Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 239)

— Тоді ми повинні покінчити з цим.

— Ні, допоки живий Одіозум.

— Ви справді вбили б його? — спитала Навані. — Якби з’явилася така можливість?

Рабоніель промугикала щось, але відвела погляд.

«Цей спів... означає збентеження? — подумала Навані. — Вона визнає, що збрехала мені, принаймні навмисне. Вона насправді не хоче вбивати Одіозума».

— Коли ви шукали протилежність до Пустосвітла, то не хотіли використовувати його проти нього, — здогадалася Навані. — Ви спокушали мене цією ідеєю, але мета інша.

— Ти навчаєшся читати ритми, — зауважила Рабоніель, підводячись.

— Або ж я просто розумію логіку, — Навані теж встала і взяла Рабоніель за руки. Сплавлена дозволила це. — Вам не потрібно вбивати Родича. Знайдімо інший шлях.

— Я не вбиваю Родича, — відказала Рабоніель. — Я... роблю дещо гірше. Я його розстворюю.

— Тоді знайдімо інший шлях.

— Думаєш, я не шукала?

Рабоніель забрала свої руки з долонь Навані, а потім узяла й простягнула їй спільний записник, у якому вони описували свої експерименти. Вони назвали його «Ритм війни». На знак співпраці Одіозума й Гонора, хоча й недовгої.

— Я провела кілька експериментів зі з’єднаними рубінами, які ти створила, усі різних розмірів, — сказала Рабоніель. — Думаю, тобі сподобаються висновки з того, що я відкрила. Я записала їх тут раніше. Це може полегшити пересування ваших величезних небесних платформ.

— Рабоніель, — мовила Навані, беручи записник. — Домовтеся зі мною, допоможіть мені. Об’єднаймо зусилля. Укладімо угоду, ігноруючи Одіозума.

— Мені шкода. Але найкращий шанс покласти край цій війні — не враховуючи нашого відкриття, — щоб подібні до мене контролювали Урітіру. Я закінчу свою роботу з Родичем. Зрештою, ми все ще вороги. І я не була б там, де зараз — не могла б обдумувати інше рішення, — якби не була повністю готова робити те, що від мене вимагали. Незалежно від ціни та болю, якого завдавали ці дії.

Навані зібралася з силами.

— Я і не думала інакше, Повелителько Бажань. Хоча мені прикро. З примхи вона спробувала заспівати в Ритмі війни. Не спрацювало — ритм вимагав, щоб двоє співали в гармонії одне з одним.

Однак у відповідь Рабоніель усміхнулася.

— Я хочу тобі дещо дати, — сказала вона і пішла.

Розгублена Навані сиділа за столом, відчуваючи втому. Ці дні бурхливих наукових досліджень давалися взнаки. Чи було егоїстично витрачати стільки часу, прикидаючись ученою? Хіба Урітіру не потребував королеви? Так, було б чудово знайти силу, яку можна використати проти Одіозума, але... невже вона справді думала, що зможе розв’язати таку складну проблему?

Навані спробувала повернутися до своїх дослідів. Через годину визнала, що не має запалу. Попри всі розмови про контроль і організацію, тепер вона виявилася підвладною примхам емоцій. Вона не могла працювати, бо не «відчувала» запалу. Вона назвала б це нісенітницею — звичайно, не прямо, — якби хтось із вчених сказав їй щось подібне.

Вона різко встала, і стілець з гуркотом упав на підлогу. Навані перейняла від Далінара звичку походжати туди-сюди й усвідомила, що крокує вперед-назад маленькою кімнатою. Зрештою у дверях з’явилася Рабоніель у супроводі двох співунок у спритній подобі.

Сплавлена помахала рукою, і вони поспішили до кімнати. Співунки несли дивне спорядження, яке складалося з двох тонких металевих пластин площею приблизно в півтора квадратні фути та менше дюйма завтовшки, з якимись дивними виступами та зубцями, вирізаними на них. Спритноподобні прикріпили їх до столу Навані за допомогою затискачів, і металеві пластини розкинулися горизонтально, по одній з кожного боку, як доповнення до робочого простору столу.

— Це стародавня форма музики мого народу, — сказала Рабоніель. — Спосіб насолодитися ритмами. Як подарунок я вирішила поділитися з тобою нашими піснями.

Вона махнула рукою та щось промугикала двом молодим співункам, вони підскочили, підкоряючись, і кожна витягнула по довгому смичку — як на струнних інструментах. Співунки почали водити смичками уздовж боків металевих пластин, і метал почав вібрувати глибокими тонами, хоча звук мав грубішу структуру. Повну і резонансну.

«Це тони Гонора й Одіозума», — подумала Навані. Тільки змінені версії, які звучали в гармонії одна з одною.

Рабоніель підійшла до Навані. Під акомпанемент до двох тонів вона заграла голосний ритм двома паличками на маленькому барабані. Послідовність ударів ставала то голосною й величною, то тихою й швидкою. Це був не зовсім Ритм війни, але максимально близький, якщо його передати музикою. Він вібрував у Навані, голосно й переможно.

Вони продовжували грати ще доволі довго, аж поки Рабоніель наказала зупинитися, і двоє молодих співунок, спітнілі від енергійної роботи зі звуком, швидко забрали пластини, від’єднавши їх від столу.

— Тобі сподобалося? — запитала Рабоніель.

— Так, — відповіла Навані. — Тони — жахлива какофонія в поєднанні, але водночас чомусь красиві.

— Як ми удвох?

— Як ми удвох.

— Цією музикою, — мовила Рабоніель, — я дарую тобі титул Голосу Світла, Навані Холін. Це моє право.

Рабоніель коротко промугикала, а тоді вклонилася Навані. Без жодних інших слів вона помахала співункам, щоб ті забрали обладнання та пішли. Рабоніель вийшла разом з ними.

Почуваючись приголомшеною, Навані підійшла до розгорнутого записника на своєму столі. Усередині Рабоніель робила записи про їхні досліди жіночим письмом — і її почерк ставав дедалі акуратнішим.

Навані розуміла, яку честь до неї проявили, надавши такий титул. Водночас їй було важко пишатися собою. Яка користь від титулу або поваги однієї зі Сплавлених, якщо вежу досі спотворюють, а чужинці все ще правлять у ній?

«Ось чому я так важко працювала упродовж останніх кількох днів, — зізналася собі Навані, сидячи за столом. — Щоб довести їй свою позицію». Але... яка користь від цього, якщо мир не настане?

Ритм війни вібрував усередині, як доказ того, що може існувати гармонія. Водночас майже суперечливі тони розповідали іншу історію. Гармонії можна досягти, але це надзвичайно важко.

Який тип емульгатора можна використати, щоб змішати людей? Вона загорнула записник, потім пішла в кінець кімнати й поклала руку на кристалічну жилку Родича.

— Я намагалася знайти спосіб об’єднати спренів, які були розділені під час створення фабріалів, — прошепотіла вона. — Я подумала, що це може тобі сподобатися.

Мовчання.

— Будь ласка, — промовила Навані, заплющивши очі й притулившись чолом до стіни. — Пробач мені, будь ласка. Ми потребуємо тебе.

 «Мені...» Голос пролунав у голові Навані, змусивши її підняти очі. Однак вона не побачила іскру Родича в жилці. Або її не було там, або... або вона стала занадто тьмяною, щоб побачити в освітленні кімнати.

— Родичу?

«Мені холодно, — пролунав голос, тихий, майже нечутний. — Вони вбивають... вбивають мене».

— Рабоніель сказала, що вона... розстворює тебе.

«Якщо це правда, то я... я помру».

— Спрен не може померти, — відказала Навані.

«Боги можуть померти... Сплавлені можуть... можуть померти... Спрени можуть... померти. Якщо я перетворюся на когось іншого — це означає смерть. Темряву. Той співун, якого ти мені обіцяла... Я іноді можу його бачити. Мені подобається спостерігати за ним. Він із Променистими. Він би утворив... хороші... хороші узи...»

— То зв’яжися з ним!

«Не можу. Не бачу. Не можу діяти через бар’єр».

— А що, як я дам тобі Буресвітло? — спитала Навані. — Заряджу тебе так само, як вони вливали в тебе Пустосвітло? Це сповільнить процес?

«Холодно. Вони слухають. Я боюся, Навані». — Родичу?

«Я не... хочу... вмирати...»

А потім запала тиша. Навані залишилася наодинці з нав’язливим словом «вмирати», що відлунювало в голові. Тепер страх Родича здавався набагато сильнішим, ніж Ритм війни.

Навані мусила робити бодай щось. Щось більше, ніж просто сидіти й мріяти. Вона повернулася до столу, щоб записати ідеї — будь-які ідеї, хоч би які безглузді, — щодо того, чим зможе допомогти. Але, сівши за стіл, дещо помітила. Її попередній експеримент залишився на місці, майже забутий. Самоцвіт серед піску. Коли співуни розставляли свої пластини, вони не чіпали того, з чим працювала Навані.

Музика пластин змусила вібрувати весь стіл. І пісок почав вібрувати — а отже, утворив візерунки на столі. Один праворуч, другий ліворуч, а третій там, де обидва візерунки змішувалися.

Буресвітло й Пустосвітло були не просто видами випромінення. Не просто дивними різновидами рідини. Вони були звуками. Вібраціями.

А у вібраціях Навані зможе знайти їхні протилежності.

90

Єдиний шанс

Хай там як, зараз я пишу. Позаяк знаю, що вони прийдуть по мене. Вони захопили Джезріена. Вони неминуче заявлять на мене права, навіть тут, у цитаделі спренів честі.

Адолін зійшов на поміст на Форумі спренів честі. Круглий диск розташувався у самому центрі арени. Сьогодні сцена буде в його повному розпорядженні.

Він прибув раніше, щоб не довелося проштовхуватися крізь натовп. Хотів продемонструвати, що контролює себе, очікуючи на їхню зневагу, а не довго спускатися по сходах під їхніми поглядами. Адолінові здавалося, що це дії людини, яка звикла сама контролювати хід подій. Інакше він відчував би себе в’язнем, якого ведуть на страту.

Шаллан і Фрактал сіли на лавку, коли почали прибувати інші. Форум вміщував кілька сотень спренів. Коли спрени честі, що слабо світилися біло-блакитним сяйвом, розсілися, Адолін зазначив, що сьогодні набагато більше з них були одягнені в мундири. Ті, хто, здавалося, підтримав заяву Нотума, явно були відсутні. Адоліна це засмучувало, хоча він помітив, що кілька вчорашніх спренів скупчилися навколо арени на верхньому ярусі, де могли стояти на безпечній відстані й спостерігати за ним.