Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 237)

Це було в ім’я науки.

Вейл потягнулася до пояса, куди закріпила свій блокнот перед тим, як полізла на дерево. Вона висмикнула його й раптом впустила. Водночас відвела свою захищену руку вбік і поклала на полицю потемнілий смарагд замість того, що яскраво сяяв.

Щоб додати правдоподібності — цей трюк Шаллан виконувала сотні разів під наглядом Тин, а потім вдосконалювала самостійно, — вона спіткнулася й зачепила полицю, від чого багато самоцвітів похитнулися, і їхнє світло заколивалося. Вона змогла засунути вкрадений смарагд у свою чорну шкіряну рукавичку.

Усе це сталося в ту мить, коли спрени честі зосередилися на блокноті, що впав. Вейл швидко схопила його з підлоги й притисла до грудей, збентежено всміхаючись.

— Дякую, — промовила вона. — Ви врятували мені життя.

— Ми б не хотіли, щоб ти померла, — сказала Лусінтія. — Смерть — це жахлива річ, і ми... — вона запнулася, дивлячись на полицю та потемнілий смарагд, який зараз на ній лежав. — Бурі яскраві! Ти з’їла весь самоцвіт? Людино, як...

Інший спрен, розлючений чоловіку військовій формі, почав виштовхувати Шаллан.

— Це Буресвітло збирали роками! — вигукнув він. — Забирайся! Йди, поки не з’їла ще більше! Якщо знову впадеш, я не пущу тебе сюди!

Вейл придушила усмішку, перепрошуючи, потім вийшла й зустріла на вулиці Фрактала. Збентежена Лусінтія була змушена залишитися і заповнити звіт про інцидент.

— М-м-м... — прогудів він. — Дякую, що дозволила мені збрехати. Усе спрацювало?

Вейл кивнула.

— М-м-м. Вони дурні.

— Дурість і невігластво — не одне й те саме, — пояснила Вейл. — Вони просто не звикли ні до людей, ні до хитрощів. А тепер ходімо. Треба вшиватися звідси, поки хтось не подумав обшукати мене.

88

Зірка, що падає

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

Хтось голосно загрюкав у двері. Ешонай відчинила їх і вдивилася в бурю. Величезні спалахи блискавок розривали темряву короткими переривчастими проблисками, освітивши Венлі: з широко розплющеними очима, усміхнена й промокла, вона стискала щось перед собою обома руками.

Спотикаючись, увійшла в кімнату, а з неї стікала вода, тож Джакслім почала лаяти доньку. У неї вкотре стався... напад, і вона вважала обох доньок маленькими.

Венлі, здавалося, не звертаючи уваги ні на що, крім самоцвіту, повільно пройшла повз матір. Вона потерла великим пальцем самоцвіт, розміром приблизно в третину її кулака.

— Буря мене побий, — промовила Ешонай, зачиняючи двері. — Тобі вдалося?

Вона потягнула засувку на місце, потім залишила її брязкати на вітрі й підійшла до Венлі.

Проте.... ні, самоцвіт не світився. Чи світився? Ешонай нахилилася ближче. Камінь все-таки світився, але дуже блідо.

— Спрацювало, — прошепотіла Венлі в Ритмі благоговіння, стискаючи самоцвіт. — Нарешті спрацювало. Секрет у блискавці, Ешонай! Вона притягує спренів. Коли я підійшла досить близько відразу після удару, то побачила їх сотні. Зловила цього, перш ніж решта повернулися на інший бік...

— На інший бік? — перепитала Ешонай.

Венлі не відповіла. Останнім часом вона здавалася зовсім іншою, завжди виснаженою від роботи довгими ночами й від того, що наполегливо виходила на вулицю під час кожної бурі, щоб спробувати впіймати спрена бурі. А тепер ще й це. Венлі притискала самоцвіт до грудей, не звертаючи уваги на воду, що текла з її одягу.

— Венлі? — гукнула Ешонай. — Якщо ти хочеш, щоб я допомогла тобі донести це до П’ятірки, тобі потрібно дозволити мені побачити, що ти зробила.

Венлі витріщилася на сестру — мовчки, не наспівуючи в ритмах. Потім підвелася й заспівала в Ритмі впевненості, простягаючи самоцвіт. Ешонай налаштувалася на Ритм зацікавлення і взяла його. Так... у ньому справді був спрен, хоча він світився дивним світлом. Надто темним, майже сірим. Немов це світло проходило крізь дим. Було важко розрізнити його колір крізь зелень смарагду, але воно здавалося приглушеним, як блискавка глибоко в хмарах.

— Цей спрен не схожий на жодного з тих, що я коли-небудь бачила, — зауважила Ешонай.

— Буремна подоба, — прошепотіла Венлі. — Сила.

— Небезпечна сила. Вона може знищити слухачів.

— Ешонай, — сказала Венлі в Ритмі осуду, — наш народ уже знищують. Тобі не здається, що цього разу, замість того щоб приймати швидке рішення на основі пісень, яким уже тисячі років, ми повинні принаймні спробувати інше рішення?

Гуркіт грому надворі немов підтвердив слова Венлі. Ешонай віддала їй самоцвіт, а потім заспівала в Ритмі зради, щоб показати, що думає про аргумент Венлі. Але ритм не виражав, наскільки глибоко її поранили ці слова.

Повернувшись до сестри спиною, Ешонай знову підійшла до дверей і відсунула засувку. Не звертаючи уваги ні на Венлі, ні на матір, які вигукували, щоб вона цього не робила, Ешонай вийшла в бурю.

Вітер сильно вдарив її, але в броні воєнної подоби вона майже не відчувала крижаних крапель дощу. Вона стояла у світлі, що лилося з дверей, доки Венлі не зачинила їх, зануривши Ешонай у темряву.

Вона налаштувалася на Ритм вітрів і пішла далі. Люди боялися бур. Вони завжди ховалися в будинках. Ешонай з повагою ставилася до бур і зазвичай воліла перечікувати їх в буреукриттях. Проте не боялася їх.

Вона пішла геть від дому матері на схід, до вітру. Останнім часом її життя постійно йшло проти вітру. Дуло так сильно, що вона ледве відчувала, як просувається. Можливо, було б краще дозволити вітру керувати собою.

Якби вона так багато не воювала — якби не витрачала стільки часу на роздуми про свої дослідження чи мрії, — то чи швидше б ужилася в роль генерала? Якби вона посилила свої рейди на початку, чи змогла б витіснити людей із військових таборів до того, як вони там закріпилися?

Люди нагадували скелебруньки. Спочатку м’які, але здатні вчепитися за камінь і перетворитися на щось майже нерухоме. У цьому, попри відсутність ритмів, вони більше належали до Рошару, ніж слухачі. Якби вона справді могла подорожувати світом, чи виявила б, що вони ростуть у кожній щілині?

Вона наблизилася до краю плато, що становило центральне серце Нарака, міста вигнанців. Крокувала обережно, дозволяючи спалахам блискавок показувати її шлях. Ешонай підійшла прямо до краю прірви, обличчям до вітру.

— Чого ти від нас хочеш? — закричала вона. — Відповідай мені, Об’їзнику! Спрене бурі! Ти такий же зрадник, як і ми, чи не так? Тому ти прислав Венлі цього маленького спрена?

Вітер бив її, наче хотів збити з рівноваги. Уламки крутилися й розсипалися на вітрі, обертаючись навколо неї по спіралі — від спалахів блискавки здавалося, що кожен шматок на мить застигав. Кілька громовиць швидко вдарили неподалік одна за одною, від грому панцир завібрував і затріщав. А потім настала суцільна темрява.

Спочатку Ешонай подумала, що, можливо, Об’їзник бур вирішив явитися їй. Однак ця темрява була звичайною. Вона все ще відчувала вітер, дощ і сміття.

— Що це за вибір? — зажадала вона відповіді. — Або ми дозволимо людям знищити нас, або відмовимося від того, що робить нас собою? Від єдиної цінності, що має значення?

Темрява. Дощ. Вітер. Проте жодної відповіді.

А чого вона очікувала? Справжньої відповіді? Отже, це була молитва? Немає сенсу, враховуючи, що саме те, чому вона чинила опір, було поверненням до старих богів свого народу.

Ці боги ніколи не заслуговували пошани. Що ж це за бог, який лише висуває вимоги? Ніщо інше, як тиран, тільки під іншим ім’ям.

— Усе, що я зробила, — сказала вона вітру, — було для того, щоб ми залишалися самі собі господарями. Це все, чого я хочу. Я відмовилася від своїх мрій. Але не відмовлюся від нашого розуму.

Сміливі слова. Марні слова. Їм доведеться показати відкриття Венлі П’ятірці, а старійшини муситимуть дозволити їй перевірити його. Ешонай знала це так само добре, як і Ритм миру. Тепер вони не зможуть відмовитися від потенційної нової подоби.

Ешонай повернулася, щоб піти, аж раптом щось почула. Скреготіння каменя по каменю? Невже тріснуло плато? Хоча вона ледве чула цей звук, шум мав бути досить гучним, бо долинув до неї, перекривши гомін бурі.

Ешонай відступила, але невпевнено стояла на ногах, тож не хотіла рухатися без спалаху блискавки, що освітить дорогу. А що як...

Далеко на сході в небі спалахнуло розгалужене світло. Воно залило небо білим кольором, освітлюючи уламки, осяюючи землю навколо неї. Усе, крім величезної тіні, що вимальовувалась перед Ешонай.

У неї перехопило подих. Ритми застигли в голові. Та форма... звивиста, проте масивна. Кігті завтовшки з її тіло вчепилися в край прірви лише за кілька футів. Не може бути...

Знову спалахнула блискавка, і вона побачила морду істоти. Морду прірводемона, із зазубреними мечами замість зубів. Він схилив голову набік, спостерігаючи за нею.

Ешонай не побігла. Якби тварина захотіла, вона б уже її вбила. Здобич тікає, а тварини, як відомо, граються з тими, хто поводиться, як здобич, навіть якщо не голодні. І все ж стояти там у непроглядній темряві, не наважуючись налаштуватися на жоден ритм, було найважчим, Що вона коли-небудь робила.

Коли блискавка спалахнула знову, прірводемон опустив свою дивовижну голову до Ешонай, і його око опинилося достатньо близько, щоб вона могла постукати по ньому не нахиляючись.

Настала темрява. Потім прямо перед нею з’явився маленький спалах світла. Невеликий спрен, немов створений з білого вогню. Він чкурнув уперед, залишаючи за собою залишкове зображення. Як зірка, що падає. Він наблизився, а потім закрутився навколо Ешонай.