Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 235)

— Наступною виступатиме Суміш, посланниця чорнильних спренів у Міцній Цілісності, — оголосив Секейр.

«Що?» — здивувався Адолін, коли його наставниця вийшла з натовпу й попрямувала на арену. Глядачі-спрени честі тихо зашепотіли, побачивши її.

— Почекайте, — сказав Адолін. — Як це?

— Мене попросили свідчити проти вас, — пояснила Суміш. — Щоб не лише спрени честі мали змогу взяти участь у цьому судовому розгляді.

— Але ж... ви моя наставниця. Хіба ви не самі зголосилися навчати мене?

— Я хотіла, щоб ви були добре навчені, щоб суд був якомога справедливішим. Це так. Але ненависть до того, що зробив ваш вид, у мене теж є, — вона повернулася до Келека. — Ваша чесносте, я була жива, коли люди зрадили нас. На відміну від спренів честі, мій народ не був настільки дурним, і не всі стали спренами Променистих. Ми втратили більш ніж половину наших, але деякі з нас спостерігали за подіями, — вона повернулася до Адоліна. — Ми знали людей такими, якими вони були і є. Такими, кому не можна довіряти. Мінливими. Спренам складно розірвати узи. Дехто каже, що це неможливо. А люди, на відміну від них, і дня не проживуть, щоб не зрадити якийсь Ідеал. Чому ми, істоти вродженої честі, мали здивуватися, коли сталася ця подія? Люди не винні в тому, що непостійні, як дощ. Таке. Їм не варто довіряти, і ганьба за це є нашою провиною. Ніколи більше не слід зв’язуватися людям і спренам. Це неприродно.

— Неприродно? — перепитав Адолін. — Спрени утворюють узи з небесними муренами, щоб літати. Спрени утворюють узи з великопанцирниками, щоб рости. Спрени утворюють узи зі співунами, щоб створювати нові подоби. Це так само природно, як і зміна пір року.

«І дякую тобі, Шаллан, — подумав він, глянувши на неї, — за твій інтерес до всього цього».

— Люди не з цієї землі, — відказала Суміш. — Ви загарбники, і узи з вами неприродні. Будьте обережні з тим, що говорите, а то спонукаєте нас повернутися до співунів. Вони зрадили нас дуже давно, але не в тих масштабах, що люди. Можливо, вищі спрени вчинили правильно, приєднавшись до війська Сплавлених.

— Ви б стали на їхній бік? — спитав Адолін. — На бік наших ворогів?

— А чому б і ні? — мовила вона, походжаючи помостом. — Вони є законними спадкоємцями цієї землі. Ви, люди, довели їх до відчаю, але вони не менш розумні й діють не менш логічно. Можливо, людям варто було б визнати їхню владу.

— Вони служать Одіозуму, — зауважив Адолін, помітивши, що багато спренів честі заворушилися на своїх місцях, почуваючись незручно. — Люди можуть бути мінливими, так. Часом ми можемо бути зіпсованими, ми завжди слабкі. Але я впізнаю зло, коли бачу його. Одіозум — це зло. Я ніколи не служитиму йому.

Суміш подивилася на натовп, який закивав у відповідь на слова Адоліна. Вона сама злегка кивнула йому, ніби на знак підтвердження заробленого балу.

— Ця тирада не має значення, — сказала вона, повертаючись до Келека. — Я можу досить легко визнати, що між спренами честі й чорнильними спренами хороших стосунків немає. Будь-хто визнає це. Тож цінність мого свідчення є надзвичайно важливою. Я пережила біль і хаос Ренегатства. Я бачила своїх братів і сестер, яких любила, мертвими. Я бачила роз’єднані сім’ї і біль, що тік, наче кров. Ми можемо бути ворогами, але одне спільне в нас є. Людям більше ніколи не можна довіряти й утворювати з ними узи. Якщо підсудний хоче прийняти покарання за тисячі тих, хто його уникнув, я скажу: нехай. Ув’язніть його. Покінчіть із ним і тими, хто, як і він, хоче повторити минулу бійню, — вона подивилася прямо на Адоліна. — Це правда є.

Адолін відчував, що не може нічого сказати. Який контраргумент йому запропонувати?

— Ми вже не ті, що раніше, — сказав він.

— Чи можете ви пообіцяти, що станете іншими? — запитала Суміш. — Абсолютно точно обіцяти? Пообіцяти, що більше жоден спрен не загине від уз, якщо вони будуть дозволені?

— Звичайно, ні, — відповів Адолін.

— А я можу пообіцяти, що ніхто не помре, якщо уз більше не буде. Рішення просте.

Вона повернулася й пішла на своє місце.

Адолін глянув на Келека:

— Ніщо не є постійним у житті. Ні в чому не можна бути певним. Вона каже, що спрени не помруть без уз, але чи можете ви сказати, що станеться, якщо запанує Одіозум?

— Я вважаю дуже цікавим, що вона віддала б перевагу такій можливості, юначе, — відповів Вісник і знову почав писати в блокноті. — Але це серйозне звинувачення у твій бік, тому що чорнильна спренка захотіла свідчити разом зі спренами честі. Справді вагоме звинувачення...

Келек знову відкусив шматок фрукта, залишивши лише серцевину, яку неуважно поклав на стіл перед собою.

Розчарований цим, Адолін змусив себе заспокоїтися. Суд просувався добре принаймні в одному: спрени честі не намагалися нав’язати йому справжні гріхи Ренегатства, вони використовували більш чесний підхід, доводячи, що люди не змінилися, а узи надто ризиковані.

Адолін із Сумішшю вирішили, що ця тактика безпечніша для нього, адже Келек цілком міг вирішити, що немає причин ув’язнювати його за вчинки давніх людей. Водночас Адолін втрачав підтримку глядачів. Яке значення матиме його «виграш» у суді, якщо спрени ще більше переконаються, що не повинні допомагати людям у конфлікті?

Він оглянув натовп, але побачив переважно обурені обличчя. Бурекляття. Невже він справді думав, що зможе щось їм довести? Ким із десяти дурнів був Адолін, що все це почав?

«Ні, я не дурень, — подумав він. — Просто оптиміст. Як вони можуть не розуміти? Як вони можуть сидіти тут і судити мене, коли люди гинуть, а інші спрени воюють?»

Він зрозумів, що великі князі діяли так само, довго граючись життями солдатів на Розколотих рівнинах. Так само будь-яка людина може відвернутися від злодіяння, якщо переконає себе, що це не її справа. Люди й спрени нічим не відрізнялися. Суміш намагалася довести це Адолінові, і тепер він побачив це на власні очі.

— Третій і останній свідок, — промовив спрен-чиновик, — це Нотум, колишній капітан корабля «Шлях Гонора».

Адолін відчув, як закрутило в животі, коли Нотум — він мав значно кращий вигляд, ніж востаннє, коли принц бачив його, — з’явився на верхніх рядах Форуму, де група спренів честі, що стояли там, досі затуляла його від очей підсудного. І все ж Адолін був приголомшений. Нотуму було заборонено входити до Міцної Цілісності, попри його рани, і він залишився разом з іншими за стінами, хоча спрени честі з вежі доставили йому трохи Буресвітла, щоб допомогти зцілитися. Ґодеке повідомив, що Нотум зрештою повернувся до патрулювання.

Тепер він був тут — у військовій формі, що показово. Нотум також не зустрічався поглядом з Адоліном, коли спускався на арену Форуму. Спрени могли претендувати на морально вище становище, адже вони стверджували, що їх створили із самої честі. Але вони також визначали, що таке честь. Як і люди.

— Вони запропонували скасувати твоє вигнання, правда, Нотуме? — тихо запитав Адолін. — В обмін на невеличкий удар у спину?

Нотум продовжував уникати його погляду, замість цього вклонився Келеку, а потім дістав із кишені аркуш паперу, розгорнув і почав читати: — Мене попросили розповісти про дивну поведінку цього чоловіка та його супутників, які я спостерігав. Як багато хто з вас знає, я вперше зіткнувся з цією групою, коли вони втекли від Сплавлених у Селебрант понад рік тому. Вони використовували підступи, щоб...

Нотум замовк і подивився на Адоліна.

«Подивися на нього поглядом батька», — подумав Адолін. Суворим, від якого хочеться зіщулитися всередині, думаючи про все, що зробив не так. Поглядом генерала.

Адолінові ніколи не вдавався такий погляд.

— Продовжуй, — сказав він натомість. — Ми втягли тебе в неприємності, Нотуме. Справедливо, що ти отримав можливість висловитися. Я не можу вимагати від тебе нічого, крім чесності.

— Я... — Нотум знову зустрівся з ним поглядом.

— Продовжуй.

Нотум опустив листок, а потім гучним голосом сказав:

— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей!

Адолін ніколи раніше не чув цієї заяви, але вона, здавалося, завела натовп спренів честі — вони почали вставати з місць і кричати від обурення, а іноді в підтримку. Адолін відступив, вражений раптовим спалахом емоцій у зазвичай стоїчних спренів.

Кілька чиновників кинулися на арену Форуму й потягли Нотума геть, а він усе вигукував свої слова:

— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей! Гонор не...

Його витягли з Форуму, але переполох тривав. Адолін невпевнено поклав руку на меч. Чи не завершиться все це чимось жахливим?

 Келек зіщулився на своєму кріслі. Він, здавалося, був у паніці й затуляв вуха долонями. Вісник тихо заскиглив, зворушливо й жалібно, і почав труситися. Спрени честі, що сиділи біля нього, закликали натовп до порядку, кричачи, що вони завдають болю Святому.

Багатьох спренів, здавалося, обурили слова Нотума, але значна кількість підтримала його заклик — і їх почали виштовхувати з Форуму. У цьому суспільстві вже існувала напруга, якої Адолін раніше не бачив. Спрени честі не були монолітом, тож розбіжності й напруженість вирували тут, у глибоких водах, — далеко під поверхнею, але все ще потужні.

Чиновники очистили Форум — прогнали навіть Шаллан і Фрактала. Усі фактично ігнорували Адоліна. Коли трибуни нарешті спорожніли і залишилося лише кілька чиновників, Адолін піднявся кількома сходинками Форуму до крісла Верховного Судді. Келек розвалився на своєму сидінні, наче й забув про те, що ще кілька хвилин тому лежав калачиком на підлозі й тремтів.