означало, що вони були внизу сходів, які вели на перший поверх. Венлі не могла не згадати про людей, які загинули в останній безнадійній спробі дістатися до кристалічної колони. Ці спогади були пронизані запахом горілої плоті та звуками ударів тіл об землю.

Венлі глянула на нещодавно спішно відбудовану частину сходів, з риштуваннями внизу, що заміняли частину, зруйновану під час бою. Потім налаштувалася на Ритм байдужості — ритм Одіозума. Вона мала бути впевнена, що ні ритми й надалі підкреслюють її слова, хоча останнім часом через них почувалася так, немов набрала в рот олії.