Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 233)

— Її знайшли, коли вона блукала по одному із зовнішніх плато. Вона налякалася й поводилася як маленька дитина. Спочатку не відгукувалася на власне ім’я, але до того часу, як дійшла сюди, достатньо прийшла до тями, щоб почати відповідати на запитання про своє дитинство. Вона не пам’ятала, як поранилася.

Венлі важко зітхнула і прислухався до нав’язливого Ритму згуби, уривчастого, з нотами стакато.

— Можливо, нам доведеться зачинити її вдома, — сказала Ешонай.

— Ні! — відказала Венлі. — Ніколи. Ми не можемо вчинити з нею так, Ешонай. Ув’язнення на додачу до її хвороби?

Ешонай налаштувалася на Ритм примирення, потім усілася на підлозі, і її Сколкозбруя тихо дзвякнула.

— Ти маєш рацію, звісно. Треба дозволити їй бачити небо, дивитися на виднокрай. Можливо, ми можемо знайти їй слугу. Когось, хто доглядатиме за нею.

— І прийнятні умови життя, — сказала Венлі, стоячи біля ліжка.

Їй дійсно варто було перевірити своїх учених.

Ешонай прихилилася до стіни — обережно, тому що її броня була дуже важка. Вона заплющила очі, наспівуючи в Ритмі миру. Вимушено, трохи заголосно. Вона намагалася перекрити інші ритми.

«Вона більше схожа на себе, сидячи так», — знічев’я подумала Венлі, пригадуючи Ешонай у дитинстві. Сестру, яка підхоплювала Венлі, коли та дряпала собі коліно, або ганялася з нею за крєм’ячками. Ешонай завжди здавалася такою енергійною, такою живою. Ніби її душа намагалася вирватися, бунтувала проти обмежень приземленого тіла.

— Ти завжди вела мене до виднокраю, — несподівано для себе сказала Венлі. — Навіть у дитинстві. Завжди бігла на наступний пагорб, щоб побачити, що там, на іншому боці...

— Якби ж ми могли повернутися, — сказала Ешонай у Ритмі згуби. — До тих днів, коли нічого не знали?

— До тієї радості. Й невинності.

— Невинність — брехливіший бог, ніж ті, що в наших піснях, — сказала Венлі, сідаючи біля сестри. — Ті, хто женеться за невинністю, опиняються в рабстві.

Венлі зрозуміла, що втомилася. Вона провела надто багато ночей, обдумуючи плани. І все буде тільки гірше, оскільки їй доведеться виходити в розпал стихії, щоб зловити спренів бурі.

— Мені шкода, що я довела нас до цього, — прошепотіла Ешонай у Ритмі примирення. — Ми втратили так багато. Як далеко це зайде? І все тому, що я вирішувала миттєво у складний момент.

— Та сфера, — нагадала Венлі. — Яку подарував тобі король Ґавілар... Вони всі її бачили, але через кілька місяців вона згасла.

— Так. Темна сила. І він стверджував, що прагне повернути наших богів.

Улім хвилювався через сферу Ґавілара. Маленький спрен сказав, що Ґавілар не співпрацював ні з ним, ні з будь-ким із агентів Одіозума — крім того, він ставився до них вороже. Тож Улім гадки не мав, як король отримав Світло Одіозума.

— Можливо, — сказала Венлі, — якщо люди прагнуть зв’язатися з нашими богами, нам також варто розглянути цей варіант. Можливо, дещо з наших пісень...

— Припини, — перебила її Ешонай у Ритмі осуду. — Венлі, що ти кажеш? Ти краще за інших повинна розуміти дурість своїх слів.

«Я для тебе завжди буду дурненькою, так?» Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. На жаль, це не та Ешонай, що колись. Не та дитина, яка її заохочувала, а доросла, яка її стримувала й висміювала.

— Заспівай зі мною пісню, — попрохала Ешонай. — Вони були жахливі та чудові, але...

— Будь ласка, не перетворюй це на ще одну лекцію, Ешонай. Просто... припини, гаразд?

Ешонай замовкла, потім заспівала в Ритмі примирення. Якийсь час вони сиділи вдвох, а за вікном темнішало, в міру того як сонце хилилося до виднокраю. Венлі виявила, що теж наспівує в Ритмі примирення. Вона дослідила ритм і знайшла тон, який доповнював тон Ешонай, прагнучи знову — на короткий момент — бути в гармонії зі своєю сестрою.

Ешонай тихо змінила ритм на Тугу, і Венлі зробила те саме, а потім обережно перейшла на Ритм радості. Цього разу Ешонай наслідувала її приклад. Разом вони почали пісню, і Венлі теж співала. Минуло... вже кілька років, відколи вона розучувала пісні. Венлі давно перестала думати про себе як про ученицю охоронниці пісень. Уже було багато інших слухачів, щоб підтримувати їхні традиції, адже вони об’єднали родини.

Проте вона все ще пам’ятала пісні. Це була Пісня Ранків. Призначена для навчання маленького слухача складніших ритмів і пісень. У простій пісні, яку можна було гарно співати, було щось приємне. Можна додати власної складності. І можна заспівати саму душу пісні, а не боротися з пропущеними рядками чи невдалими нотами.

Наприкінці вона дозволила своєму голосу стихнути, і наспівування Ешонай теж затихло. Надворі сутеніло. Зовсім невідповідний час для Пісні Ранків. Проте Венлі все одно сподобалося, що це так добре спрацювало.

— Дякую, Венлі, — промовила Ешонай. — За все, що ти робиш. Тобі не подякували достатньо за те, що дала нам ці подоби. Без воєнної подоби ми б не мали шансів протистояти людям. Напевно, ми стали б їхніми рабами.

— Я... — Венлі намагалася налаштуватися на Ритм упевненості, але той вислизнув від неї. — Оскільки ви з Демідом знаєте, що я зробила, то, мабуть, мені вже не так боляче, коли інші мене ігнорують.

— Як думаєш, ти зможеш знайти мені іншу подобу? Ту, яка дозволить говорити краще, дипломатичніше? Я могла б піти до людей і пояснити, що сталося. Можливо, я змогла б поговорити з Далінаром Холіном. Мені здається, що... він послухав би мене, якби я його знайшла. Якби ж я могла змусити свій язик працювати. Вони не чують ритмів, і їм так важко пояснити...

— Можу спробувати, — сказала Венлі, і Ритм благання забринів у її вухах.

Чому саме цей ритм? Вона на нього не налаштовувалася.

— Тоді, можливо, я зможу поговорити з тобою, — тихо мовила Ешонай, схилившись від утоми. — І це не звучатиме так, ніби я намагаюся читати тобі нотації. Ти б зрозуміла, що я насправді відчуваю. Мама б зрозуміла, що я не намагаюся втекти. Я просто хочу побачити...

— І коли-небудь побачиш, — пообіцяла Венлі. — Побачиш увесь світ. Кожен яскравий колір. Кожен співочий вітер. Кожну країну і народ.

Ешонай не відповіла.

— Я... Я робила дещо, що могло тобі не подобатися, — прошепотіла Венлі. — Я повинна розказати. Ти скажеш, що те, що я роблю, неправильно, а ти завжди маєш рацію. Це та твоя риса, яку я ненавиджу.

Але сестра вже задрімала. Жорстка Сколкозбруя тримала її в сидячому положенні, притулену до стіни. Ешонай тихо дихала. Венлі підвелася на ноги і вийшла з будинку.

Тієї ночі вона вперше вийшла в бурю, щоби вполювати її спренів.

87

Суд свідків

Можливо, якби я згадав своє життя, то знову став би таким упевненим, як колись. Можливо, я б припинив вагатися, навіть над найпростішими рішеннями.

Погода різко змінилася до того часу, коли почався суд над Адоліном. Спрени честі, повз яких він проходив, балакали більше, і, здавалося, їхні кроки стали пружнішими, коли вони прямували до Форуму на південній площині Міцної Цілісності.

Він не міг відчувати погоди, але Суміш сказала, що немов відчула слабкий барабанний бій у глибині свідомості, бадьорий і жвавий. І справді, чорнильна спренка здавалася балакучішою, ніж раніше.

Адолін нервував сильніше, ніж під час своєї першої рейтингової дуелі, і був набагато менш підготовленим. Юридичні терміни, стратегії, навіть деталі його політичної підготовки — усе це здавалося далеким, коли він спускався сходами до амфітеатру. Як і побоювалася Суміш, усі місця були заповнені спренами честі. Багато з них були одягнені у військову форму чи інше офіційне вбрання, хоча деякі носили вільний одяг, що розвівався і тягнувся за ними під час ходи. Ці спрени здавалися більш вільнодумними. Можливо, їхня присутність допоможе натовпу стати на його бік.

Суміш сказала, що це важливо. Верховний Суддя — попри те, хто він, — найімовірніше, прислухається до настрою натовпу й судитиме відповідно. Адолінові хотілося, щоб хтось раніше пояснив, яким непостійним буде його суддя. На щастя, це може допомогти — Адолін зможе покладатися на певну непостійність поведінки Келека, тоді як спрени честі були в основному налаштовані проти нього із самого початку.

Вони не освистали підсудного, коли той підійшов до арени Форуму — спрени дбайливо дотримувалися правил етикету. Натомість замовкли. Адолін побачив Шаллан, що сиділа ліворуч, поруч із Фракталом. Дівчина переможно звела кулак у бік Адоліна, і в нього склалося враження, що в цей момент вона Промениста.

Келек сидів у кріслі, схожому на трон, а перед ним стояла лава. І крісло, і лава були вбудовані в яруси Форуму. Вісник мав солідний вигляд, і Адолін пригадав, що, попри дивну поведінку цього чоловіка, йому вже тисячі років. Можливо, він вислухає.

— Гаразд, гаразд, — промовив Келек. — Людино, забирайся туди, на подіум, і стій там, доки ця вистава не закінчиться і ми зможемо тебе стратити.

— О Святий, — перервав спрен честі, що сидів збоку судді. — Ми не страчуємо людей.

— А що ви збираєтеся робити? — спитав Келек. — У вас немає в’язниць, і я сумніваюся, що він сумуватиме, якщо ви його виженете. Геєна, та половина присутніх тут вважала б утечу від тебе винагородою.

— Ми будуємо належну камеру для ув’язнення, — сказав спрен, дивлячись на Адоліна. — Тож він зможе залишатися здоровим, і ми показуватимемо його іншим протягом багатьох років.