Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 232)

— Як там твоя робота? — запитала Венлі в Ритмі довіри.

Ритм Деншила знову змінився на Тривогу. Дурний землероб. Хоч би він їх не видав.

— Інші вірять мені, — тихо сказав він, — і повинні вірити. Я ж насправді не кажу нічого такого, що є брехнею. Якщо ми огранимо ці яхонтосерця, як це роблять люди, вони зберігатимуть більше Буресвітла. Але я не згадую про зайві частини, які відрізав перед тим, як доставити огранований камінь на поля...

— Скільки ти так назбирав? — спитала Венлі.

— Кілька сотень самоцвітів.

— Мені потрібно більше.

Він відверто налаштувався на Ритм невдоволення:

— Більше? Який божевільний ритм ти слухаєш?

— Нам потрібно по одному для кожного слухача в місті.

— Я не можу. Якщо ти...

— Можеш, — сказала Венлі в Ритмі осуду. — І ти це зробиш. Відрізай дрібніші шматочки. Менше віддавай на поля.

— А якщо через це ми помремо з голоду? Знаєш, самоцвіти ламаються, коли їм співають. У нас закінчиться запас каменів.

— Ми не житимемо так довго, щоб померти з голоду, Деншиле. Якщо сюди доберуться люди. Якщо вони знайдуть твоїх дітей і заберуть їхні пісні...

Він негайно налаштувався на Ритм туги. Нині у слухачів залишалося небагато дітей. Більшість з них перестали приймати шлюбну подобу кілька років тому, і, безсумнівно, ніколи не були такими ж плідними, як люди.

— Подумай, як можна покращити результат, — натиснула Венлі. — Заради них, Деншиле. Заради твоєї дочки.

— Ми повинні розказати про це П’ятірці, — сказав він.

— Ми так і зробимо. Ти зможеш сам побачити, як я їм це запропоную. Усе буде зроблено належним чином — ми з тобою просто підготуємося.

Деншил кивнув, і Венлі дозволила йому поспішити вперед, до старовинної будівлі, де він вправлявся в ограновуванні самоцвітів — цього мистецтва його навчив Улім.

«Згадай про когось — і вітерцем принесе», — подумала вона, помітивши червоне світло, що світилося зі старої покинутої будівлі. Їм довелося вирізати вікно, щоб потрапити всередину. Венлі підійшла ближче, і на підвіконні з’явився Улім — невидимий для всіх, крім тих, кого сам обрав.

— Ти дуже добре навчилася брехати, — промовив спрен у Ритмі прислужництва.

— Так і є. Ми готові?

— Майже. Я відчуваю бурю з іншого боку. Гадаю, вона вже майже тут. — Гадаєш? — перепитала Венлі.

— Я не можу зазирнути в Гадесмар, — огризнувся Улім у Ритмі глузування.

Вона не зовсім зрозуміла його пояснення того, що відбувається. Але знала, що в Гадесмарі збирається буря. Насправді ця буря наростала протягом багатьох поколінь — наростала її лють, інтенсивність. Вона перекрила шлях до Геєни.

З цієї бурі прибув Улім. У ній також жили тисячі спренів іншого виду — спренів бурі. Нерозумних істот, як-от спрени вітру чи полум’я.

 Венлі потрібно знайти спосіб перетягнути тих спренів бурі й захопити їх. З цією метою велику частину бурі, що вирувала, відокремив стародавній бог над богами, ім’я якому Одіозум. Ця буря була його силою, його сутністю. Протягом нестерпних місяців він переміщував її через увесь світ — невидиму, — аж доки вона не прибула сюди. Чи щось таке. Майже.

— А що станеться, — запитала Венлі в Ритмі зацікавлення, — коли моя буря прийде в цей світ?

— Твоя буря?

— Я викликаю її, спрене. Тож вона моя.

— Звичайно, звичайно, — сказав він занадто швидко і з надто великою кількістю жестів.

За останні кілька років Улім став покірливим — йому подобалося вдавати, що тої його зради в палаці Холінара ніколи не було.

— Коли прийде ця буря, ти служитимеш, мені, — мовила Венлі.

— Я і зараз служу тобі.

— Заледве. Пообіцяй. Ти служитимеш мені.

— Я служитиму. Обіцяю, Венлі. Але спершу ми маємо перенести спренів бурі на цей бік. І переконати слухачів прийняти потрібні подоби.

— Друге не стане проблемою.

— Ти занадто впевнена в цьому, — зауважив Улім. — Пам’ятай, вони вбили короля алеті, щоб цього не сталося. Зрадники.

Він захопився цією ідеєю. Хоча насправді сам нашепотів про місцеперебування раба з Клинком Честі, сам погодився допомогти розпочати війну, щоб довести її народ до відчаю. Проте Улім не міг не продовжувати наводити ті ж аргументи, що і її народ. Улім дізнався про розмову Ешонай з королем Ґавіларом лише через кілька тижнів і тоді розгнівався. Як посміли слухачі зробити саме те, що хотів він, але з іншої причини!

Дурний маленький спрен. Венлі налаштувалася на Ритм скептицизму — і майже відчула щось інше, більше. Кращий ритм. Поза її досяжністю.

— Зосереджуйтеся на цьому менше, — сказала йому Венлі. — І більше на своїх обов’язках.

— Так, Венлі, — промовив Улім улесливим голосом, у Ритмі прислужництва. — Ти будеш вражена силою, яку отримаєш від буремної подоби. А потужна буря, яку ти принесеш? Це буде не схоже ні на що, що світ коли-небудь бачив. Груба сила Одіозума, що дме по всьому світу в неправильному напрямку. Вона спустошить житла людей, зламає їх, тож їх буде легко підкорити. Настане час твого панування, Венлі.

— Досить, — перебила вона. — Не набивай собі ціну, Уліме. Я вже давно не та юнка, яку ти знайшов, коли вперше прибув сюди. Виконай свою роботу та перемісти сюди бурю. Я захоплю спренів бурі.

— Але як?

Що означає — як?

— Вони ж спрени бур, так?

— Ну, саме цієї бурі, — пояснив Улім. — Раніше вони здебільшого проводили час у яхонтосерцях. Одіозум безпосередньо благословляв співунів, робив їх свого роду королівськими особами. Вони насправді не так багато кочували.

Королівськими особами? Венлі сподобалися ці слова. Вона всміхнулася, уявляючи, як Ешонай поводитиметься з нею тоді.

— Мої вчені впевнені, — сказала Венлі. — Ґрунтуючись на тому, що ти їм сказав, а також на наших експериментах, проведених з іншими видами спренів, ми вважаємо, що якщо зможемо зібрати невелику колекцію спренів бурі в самоцвітах, стане легше перетягнути сюди інших.

— Але нам потрібне початкове сім’я! — вигукнув Улім. — Де його взяти?

Вона кивнула на небо, де її уява породила спрена слави — величезну блискучу сферу з крилами по боках.

— Вони виникають, коли в нас з’являються певні думки. Коли ми маємо певні почуття. Отже, що тоді приваблює спренів бурі?

— Спрен бурі... А це може спрацювати. Варто спробувати.

Їм довелося експериментувати. Навіть з допомогою Уліма знадобилося кілька спроб, щоб відкрити, як здобути спритну подобу — і це була відносно легка подоба для перетворення. Та все ж Венлі була задоволена прогресом. Так, це зайняло набагато більше часу, ніж вона очікувала. Але за багато років вона стала саме такою, якою була зараз. Упевненою, як ніколи в юності.

Венлі повернулася, щоб попрямувати до того місця, де її вчені вивчали пісні, записані за допомогою системи письма, яку вона сама придумала. На жаль, незабаром Венлі помітила високу фігуру в обладунках, що прямувала в її бік. Венлі негайно звернула на бічну дорогу, але Ешонай покликала її. Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. Ешонай пішла б за нею, якби вона поспішала, тому Венлі сповільнилася й обернулася.

Сестра Венлі мала такий дивний вигляду Сколкозбруї. Вона... справді їй пасувала. Обладунки надприродним чином підлаштовувалися під форму її тіла, звільняючи місце для панцира, змінюючись під її фігуру, але річ була не лише в цьому. Венлі здавалося, що деякі слухачі у воєнних подобах немов прикидалися — їхні обличчя не відповідали новій зовнішності. Тільки не Ешонай. Сестра Венлі справді мала вигляд воїтельки: товста шия, потужна голова та щелепа, величезні руки.

Венлі пошкодувала, що вмовила Ешонай відвідати колишнього Сколкозбройного. Вона не очікувала, що через багато років почуватиметься якоюсь крихітною порівняно зі своєю сестрою. Хоча багато чого в житті Венлі зараз було вартим заздрості — посада, друзі та відповідальність, — у глибині душі вона хотіла здобути це без того, щоб Ешонай також отримала вище становище.

— Що таке, Ешонай? — спитала Венлі в Ритмі невдоволення. — Мені сьогодні треба працювати та...

— Мама.

Венлі одразу ж налаштувалася на Ритм жахів:

— Що з нею? Що сталося?

Ешонай налаштувалася на Ритм рішучості й тихо повела Венлі до дому матері на околиці міста. Невелика будівля, але відокремлена, з чималою ділянкою для садових робіт.

Матері не було в саду, де вона вирощувала сланцекірку. Жінка лежала в будинку на жорсткому ліжку, із забинтованою головою. Одна з учених Венлі — Мікаїм, їхня лікарка — відійшла від ліжка і промовила:

— Усе непогано. Рани на голові можуть налякати, але вони не набагато серйозніші, ніж просто подряпини. Більше хвилює те, наскільки вона перелякалася. Я дала їй трохи снодійного.

Венлі заспівала в Ритмі вдячності, і Мікаїм пішла. Ешонай стояла навпроти Венлі над ліжком, тримаючи шолом під пахвою, і деякий час вони разом наспівували в Ритмі згуби. Рідкісний момент, коли обидві чули той самий ритм.

— Ти знаєш, що сталося? — нарешті спитала Венлі.