Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 236)

— Що це було? — запитав його Адолін.

— Гм-м-м? — буркнув Келек. — О, нічого особливого. Старі суперечки спренів. Твоя поява роз’ятрила багатовікові рани, юначе. Потішно, чи не так?

— Потішно? І це все?

Келек почав свистіти, пишучи щось у своєму блокноті.

«Та вони всі божевільні, — подумав Адолін. — Аш казала так. Ось що роблять з розумом тисячі років тортур».

Можливо, краще не тиснути на рану, яка ще не загоїлася.

— Сьогодні для мене все пройшло добре, чи не так? — запитав Адолін. — Гм-м? — озвався Келек.

— Перша свідчиця не змогла спростувати моєї позиції щодо мого батька, — промовив Адолін. — Друга навела доказ на мою користь, зазначивши, що якщо вони виступлять проти Променистих, то фактично служитимуть Одіозуму. А потім Нотум поставив свою честь вище за власний добробут. Для мене все пройшло добре.

— А це важливо? — запитав Келек.— Звичайно, так. Ось чому я тут.

— Розумію, — сказав Вісник. — А стародавні Променисті зрадили своїх спренів, убивши їх?

— Ну, так, — підтвердив Адолін. — Але питання не в цьому. Питання в тому, чи можна звинувачувати сучасних людей.

Келек продовжував писати.

— Ваша чесносте? — гукнув Адолін.

— Ти хоч знаєш, скільки мені років, юначе?

Келек зустрівся поглядом з Адоліном. В очах вісника було дещо. Глибина, через яку він спочатку здався зовсім не схожим на людину. Ті очі здавалися нескінченними дірами. Вони немов пронизували час.

— Я, — тихо мовив Келек, — знавав багатьох, дуже багатьох людей. Я знав найкращих із тих, хто коли-небудь жив. Зараз вони всі зламані або мертві. Найкращі з нас неминуче ламалися. О бурі... Цього разу... коли цього разу настало Повернення, я втік, бо знав, що це означає. Навіть Талн... Навіть Талн...

— Він не зламався, — відказав Адолін.

— Ворог тут, значить, таки зламався, — твердо мовив Келек. Він махнув рукою в бік спренів честі. — Вони заслуговують на краще, ніж ти, синку. Вони заслуговують на краще, ніж я. Я ніколи не міг би судити їх за відмову зв’язуватися узами з людьми. Як я міг? Я ніколи не зможу наказати їм повернутися на ту війну, назад у ту яму. Зробити це — означало б... відмовитися від тієї маленької честі, яка в мене ще залишилася...

Адолін глибоко вдихнув, потім кивнув.

— Я щойно сказав тобі, що твоя справа безнадійна, — продовжив Келек, повертаючись до своїх записів. — Здається, тебе це не турбує.

— Ну як, ваша чесносте. Я погодився на цей суд — навіть попри те, що Секейр наполягав, щоб мене звинуватили в злодіяннях моїх предків, — тому що це був єдиний спосіб отримати нагоду поговорити зі спренами честі. Можливо, ви винесете рішення проти мене, але поки я маю шанс висловитися, цього буде достатньо. Якщо я переконаю хоча б одного чи двох приєднатися до бою, я переможу.

— Ох, оптимізм, — мовив Келек. — Надія. Я пам’ятаю, що це. Але не думаю, дитино, що ти розумієш, що пов’язано з цим судом і куди ти потрапив. Те, що сказала чорнильна спренка — про приєднання до Одіозума, — зараз на умі в багатьох спренів. У тому числі в цій фортеці.

Ці слова вразили Адоліна, наче удар кулаком.

— Спрени честі приєднаються до ворога? — перепитав він. — Це рішення зробило б їх не кращими за вищих спренів!

— Справді, я підозрюю, що їхня неприязнь до вищих спренів Є однією з перешкод, через яку вони вагаються. Спрени честі, які виступали за приєднання до ворога, хвилювалися, як сприймуть таку пропозицію інші. Але ось ти тут, даєш їм шанс навести свої аргументи, дієш як магніт, що притягує все їхнє розчарування та ненависть. Багато хто слухає. Якщо спрени честі почнуть приєднуватися до ворога... ну, багато інших різновидів спренів незабаром зроблять так само. Насмілюся припустити, що таких буде дуже багато, — Келек не підводив очей. — Ти прийшов сюди завербувати їх. Але я підозрюю, що зрештою схилиш ці ледь збалансовані терези не в той бік, куди тобі хочеться.

Приблизно через годину після першого етапу суду — цей час Шаллан витратила, втішаючи Адоліна, якого раптово охопив жах, що він випадково спричинить масовий перехід спренів на бік ворога, — вона залізла на дерево.

Дівчина тяглася високо, чіпляючись за гілку біля верхівки. Це було звичайне дерево, одне зі справжніх, які тут вдалося виростити спренам честі. Було так приємно відчувати пальцями кору.

Вона простягнула одну руку у відкритий простір над деревом, але не відчула нічого незвичного. Вона вже натрапила на бар’єр? Може, він трохи вище...

Шаллан залізла трохи вище, потім знову простягнула руку, і їй здалося, що відчула щось дивне, коли піднялася достатньо високо. Щось невидиме потягнуло за кінчики пальців.

І раптом її нога послизнулася.

За секунду Шаллан уже перекидалася в повітрі. Вона впала не на основу конструкції, а просто на свою площину. Пролунав гучний хрускіт, вона заціпеніла, перш ніж видати гучний стогін.

За мить поруч з нею опинилася Лусінтія, спренка честі.

«Як я і підозрювала... — подумала Вейл. — Вона завжди десь поруч». Очевидно, Лусінтії доручили стежити за Шаллан.

— Людино! — гукнула вона, її коротке волосся звисало вздовж біло-блакитного обличчя. — Людино, ти поранена?

Шаллан застогнала, кліпаючи.

— М-м-м... — прогудів Фрактал, ступаючи до Шаллан. — Швидке кліпання очима. Це серйозно. Вона може померти.

— Померти? — здивувалася Лусінтія. — Я й гадки не мала, що вони такі тендітні!

— Це було довге падіння, — пояснив Фрактал. — Ох, і вона вдарилася головою, коли приземлилася тут на каміння. Не добре, дуже недобре.

Інші спрени честі збиралися навколо, про щось перемовляючись. Шаллан знову застогнала, потім спробувала зосередитися на Фракталі та Лусінтії, але зрештою заплющила очі.

— Ми повинні діяти швидко, — сказав Фрактал. — Швидко!

— Що ж робити?! — вигукнула Лусінтія.

— У вас тут немає лікарні?

— Звичайно ж немає! Тут живе лише кілька десятків людей.

— М-м-м... але ж ви не дозволите їм повернутися, якщо вони підуть, тому вони фактично тут немов у клітці. Вам має бути соромно за це. Дуже соромно. Так.

«Бурекляття, — подумала Вейл. — Це найкраще, що він може? Як ми дозволили йому обдурити нас?»

— Скажи, що робити! — закричала Лусінтія. — Нам треба віднести її до того Вістрехода?

— Це займе занадто багато часу. Вона помре. Бідна людина, яку я дуже люблю. Для неї буде трагічно померти тут, у центрі влади й захисту спренів честі. Якщо, звичайно, їй не дадуть Буресвітло.

— Почекай... Буресвітло?

— Так, вона ж Промениста, — відповів Фрактал. — Воно її зцілить. Шаллан придушила усмішку. Фрактал діяв дещо напролом, але спрени честі, що мешкали тут, явно мали невеликий досвід спілкування з людьми. Вони без жодних питань проковтнули наживку, і незабаром Шаллан несла команда з чотирьох спренів. Вона сховала загорнутий у тканину камінь, яким вдарила об землю, коли приземлялася, створюючи враження, що вдарилася головою.

У Шаллан насправді боліла рука. Вона, безсумнівно, забила її, коли вдарилася, хоча це була не найгірша рана, яку вона завдала собі в ім’я науки. Принаймні цього разу її план не передбачав навмисного осоромлення перед кількома привабливими чоловіками.

Вона не забувала час від часу стогнати, а Фрактал продовжував вигукувати, як він хвилюється. Це пришвидшувало Лусінтію та інших спренів, поки вони тягнули Шаллан до особливої будівлі, і їхні кроки луною відбивалися від каменю довкола.

Вони тихо, проте наполегливо поговорили з охоронцем. Шаллан особливо пронизливо заскиглила від болю саме в потрібний момент, і за мить опинилася всередині. Її принесли в якесь осяяне місце, де звідусіль лилося світло. Спрени не пустили її сюди минулого разу, коли діставали Буресвітло для зцілення Адоліна.

Шаллан розплющила очі й виявила, що більша частина Буресвітла міститься у великій конструкції в центрі кімнати, схожій на своєрідний чан або високу посудину. Шаллан не чула про цю технологію до того, як прибула в Гадесмар, і, очевидно, навіть спрени честі не знали, як вона працює. Такі резервуари можна було придбати в групи дивних мандрівних торговців, які називалися Ейрі.

На полицях неподалік лежала ціла колекція не вставлених у сфери самоцвітів, кожен з яких яскраво світився. Багатство Міцної Цілісності — дорогоцінні камені, які збирали тисячоліттями, настільки бездоганні, без жодного дефекту, що не випускали Буресвітла. Шаллан казали, що такий самоцвіт може поглинути набагато більше Буресвітла, ніж дозволяє його розмір, за умови постійного впливу бур.

Шаллан перевірила це, простягнувши слабку руку до одного з них і вдихнувши Буресвітло — воно полинуло до неї сяйнистим туманним білим сяйвом.

Шаллан одразу стало легше, вона почувалася бадьорою, сповненою сил. Буря забирай, як вона сумувала за цим відчуттям. Просто тримати в собі Буресвітло — означало тримати сили. Вона всміхнулася — це не було частиною плану, — а потім вирішила скочити на ноги. Біль у руці зник, І їй хотілося танцювати від радості.

Натомість вона дозволила Вейл узяти гору. Наступна частина плану потребувала її — Шаллан залишалася кращою актрисою, проте Вейл перевершувала її в більшості інших навичок шпигунства.

Вейл влаштувала виставу, торкаючись голови там, де «поранилася».

— Що сталося? — запитала вона. — Нічого не пам’ятаю. Я намагалася перевірити, чи зможу досягти бар’єра, де закінчується гравітація площини.

— Ти зробила дурницю, людино, — дорікнула Лусінтія. — Ти така тендітна! Як ти могла так наражати себе на небезпеку? Хіба не розумієш, що смертні вмирають, якщо їх зламати?