Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 231)

Почервоніння миттєво відступило, а спрени гниття втекли, наче не могли витримати її дотику. Спина Каладіна вигнулася. Йому було боляче!

Потім він повалився на ковдри. Цуп притиснула іншу руку до його боку, і рана продовжувала гоїтися, почервоніння зникало. Вона насупила брови й закусила губу. Даббід зробив те саме. Можливо, це допоможе.

Вона влила стільки Буресвітла в Каладіна, що він сам почав світитися. Коли дівчинка відхилилася назад, струпи на його боці відшарувалися, відкривши гладеньку шкіру.

— Це... було важко, — прошепотіла Цуп. — Навіть важче, ніж тоді, коли я врятувала Гокса, — вона витерла лоб. — Я вся спітніла.

— Дякую, — сказав Даббід, беручи її за руку.

— Фу, — сказала вона.

Ох, це була рука, якою вона щойно витирала піт.

— Дякую, — знову сказав Даббід.

Вона знизала плечима:

— Мої диво-здібності — коли я стаю слизькою — більше не працюють. Але зцілення — працює. Цікаво чому.

Рлайн пішов зачинити двері. Даббід спробував вкласти Каладіна зручніше, скрутивши ковдру, щоб зробити подушку. Його друг був ще непритомний, але зараз спокійно спав.

— У мене багато запитань, Даббіде, — сказав Рлайн. — По-перше, чому ти мовчав, якщо можеш говорити?

— Я...

— Він не повинен нічо говорити, якщо не хоче, — перебила Цуп.

Вона вже знайшла їхні пайки та їла. Ого.

— Він з Четвертого мосту, — сказав Рлайн. — Ми — сім’я. У сім’ї не брешуть одне одному.

— Вибач, — тихо промовив Даббід. — Я просто... не хотів, щоб ви знали, що я... інакший.

— Ми всі в чомусь інакші, — сказав Рлайн, склавши руки на грудях.

Буря забирай, він був такий страшний у панцирних обладунках.

— Я більш інакший, — пояснив Даббід. — Я... Я народився інакшим. — Ти маєш на увазі, що народився... ну, знаєш... ідіотом? — спитав Рлайн.

Даббід здригнувся. Він ненавидів це слово, хоча Рлайн не говорив його з ненавистю. Для нього це було лише слово.

— Він схиблений, — сказала Цуп. — Я зустрічала на вулиці багато таких малих, як він. Вони не думають так, як усі інші. Так буває.

— Буває, — погодився Даббід. — І так сталося зі мною. Але ви не знали. Тож не могли ставитися до мене так, наче я... неправильний. Ти ж знаєш, як це — бути надзвичайно інакшим, правда, Рлайне?

— Здається, так. Але ти не повинен прагнути приховувати, який ти насправді.

— Мене виправлять, — сказав Даббід, — коли я отримаю спрена. Ставши Променистим, я зцілюсь, тому що мій мозок не повинен бути таким. Мене пошкодили після народження. Вежа так сказала.

— Вежа? — здивувався Рлайн.

— Вежа може говорити, — кивнула Цуп. — Це спрен.

— І спрен обіцяв тебе зцілити, Даббіде?

Він кивнув. Хоча вежа сказала це небагатослівно. Тепер він думав, чи то не була брехня.

Королева не була задоволена тим, як він прокрадався туди-сюди, виконуючи завдання для Родича. Можливо, йому варто бути більш настороженим. Навіть щодо спренів.

Але коли-небудь... коли він стане Променистим...

Рлайн витягнув із купи нові ковдри для Каладіна. Даббід поправ їх раніше, бо хотів чимось зайнятися. Вони зняли з Каладіна спітнілі ковдри, а потім загорнули його в...

— Що ви, Геєна вас забери, робите, дурні? — раптом почувся позаду грубий голос.

Даббід завмер. Потім повільно обернувся. Цуп сиділа на краю полиці Тефта й розсіяно жувала пайковий батончик — зварене й спресоване Душезакляте зерно. Вона відсмикнула руку від ноги Тефта, що стирчала з-під ковдри, а Буресвітло струменіло з її тіла.

Тефт, своєю чергою, відштовхнувся, щоб сісти.

Тефт отямився.

Даббід скрикнув і підскочив. Рлайн просто почав наспівувати, як іноді робив.

— Що таке? — запитала Цуп. — Хіба я не повинна була зцілювати цього смердючого?

— Смердючого? — спитав Тефт, заглядаючи під ковдру. — Де, в Геєну, мій одяг? Що зі мною сталося? Ми ж були в таверні, так? Бурекляття, моя голова.

— Ти можеш розбудити Променистих? — запитав Рлайн, кинувшись до Цуп і схопивши її за руки. — Чому ти нічого не сказала?

— Га? Слухай, панцироголовий, я сиділа в буреклятій клітці. Мій спрен зник, сказав, що збирається знайти допомогу, і більше я нічо не чула про нього. Б’юсь об заклад, що він приєднався до Спустошувачів, буреклятий зрадник. Я не знаю, що сталось у вежі. Що не так з іншими?

— У клітці? — перепитав Тефт. — Чому? І де мій буреклятий одяг?

— Треба багато чого пояснити, Тефте, — сказав Рлайн. — Вежа зайнята ворогом і...

Він запнувся й насупився, глянувши на Каладіна.

Каладін... Каладін заворушився. Усі замовкли. Навіть Тефт. А Каладін кліпнув і розплющив очі. Він напружився, а потім, побачивши Рлайна й Даббіда, розслабився і глибоко вдихнув.

— Це сон? — прошепотів він. — Або я нарешті прокинувся?

— Ти прокинувся, Келе, — сказав Рлайн, ставши на коліна й беручи Каладіна за плече. — Хвала найчистішим тонам. Ти прокинувся. Усе спрацювало.

Даббід відступив, коли Тефт щось сказав, змусивши Каладіна сісти, а потім розсміятися від радості. Усе спрацювало.

Даббід не був Променистим. Він не був хоробрим. Він не був розумним. Але і дурним він сьогодні не був.

Одного разу Каладін витягнув Даббіда із самої Геєни. Було приємно повернути борг за цей героїзм власним маленьким героїзмом.

86

Пісня Ранків

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

У міру того, як війна з людьми продовжувалася, Венлі ставала все більш упевненою, що її рішення правильне.

Як її народ, після багатьох поколінь застою, міг сподіватися відстояти себе в цьому світі? Якщо останні повідомлення були правдивими, у людей знову з’явилися Приборкувачі Сплесків, подібні до тих, про яких ішлося в піснях. Улім мав рацію. Наближалася масштабніша війна, ніж ця. Народу Венлі потрібно підготуватися.

Венлі стояла, склавши руки на грудях, налаштована на Ритм упевненості, і дивилася, як загін слухачів повертається після рейду. Ешонай та її солдати перемогли й принесли із собою велике яхонтосерце. Ешонай сама доставила його Деншилу, їхньому голові з землеробства.

Її воїни не мали переможного вигляду — закривавлені, поранені, їхня стародавня зброя повисла в руках, наче обтяжена спренами землі. Багато солдатів ішли поодинці. Бойові пари, які втратили напарника.

Венлі дивилася на них з прихованою радістю. Звичайно, вони були близькі до поразки. Якби вона могла віднайти для них якусь подобу сили... чи прийняли б вони її? Венлі пригадала свою нерішучість і слабкість, коли сама починала цей шлях кілька років тому. Тоді була набагато молодшою, хоча й цілком дорослою. Тепер вона стала справді дорослою. Сприймала все, як доросла.

Вона розвернулася й пройшла через бічну вуличку стародавнього міста, проминувши великі, вкриті кремом стіни, схожі на високі природні гряди скель. Щоб дістатися до обробленого каміння в їхній основі, довелося б глибоко прорізати їх Сколкозбройцем.

Це був коротший шлях, тому вона чекала, доки Деншил пройде повз неї із самоцвітом. Він був худим, навіть у робочій подобі, і його чорно-червоний візерунок на шкірі нагадував справжній мармур, шорсткий і грубий. Деншил підстрибнув, побачивши Венлі.

— Що ти робиш, — прошипів він у Ритмі тривоги, коли вона покрокувала поруч із ним.

— Поводжуся природно. Я очолюю наших учених. Для мене нормально відвідувати наших землеробів і спостерігати, як просувається їхня робота.

Він ще нервував, але принаймні налаштувався на Ритм миру, поки йшли. Це не мало значення. Вони минали нечисленних слухачів на вулицях. Усі, хто не був абсолютно потрібний як землероби, доглядачі чи інші важливі працівники, приєдналися до Ешонай.

Яка довершена лірика: це гарантувало, що найсміливіші зі слухачів — ті, хто, найімовірніше, чинитиме опір Венлі, коли вона принесе їм буремну подобу, — щодня билися на передовій і гинули. Кожен труп на крок наближав Венлі до її мети.

Вона перестала вдавати, що йдеться лише про захист її народу. У міру того як Венлі розвинулася і стала більш упевненою, вона вирішила, чого справді хоче. Справжньої свободи — можливості переконатися, що їй ніколи не доведеться залежати ні від кого іншого, слухача чи спрена. Справжня свобода не може існувати, доки хтось інший має над тобою владу.

Тож так, її робота частково полягала в допомозі своїм. Але глибоко в душі — там, де зароджувалися ритми, — Венлі пообіцяла собі, що стане тією, хто отримає найбільше свободи.